«Левіафан» захопив усе суспільне життя Росії – кінопродюсер Роднянський

Москва – У російський кінопрокат вийшов фільм Андрія Звягінцева «Левіафан». Про стрічку заговорили після торішнього Канського фестивалю. На початку цього року картина отримала «Золотий глобус» і претендує на американську кінонагороду «Оскар», як кращий фільм іноземною мовою. При цьому «Левіафан» поділив російське суспільство, майже так само, як і війна в Україні. Картину звинуватили в очорнюванні Росії, у зневазі до церкви, у використанні ненормативної лексики. За місяць до виходу в російський прокат «Левіафан» з'явився в мережі й подейкували, що продюсер фільму Олександр Роднянський та режисер Андрій Звягінцев не перешкоджають його поширенню. Однак в інтерв'ю Радіо Свобода Олександр Роднянський ці чутки спростував.

​

– Ми намагаємося з цим боротися, і заради об'єктивності треба сказати, що, коли фільм з’явився в онлайні, ми по-справжньому засмутилися, адже нам вдавалося його утримувати від піратського скачування протягом майже 8 місяців. Тому що прем'єра відбулася в конкурсі Канського фестивалю, фільм був показаний 25 травня, за два дні до закриття самого фестивалю, і з того моменту у нас не було жодного піратського скачування. І раптом 10 січня фільм з'являється і опиняється на одному з найпопулярніших піратських торрентів, звідки в перші кілька годин відбувається 30 тисяч скачувань. І фільм, як лісова пожежа, покотився, і за 10 днів там було майже 1 мільйон 200 тисяч завантажень.

Ми боремося, але ми розуміємо, що, швидше за все, ця боротьба безуспішна, марна. Інша справа, що я відразу сказав, що ми не будемо боротися з глядачами, з тими, хто дивиться це. З сайтами піратськими – так, а з тим, хто подивився, це безперспективно, тим більше я розумію їх інтерес.

– Стрічка «Левіафан», так само як і ситуація в Україні, розділила російське суспільство навпіл. Чи можна говорити, що позиція критиків фільму – звинувачення в очорнювані або антиклерикалізм – посилили інтерес до картини?

– Стрічка дійсно захопила все наше суспільне життя, і мабуть, за масштабом, напруженням і кількістю оцінок і висловлених думок – публічно, в онлайні, де завгодно, це можна хіба що порівняти з так званими перебудовними картинами: з «Маленькою Вірою», з «Так жити не можна» Говорухіна або з «Покаянням» Абуладзе. Мабуть, з тих пір у нас не було такого масштабу дискусії навколо фільму, причому суспільної. І я помічаю, що слово «левіафан» почали використовувати в найрізноманітніших контекстах. Це живе паралельно, окремо від нас. І думаю, сподіваюся, що резонанс може вплинути і стати поштовхом до додаткового інтересу до фільму. Напевно, цю дискусію можна назвати додатковим піаром, але фільм давно, мені здається, цього не потребує. Так, розгорілася дискусія, й вона перевела його в статус події, який робить фільм необхідним до перегляду та вироблення свого власного ставлення до всього, про що він говорить.

– Ви згадали «Маленьку Віру» і «Так жити не можна», але в ті часи перебудови це все-таки були фільми для внутрішнього користування, що називається. Поштовхом до створення «Левіафана» послужила американська історія взагалі-то. Як, на вашу думку, фільм сприйматимуть в Україні, глядачів якої Ви знаєте, можливо, краще, ніж глядачів інших країн?

– Ми завжди наполягаємо на тому, що це абсолютно універсальна історія, дія якої може відбуватися де завгодно, і в ній є, звичайно, сучасний російський соціальний контекст з однієї лише причини, що режисер родом з цього контексту, з цього світу, він знає його краще, ніж будь-який інший. І для нього люди, про яких розповідь, і обставини більш ніж знайомі. Зрозуміло, що соціо-критична частина може викликати більший інтерес на першому етапі, але якщо обмежуватися тільки нею, то, по-перше, є картини, публіцистично більш активні, більш різкі, дошкульні, але це відразу збіднює картину, яка насправді зроблена дуже великим художником… Сьогодні можна говорити про те, що Звягінцев послідовно впродовж 10 років входить до списків ста найкращих режисерів світу, а зараз напевно і в значно коротший список, і його називають серед головних і найбільш важливих кінематографічних майстрів теперішнього часу. Тому дивитися на його картини просто як на публіцистику – це означає просто позбавляти себе... можливо, не задоволення, хоча для багатьох поціновувачів, кіно – це задоволення, – розуміти все те розмаїття культурних контекстів і всякого роду міфологічних і додаткових смислів, які завжди є в кінофільмах Звягінцева.

Згадана вами історія, що відбулася в Колорадо в 2004 році, коли тесля 52 років Марвін Джон Гімеєр, потрапивши в конфлікт з однією з великих корпорацій, які забирали тоді його власність, забаракадувався в своєму бульдозері, зміцнив його металевими плитами, і зруйнував кілька муніципальних будівель на знак протесту, перш ніж застрелитися. Історія в Америці всіх потрясла, прозвучала у всіх медіа. Андрій про це дізнався в 2008-му, коли знімав новелу для кінофільму «Нью-Йорк, я люблю тебе». І вона як би посіяла зерно, він так і каже, що це зерно було посіяно. А далі він почав відходити. Серед джерел фільму була і новела німецького класичного автора Генриха фон Клейста, яка називається «Михаель Кольхаас», теж про таку людину-одинака, яка протистоїть системі. І, звичайно, згаданий в історії з самого початку Марвін Джон Хімейер для Андрія дуже важливий такий біблійний протосюжет – історія біблійного Іова, підданого випробуванням Господом. Це не екранізація біблійної історії, але дивитися кіно Звягінцева, не бачачи за ним усі ці контексти, означає себе збіднювати в сенсі сприйняття картини. Далі, я думаю, що наявність такої багатопрошаркової розповіді й забезпечило і Звягінцеву, і фільму в цілому інтерес величезної аудиторії у різних частинах світу. Я показував картину в різних країнах світу, бачив, як люди реагують, емоційно виходять, заплакані. Мені важко припустити, що люди в далекій якій-небудь Америці виходять заплаканими через гігантське співчуття щодо росіян, настільки далеким від них. Зрозуміло, що вони співвідносять цю історію зі своїм особистим досвідом, з досвідом людським, з досвідом власним. До нас підійшов мексиканець і сказав, що якщо б не горілка, а текіла, не сніг, а спека, то це – історія про Мексику. А в Абу-Дабі до мене кинулася італійка зі словами, що якщо не православна, а католицька церква, то це абсолютно італійська історія. Іншими словами, тут є рівень універсального розуміння, який гарантує картині пряме підключення до сердець і розуму людей, які живуть в абсолютно інших широтах. І, мені здається, це дуже важлива властивість кінематографа Звягінцева, який може долати географічні і, до речі, часові межі. Він безкомпромісний художник. Він не публіцист, не журналіст, і для нього важливо те, що він намагається бути завжди максимально чесним і гранично переконливим, створюючи переконливий світ, кажучи про людей повноцінно, не загально, а детально. Для нього, звичайно, найголовніше – територія мистецтва, на якій він звертається до людського сутнісного, коли він говорить про любов, про зраду, про дружбу, про протистояння системі, про недосконалість людського. Він говорить все це не відносно сьогоднішнього дня. І в нього винуватцями виступають не конкретні учасники сьогоднішньої владної позиції, а люди як такі. Дивитися його фільми з точки зору банального протистояння хорошого одинаки або навіть ширше дивитися – нема такого доброчесного народу, скривдженого підлою владою… Це неправильно, він так примітивно на світ не дивиться. Він завжди бачить у всіх джерелах бід недосконалість людської природи і людини як такої. І себе, зокрема, теж. Він у певному сенсі, як і будь-який художник, робить кіно і про себе.

– Наскільки номінація на «Оскар» та отримання «Оскара» може сприяти кращому прокату картини в Росії?

– Мені здається, що безумовно сприяє. Хоча б тим, що привертає інтерес аудиторії ширшої, ніж та, на яку зазвичай орієнтовані авторські драматичні фільми. Навіть настільки відомого режисера, яким є Звягінцев, навіть оточені настільки емоційним шквалом різноманітних оцінок. Тим не менш, номінація на «Оскар» і в разі успіху нагорода, звичайно, переводить фільм в статус абсолютної події. І всі ті, хто цікавляться і дивляться на кінематограф не тільки як на дві години розваги, звичайно, вважатимуть за необхідне подивитися картину. Інша річ, чи будуть вони дивитися в кінотеатрах або на DVD, чи в піратському доступі в онлайні.

– Як Вам здається, як цей фільм будуть сприймати, дивитися на Вашій Батьківщині – в Україні? Які перспективи прокату там?

– Я боюся, що в нинішніх обставинах у переважної більшості людей не буде ні часу, ні бажання розбиратися в художніх особливостях кіномови Звягінцева, роздивлятися і намагатися розібратися в контекстах, в різного рівня шарах. Швидше за все, сприймуть як публіцистичне висловлювання, політичне, яке, на думку багатьох, може виявитися недостатньо гострим. Можуть сказати, що є фільми і гостріше. А слова наші, що це не публіцистика, до уваги ніхто ніколи приймати не буде, тому що, повторюся, сьогодні не час для того, щоб когось чути і слухати. Чесно кажучи, це система нездорового сприйняття всього на світі, яка на сьогоднішній день змушує на все дивитися очима виключно конфліктними, вона абсолютно зрозуміла, і вона тимчасова. Я не до того, що це складний фільм, що фільм нібито багатьма глядачами сприймається як такий, що не на часі, абсолютно складним ... Не в цьому річ. З того, що я бачу, чую і читаю в українській пресі, у мене є відчуття, що на сьогоднішній день може відбутися рівно так, як я сказав. Мені дзвонить величезна кількість знайомих з України і говорять усілякі хороші слова про фільм, називаючи речі своїми іменами. Мені здається, що істотним фактором є повна відсутність авторського кіно в українському прокаті. Вони всі йдуть, ці картини, надзвичайно обмежено, збирають невелику кількість людей практично в декількох залах, і я боюся, що всі, хто цікавляться російським кіно, вже подивилися картину в онлайні. В усякому разі, з кількості дзвінків і реакцій, які я отримують з України, про це можна судити. Тому, навіть крім моїх, можливо, абсолютно невірних роздумів про те, як можуть відреагувати, мені здається, що це вже йдеться про прокат. Що там було в прокаті класу «Левіафана»? Чи був там Ханеке, наприклад? Почнемо з цього, з простого. Якщо інтерес до такого роду кінематографу є, тоді має сенс поборотися і за «Левіафан» в прокаті. Якщо його немає, на нього дивитися тільки як на ще одне свідчення того, що не все гаразд у російському королівстві, то навіщо?

– Ви говорили про публіцистичне сприйняття кіно. На ваш погляд, зараз у світі час ігрового або неігрового кіно?

– Мені здається, що кіно часи не вибирає, воно існує. Якщо є потужні обдарування, вони живуть поза відгуком на конкретну соціальну забезпеченість. Час від часу з'являються такі значущі публіцистичні висловлювання, наприклад, один з наших конкурентів в оскарівської п'ятірці – це відмінна мавританська картина «Тімбукту» режисера Абдеррахмана Сіссако, але вона дуже публіцистична картина, про ісламістів, фундаменталістів, які прийшли до влади в країні, які очолили бедуїнів, людей, що живуть своїм укладом, хочуть максимально збіднити їхнє життя, змусити відмовитися від музики і багато чого іншого, і жити за інструкцією. Звичайно, там є політичний зміст в цьому фільмі, але якби не було людського, якби не було історії кохання, історії, що зачіпає насамперед емоційну сферу, нічого б не сталося. Найголовніша сила кінематографа в тому, що він уміє впливати насамперед емоційно. А раз так, то його вплив може бути абсолютно революційним. Він може змусити вас переосмислити все у вашому житті, змінитися повністю. Я в це дуже вірю, і мені здається, що в цьому і є функція кіно на даному етапі. Що стосується публіцистики, з нею прекрасно справляється телебачення. Це чиста журналістика, яка буває дуже доречна, своєчасна, важлива, викликає неймовірне повагу в разі чесної і гідної позиції, але при цьому вона не вміє діяти на емоції, на психологію людей. Вона діє в кращому випадку на раціональне, на можливість думати, аналізувати, доповнити свою картину світу ще кількома компонентами, але точно не змусити вас пережити досвід, драму, трагедію інших людей, змусити вас плакати чи в якийсь момент посміхнутися, побачити сенс в тому, що ви робите, або, навпаки, розчаруватися і переосмислити. У цьому, мені здається, сенс, значимість кіно, його місія.