Звістка про те, що Петро Порошенко запросив архітектора польських реформ Лешека Бальцеровича до команди українських реформаторів, у мене особисто викликає і надію, і водночас скепсис. У цій справі від піару й блефу до реальної і дієвої участі легендарного реформатора в українських перетвореннях – один крок, точніше кілька кроків. І їх метафорично можна описати за допомогою образу Оруеллівської ферми. Його «шокова терапія» не лише створила умови для бізнесу, стабілізувала польський злотий, запустила повноцінний валютний ринок і, зрештою, перевела економіку з квазі-командних рейок на ринкові, але й вибила основу для масштабної узаконеної корупції з-під економічної системи. І саме завдяки останньому в Польщі не склалася олігархія. Бальцерович почав не зі створення Антикорупційного бюро, не з посадок, навіть не з реформи правоохоронних органів, а зі скасування бюджетних субсидій.
Уявіть собі, що собою становила польська економіка станом на 1988 рік. З одного боку, за кілька попередніх років почав формуватися клас дрібних і середніх приватних підприємців. З іншого боку, величезний комплекс інертних, за ринковими стандартами абсолютно неефективних, обсаджених боргами і, як наслідок, повністю залежних від бюджетних субсидій державних шахт, фабрик, комбінатів, заводів. Але принциповим моментом у цій зажерливій гідрі, що головним своїм завданням бачила викачування бюджетних коштів, була гарантія «годівниць» для топ-менеджменту. За сотнями менеджерів державних підприємств, які годувалися звідти, стояли тисячі, десятки тисяч тих, хто, своєю чергою, працював на ці «годівниці» і кому перепадали якісь крихти з масних наїдків для топів: низькі, але стабільні зарплати, непогані відпускні, якісь доплати за шкідливість виробництва, путівки в санаторії, профілакторії, тощо.
І раптом приходить якийсь зарозумілий, мало кому відомий викладач економіки на прізвище Бальцерович і знищує всю цю систему. Вдягнувши білі рукавички терапевта-стратега, він просто перед очима ошелешеної, шокованої і розгубленої всієї цієї ситої Оруеллівської ферми починає з-під носа її мешканців бадьоро й граціозно забирати «годівниці» й скидати їх на купу, наспівуючи при цьому щось на кшталт Сzy te oczy mogą kłamać («Чи ті очі можуть брехати?») Потім він взяв і підпалив усе це звалище. І воно згоріло навіки-вічні. Після цього його зненавиділа мало не вся Польща. Багато хто ненавидить досі й передає цю ненависть своїм дітям. «Пихатий розумник» – найдоброзичливіша характеристика Бальцеровича, яку мені доводилося чути від молодих поляків. Вони сидять у нових світлих офісах бізнесових хмарочосів на Єрусалимській алеї у Варшаві. Вони не можуть собі уявити, що таке повістка з військкомату на війну, яка стала можливою, зокрема, і з подачі олігархів, що десятиліттями тримали Луганську та Донецьку області в стані середньовічного феодалізму. Вони звикли їздити у десятки разів рівнішими, порівняно з українськими, дорогами. Вони не бояться дефолту й перепитують, як це так може бути, щоб не можливо було обміняти свою валюту на долари чи євро. Вони не бояться читати новин про власну країну. Вони забули швидко про те, що їхня країна – одна з небагатьох у Центрально-Східній Європі, хто обійшлася без кредитів МВФ під час кризи 2009-2011 років. І вони впевнені, що їхні батьки мали за що ненавидіти Лешека Бальцеровича. Він прирік країну на вимирання, переконані молоді поляки.
Бальцерович втілив принцип: жодних субсидій окремим підприємствам
Що означав цей акт демонстративного спалення звалища «годівниць»? Лешек Бальцерович на практиці втілив такий принцип: жодних субсидій і дотацій окремим секторам економіки чи підприємствам; жодної роздачі в ручному режимі на основі кабінетних домовленостей чи телефонного права будь-яких преференцій, будь-яких бюджетних вливань. У вогні радикального реформаторства згоріли субсидії і державним шахтам, і металургії, і ще сотні варіантів «договорняків», коли державні підприємства могли не отримувати прибутків, але при цьому прекрасно почуватися. Так само накрилися схеми, за якими одні державні підприємства продавали свою продукцію іншим, приватним чи державним, за безцінь, а різницю між реальною вартістю та безцінню покривав держбюджет. На цьому тримається левова частка бізнесу українських олігархів, зокрема й Ріната Ахметова.
Власне, у Польщі ці схеми теж мали всі шанси запрацювати вповні, але не склалося. Прийшов самовпевнений професор економіки й прибрав з бюджетів перших років тотального реформаторства субсидії для більшості підприємств.
«Ферма» лютувала. Десятки тисяч робітників моментально втратили роботу й фактично ледве животіли. Хтось бачив для себе вихід у смерті, хтось – у горілці, хтось – в еміграції, хтось – у зміні професії, хтось не бачив жодного виходу. Кожен прожив цей час, як умів. І тільки ненависть до жорстокого Бальцеровича об’єднувала більшість цих людей, надто тих, хто до того працював на державних заводах і комбінатах. Польська олігархія померла в зародку. А через два десятиліття Польща стала такою, якою ми бачимо її сьогодні.
Вслухайтеся в ті меседжі, які сьогодні озвучує Лешек Бальцерович: він постійно наголошує на потребі скасувати бюджетні субсидії в Україні. Зрозуміло, що українська економіка має свою специфіку, і польську рецептуру потрібно адаптовувати до її реалій. На початку 1990-х Польща переходила від соціалізму до ринку. Україна в інший спосіб цей шлях уже пройшла. Але суть залишається незмінною: така корумпована країна, як Україна, не приборкає розкрадання державних коштів, якщо зберігатиметься ручний режим роздачі преференцій без врахування вимог ринку. У короткостроковій перспективі єдине, що отримає від українців той, хто це зробить: ненависть. Від олігархів він отримає хіба що смертний вирок. От тепер можна оцінити пропорцію піару й щирого бажання змін у рішенні залучати до українських реформ таких людей, як Бальцерович.
Своїм студентам він розповідає, як обмежував доступ до свого кабінету для різних можновладних і грошовитих прохачів, які приходили до польського міністра фінансів «порєшать» свої питання. Він просто їх фізично до себе не допускав, випрацювавши цілі процедури однозначних відмов. Секретарі й помічники були навчені грамотно давати відкоша. Телефонне спілкування теж було строго лімітоване. Це був шлях ламання хребта старої системи без компромісів щодо засадничих принципів, без метушіння туди-сюди, без показухи на камери, без красивих слів із придихом, без ситуативних рішень, без жалісливості до знедолених. Шокові реформи – це жорстокість. Це завжди велика жорстокість.
У 1989-1991 роках команда польських реформаторів працювала нон-стоп, без свят і відпочинку. Потім загострилися тертя між ними та більш поміркованими політиками, багато хто з останніх прийшов зі «старої гвардії» комуністів і номенклатурників. Наступники Бальцеровича намагалися відродити «ферму», хай і в менших масштабах. Але він та його однодумці настільки змінили правила гри, що запустився самовідтворюваний механізм. Попіл зі згарища Оруеллівських «годівниць» розвіявся за вітром історії. «Годівниці» не могли повстати, мов птах Фенікс, з цієї сажі корупції і відсталості.
Той, хто не наважується на такий очищувальний вогонь, потім може згоріти в значно страшнішому вогні. Українці вже знають, як він виглядає.
Жанна Безп’ятчук – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
