Моя подруга Наташа чудом вирвалась із Новоазовська. Зараз на вільній українській території. І її розповідь по гарячих слідах маріупольських подій багато чого розставляє на свої місця:
– Вижити в Новоазовську простому громадянину, який не має когось в «ополченні», або сам туди не вступив, просто не реально.
Наше місто було завжди багатим курортним. За літо багато хто міг накопичити грошей на весь рік вперед. Із травня і майже по жовтень у нас маса курортників. Все побережжя в базах відпочинку. І пляжі, пляжі, пляжі... Крім того, багато хто знімає квартири, а той просто куточок.
В добру погоду крізь море вже можна побачити й російський берег. Це й стало для нас найстрашнішим жахом майже на півроку. Безчинства в місті почались ще в березні.
Новоазовськ – щось на кшталт міні-Севастополя, за виключенням відсутності військово-морської бази російського флоту. З радянських часів тут поселялись відставні офіцери – спочатку радянські, а потім і російські. Море поруч, клімат не севастопольський, але доволі м’який взимку. А влітку тут насолода! Одна проблема – прісна вода. І таких відставників по різних даних у нас від 1 до 3 відсотків міського населення. Приблизно десять відсотків населення Новоазовську становлять російські військові пенсіонери – купили особняки на узбережжі ще при Союзі, виростили потомство. До України не приросли.
Тому, коли почали бігати з російськими прапорами місцеві дурні з Компартії та ринкові торгаші, то деяка база на місці в них все ж була. Правда, моряки все ж не проявили особливого бажання мітингувати. Всі мітинги проводили здебільшого приїжджі з Росії. Через наш прикордонний пункт їхали автобуси з Росії на Маріуполь – і там буянили.
*****
У березні наші маргінали з приїжджими вже почали й кидатися на прикордонників. На початку квітня все перейшло в стадію різкого загострення. Росіян наїхало дуже багато. На прикордонну заставу були перекинуті прикордонники з Кіровограда, курсанти мабуть.
Четвертого квітня почали множитись чутки про те, що в цей день будуть захоплювати прикордонну заставу. Було дуже страшно, і місцеві не збирались (за мізерним винятком) приймати в цьому участь. Другого та третього квітня пройшли мітинги, та на них знову ж таки було більшість чужих. Та й масовими їх не можна назвати. Так, десь до двох сотень, не більше. А 4 квітня почали місто патрулювати прикордонники та міліція, яка прибула на автобусах. Росіяни відразу ж зникли з міста а місцеві трошки побурчали та й теж заспокоїлись. Здавалось що все вже закінчилося.
Я знайшла відомості про ті події. Мабуть, саме тоді після сигналів місцевих жителів Держмитслужба повідомила про підготовку провокацій на кордоні. Їх організатори називали заплановані на 4-7 квітня акції «ввічливим протестом» або «російською блокадою». Та саме в той пік подій на міжнародний пункт пропуску «Новоазовськ» прибуло кілька автобусів із правоохоронцями, які перебували там для запобігання можливих провокацій з боку мітингуючих. І все в російських планах у ті дні посипалось.
Правоохоронці, військові та прикордонники чергували у самому Новоазовську, де 2-3 квітня російські активісти і декілька десятків місцевих жителів провели мітинг. Втім, місто було здане 16 квітня без бою росіянам які маскувались під місцевих жителів. Але і Севастополь в мініатюрі з Новоазовська не вийшов. Не той менталітет. Не отримали окупанти підтримки в місті. Йшли навіть напівофіційні чутки про те, що Росія хоче обміняти Новоазовськ на Донецький аеропорт.
*****
Все ж раптово вибухнуло після захоплення росіянами Слов’янська. 16 квітня проросійські місцеві з приїжджими підняли в Новоазовську над райадміністрацією прапор «ДНР» та захопили її. Ось так 16 квітня 2014 року прихильниками «ДНР» над будівлею міської адміністрації був піднятий прапор так званої «Донецької народної республіки».
Втім, хочу сказати, що більшість населення міста не підтримували і не підтримують «ДНР» а тим більше Росію. Коли на початку квітня була спроба зробити провокацію на пропускному пункті, то серед місцевих на те згодились одиниці. І, звичайно, за гроші. Більшість проігнорувало. А багато людей повідомляло про підготовку провокацій в Київ.
До 16 червня в нас була «деенерія». Пам’ятаю, одна бабуся все питалася в аптеці, чи не понос оте «деенерія», і чи не можна ним заразитися?
Та коли в Маріуполі влада була відновлена українцями, то 13 червня і в нас все повернулось під український прапор. Правда, ніяких змін у владі не сталося. Можливо, для декого у великій Україні не відомо, що зрадили влітку 2014 року не лише бійців в Іловайську, але й жителів невеличкого українського міста на березі Азовського моря?
*****
До речі маю ще свідчення про ті події. Про них розповів мій знайомий Вадим:
«Нагадаю, раніше, місцевих комуністів не влаштовував приїзд у середині березня прикордонників із Хмельницької області. А потім комуняки та приїжджі блокували рух добровольців-резервістів із Кіровоградської області. Втім, владу вони-то взяли, а що з нею робити, так і не знали. Так що при владі й далі залишалися регіонали. 13 червня 2014 року, після зміни влади в Маріуполі, ДНРівці просто втекли із Новоазовська, а в місто зайшла Нацгвардія. Та в структурі влади нічого не помінялось. Лише прапор над виконкомомі мінявся. І у Києві нас відштовхують. Немає права держава так чинити з територіями, у «сіру зону» перетворювати. Триматися будемо до останнього!
…Я згадую влітку, як ховали прапорщика-прикордонника – зійшлось декілька тисяч жителів провести в останню путь. А біля домовини дівчатко бігало: «Тато пограється та й встане». Люди ридали...
Розстріляли тоді росіяни прикордонників із моря. Із бронекатера. Ви думаєте, таке забувається?
Чому ж українська армія зрадила Новоазовськ? Стояли тут до 27 серпня, люди воду носили бійцям, а вони вночі несподівано знялися, поїхали. Три російські танки увійшли тільки в три години дня. Після цього ми – сепаратисти?!»
*****
Врешті, подруга Наталія продовжує:
– Наприкінці серпня 2014 року росіяни зайняли місто. Від Новоазовська на Маріуполь тоді йшли колони військової техніки з Росії. А місто було підло здано. Ще 27 серпня в центрі Новоазовська стояла військова техніка під українськими прапорами, і у штабі АТО бадьоро відрапортували, що повністю контролюють район. А наступного ранку люди прокинулися «при новій владі».
Українські танки зникли, а замість них з’явилася вже інша бронетехніка без розпізнавальних знаків. Кажуть, що «влада змінилася». А яка влада, хто управляє містом – ніхто нічого толком не пояснював.
А нам бігти нікуди, дороги вже перекрили, на трасі в напрямку Маріуполя для вірності й зовсім розтягнули стрічку з шипами. Чия б влада не була в місті, місцеві добра не чекали.
Потім почали обіцяти по три тони вугілля на зиму. Збрехали, звичайно. А от в мерії так і залишилися ті ж люди. В усякому разі так було ще в вересні.
А відбувалася зміна влади так. Вранці прийшли люди з автоматами. Зняли прапор України над будівлею і повісили прапор «Новоросії». Зайшли в виконком та й сказали: працюйте, як працюєте, втручатися у ваші справи не будемо. Боїв особливих не було в той день. Не було й загиблих серед мирного населення, тільки декількох поранили.
Новоазовський район в той час був лідером за кількістю тимчасових переселенців із Донецької області. На 32 тисячі власного населення тут було шість тисяч лише офіційно зареєстрованих приїжджих із зони АТО. В ті дні всіх приїжджих виявляли і кудись тягали. Люди боялись на вулицю вийти.
Мабуть, повинні замислитися люди над усім цим. Бо ненависть до жителів Донецької області лише викликає посмішки у ворогів. Цього вони й добиваються.
*****
Сьогодні Новоазовськ виглядає як сюрреалістична картина. З настанням сутінків місто вимирає. Жителі замикаються зсередини на всі замки. Світяться вікна військової комендатури, яка розмістилася в колишній будівлі СБУ. Все інше життя припиняється.
А з 15 січня в місто почали заганяти багато танків, градів та гармат. Перед обстрілом Маріуполя місцеві похвалялись, що знесуть з лиця землі те місце. За день до обстрілу кудись виїхали, а вранці, у вихідний, ми дізнались про вбивство людей. «Гради» повернулись, екіпажі на очі не появлялись. А потім їх забрали в бік Росії. Повернулись не всі. Місцеві говорили, що «укри» багатьох повбивали, тепер будуть бити по Новоазовську.
Тоді ми й поїхали. Встигли вирватись. Тепер на українській території, хоча нас і не хотіли пропускати.
(Ще одна розповідь, про долю депутата Новоазовської райради Василя Коваленка. Влітку 2013 року він допомагав у розслідуванні «справи рибалок», про яке писала «Нова газета» (див. № 86 від 07.08.13, «Йде війна азовська»). Влітку 2014-го – безкоштовно розселяв і годував у пансіонаті «Бірюса» в селі Безіменне сотні земляків зі Слов’янська, Краматорська, пізніше – Горлівки, Донецька, які тікали від обстрілів. Одного разу в подяку Коваленку переселенці зірвали з флагштока український «фашистський» прапор... Він підняв прапор знову. Потім депутата забрали, як водиться, озброєні і невідомі. Побили. Зламали ніс, ребро. У вересні приїхали на джипі, наказали Коваленку «йти поруч». І з тих пір депутата ніхто не бачив. Тільки мелькає в Безіменному його ВАЗ зі свіжим написом «Поліція ДНР» і людьми в камуфляжі. У Василя Васильовича залишилася сім’я: четверо дітей, шестеро онуків)
Надія Надєждіна, соціолог, місто Горлівка
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
