«Аушвіц» та Берлін звільняли переважно українці – ветеран

86-річний Микола Карпенко – один із небагатьох українців, хто ще може розказати про звільнення концтабору «Аушвіц» поблизу Освенцима із власних спогадів. Розповідає, що хоч від закінчення Другої світової війни пройшло майже 70 років, проте жахи нацистських концтаборів згадує часто. А заяви Кремля про те, що українці не звільняли «Аушвіц», вважає наклепом та викривленням історії.

– Війна для мене почалась із того, що в наше село вступили німецькі загарбники. Село Ворошилівка Тиврівського району (Вінницької області – ред.) – німці вступили і окупували. На той час я уже закінчив 10 класів, мені було 17 років. А в 1944 році мені було вже 19 років, і нас звільнили від фашистської окупації.

Потім у 1944 році у квітні нас військкомат Тиврівського району мобілізував у армію і відправив у запасний полк у Кам’янець-Подільський. Там на сьомий день ми складали присягу, крім того, нас обмундирували у військову форму. І на сьомий день перебування у Кам’янець-Подільському приїхав старший лейтенант із 133-го окремого саперного батальйону 1-ої гвардійської танкової армії. І ми 50 кілометрів ішли пішки, майже цілу ніч на фронт – із Кам’янця-Подільського в бік Заліщиків (місто Тернопільської області – ред.), це у бік Дністра. На ранок ми прийшли вже на місце, нас знову помили, знову змінили одяг.

– Яким Ви побачили концтабір «Аушвіц»?

– На нашому шляху від Кам’янець-Подільського до Берліна, ми пройшли ту територію, де розміщені табори Освенцима (концтабір Аушвіц-Біркенау – ред.) і «Майданек». Згадуємо з дуже великою ненавистю сам Освенцим. От, наприклад, коли ми звільняли Освенцим і ці табори, то могли тільки проїхати біля огорож. А детально ми з ним познайомились після закінчення боїв, під час відпочинку у Львівській області.

Нас командири возили на спеціальну екскурсію у табір Освенцима, там найбільше, кажуть, кладовище у Європі. Ми бачили його огорожі навколо, бачили більше 20 дерев’яних бараків, де в’язні жили. Ми заходили туди під час екскурсії, дивились, де вони спали. А вони, виявляється спали або на землі, або на дошках. 25 чи 26, здається, було таких дерев’яних бараків – у кожному були тисячі людей.

– Що найбільше вразило?

– Ми бачили печі в яких спалювали людей. Дійсно, і печі ці бачили і самі механізми, за допомогою яких спалювали. Печі побудовані як звичайні ¬– з цегли і каменю, але за спеціальними кресленнями. Туди заходила вагонетка (відкритий вагон – ред.), яка завозила людей на страту. Також на центральній площі величезна купу відходів людського одягу, взуття, волосся, рештки людських кісток. Це все складалось на купу після знищення людей.

Потім вони перемелювали це на спеціальних машинах і тим «борошном» удобрювали землю. Садили капусту, скажімо, чи сіяли будь-які інші культури на кістках людей. У нашому сьогоднішньому розумінні, потрібні були сотні машин, які слід було завантажити, щоби такі купи вийшли. Ми бачили ще спеціальні штабелі: 100 метрів довжиною лежали дрова. Потім на ці дрова клали людей мертвих, потім знову дрова, потім знову шар людей – отак чотири ряди. Потім усе це спалювали, а рештки – на ті купи складали. Їх уже майже і не роз’єднували, обливали їх спеціальним розчином і запалювали.

Використовували газ «Циклон», яким умертвляли людей. «Циклоном» дихали люди і помирали в газових камерах. Вбивали ще так: вихлопну трубу проводили в кузов, а там – люди. І під час роботи всі ці гази йшли в машину і знищували людей, які були в кузові – отакий спосіб був.

– Як відбувалось звільнення?

– Наша танкова бригада мала приблизно 900 танків. Ми проходили не тільки одні, з нами йшли інші війська. Ми були уже в Першому білоруському фронті, то всі хто там був і вів боротьбу з фашистами, всі могли проходити місцями, де розташовувався табір Освенцима. Люди бачили, солдати нашці, військові всі бачили, що таке Освенцим.

Коли ми підійшли до табору, там було ще багато людей. Усі ці люди повисли на заборах. Сам табір мав площу 150 гектарів, це немало – він був забитий людьми. І коли ми підходили звільняти табір, то всі ці люди, незважаючи ні на що, кидались на паркани. Декому вдавалось перелазити, але в основному їх розстрілювали, коли це траплялось під час роботи табору. І вони падали на землю з тих парканів – вони високі, треба добре скакати. Тож людей знищували мільйонами: на той час, нам казали, десь близько 4 мільйонів трупів було в Освенцимі. А там було три табори: для утримання, для життя і для виготовлення товарів, тобто робочий. І в кожному з них були тисячі людей.

Уже 70 років пройшло з того часу, як я бачив цю страшну картину. А я не забуваю і донині про це. Я пам’ятаю про це кожен день. Скільки ж людей (загинули – ред.). А уявіть собі, як я розумів це, коли мені було 19 років і я дивився на це все: на цю кров, на ці кості.

– Чи сприймаєте зараз Німеччину без огляду на події Другої світової війни?

– Ми навіть вважали їх не за людей, а за нелюдей. Перш за все, ми їх вважали за фашистів. А що таке фашист – треба вже за ідеологією висновок робити. Не вся нація німецька була такою, як були фашисти. І сьогодні живуть німці, і живуть нормально. І гарно живуть, і рівень життя нормальний, і нам серйозно допомагають. І Меркель (канцлер Німеччини – ред.) нам допомагає. Відокремлюю фашизм від усієї німецької нації, це зовсім інше діло. Фашизм в армії – це «есесівці» (СС – військово-поліцейська організація – ред.), це звірі. Якщо до них потрапляли наші солдати – вони обов’язково гинули, обов’язково над ними знущалися. Їх досить серйозно катували, самим страшним чином. Це робили фашисти.

– Ви дійшли аж до Берліна, якою пам’ятаєте переможену столицю нацистської Німеччини?

– Після звільнення Освенцима наша армія одержала перепочинок. Нас відправили у Львівську область на два місяці, ми переформувалися. А після того вже був удар на Берлін без перепочинку. Я пам’ятаю як ми були у передмісті Берліна, у самому Берліні. Місто ми побачили зруйнованим, розбитим – його весь час бомбили наші літаки, особливо останнім часом. От Жуков, наприклад, командувач нашим Першим українським фронтом – на нього Сталін поклав завдання першим взяти Берлін і встановити знам'я перемоги над Рейхстагом. Тому ми були на вістрі головного удару.

Ми їхали на машинах по Берліну, але були місця, де ми не могли рухатись по вулицях – стільки трупів було набито, що ми не могли проїхати. Навіть танки і ті не могли проїхати – така була битва за Берлін.

– Що Ви можете відповісти на заяви Кремля, буцімто українці не звільняли «Аушвіц», а війну Росія могла виграти і без українських сил?

– Я до нині не можу ніяк зрозуміти Путіна, я не можу його зрозуміти як людину. Він до цього казав, мовляв, подумаєш, велика справа – ми могли перемогти і без України. А я хочу вам сказати: якраз Берлін в основному брали українці, яких мобілізували в армію на фронт після окупації. Тобто ті, які в 1941 році залишились живими тут – українців було більше половини.

– 70 років тому Україна та Росія воювали разом, тепер – по різні поки барикад. Що думаєте про конфлікт на Донбасі та анексію Криму?

– Росія, перш за все, порушує усі міжнародні договори. Тому і Німеччина, і Франція, і Англія, і у тому числі Америка не сприймають за це Росію як державу. Це – агресор, веде війну з Україною. На якій підставі, яка міжнародна установа чи організація виправдовує дії Росії в Україні – ніяка, ніхто! А із 200 країн світу, я округлюю, скільки підтримали Росію? Одиниці, 8 чи 9 країні. Решта не підтримали, бойкот оголосили Росії. Вона не може бути справжньою державою, вона імперія. Така, яку зараз важно знайти на карті світу, таку країну, як Росія.

– Як оцінюєте успіхи української армії?

– Українську армію я оцінюю найвищим балом. Бо вони молодці, ці хлопці, що витримали знущання, яке було над ними за часів Януковича. Хотіли ж зовсім ліквідувати армію, ми ж не знали цього, що Янукович робить таку підлість щодо України. І вони зуміли в собі залишити відчуття патріотизму: люблять свою державу, свою Україну. Перемога буде за нами, обов'язково, я в цьому не сумніваюся.