Поки полиці книжкових магазинів заповнюють все нові й нові книжки про Євромайдан, 25-річна Маргарита Сурженко з Луганська вже встигла видати першу книгу про переселенців під назвою «АТО. Історії зі сходу на захід». Абревіатура «АТО» у назві видання – це не абревіатура антитерористичної операції, що триває на її маленькій батьківщині, а імена головних героїв: Ангеліни, Толіка і Оксани. За словами авторки, оповіді про них вигадані, але для створення кожної вона використала власний досвід та пережите своїми знайомими. «Вони залишили місто, що було для них уособленням впевненості і стабільності і взяли з собою лише мрії, страхи, стереотипи, комплекси, віру й надію. Саме це й стало їхньою зброєю для боротьби з випробуваннями». Зараз Маргарита активно презентує свою книгу по всій Україні. Між поїздками у Харків і Вінницю Радіо Свобода поспілкувалося з молодою авторкою про її першу, але вже дуже популярну роботу.
– Коли Ви зрозуміли, що потрібно тікати з Луганська?
– Я виїхала 9 червня. Перед тим у нас не було два дні світла. І дуже стріляли, таке враження, що під вікном. Тоді якраз захоплювали неподалік воєнну частину. А ще перед тим, я вела сина в садочок і над нами літали винищувачі. Після цього я зрозуміла, що більше не можу там перебувати.
Я була дуже зла на луганців. Через байдужість цих людей, через їхню бездіяльність ти залишаєшся без квартири, без нічого
Я була дуже зла на луганців. Через байдужість цих людей, через їхню бездіяльність ти залишаєшся без квартири, без нічого. Але якби вони тебе послухали, якби вийшли, можливо, щось би і змінилось. Навіть, коли хтось казав, що треба їм допомагати, я обурювалась, казала: вони самі винні. І, якщо чесно, Луганську і Донецьку область я не бачу в складі України, хоч і дуже хочеться. Комусь вигідно мати там гарячу точку та й люди там не мають тих цінностей, щоб вважатись українцями. Я вірю в те, що лише тим, хто любить Україну, Україна допомагає і повертає за цю любов і відданість усе втрачене.
– Ваш колега, Олексій Чупа (автор книг «Бомжі Донбасу» та «Казки мого бомбосховища») дотримується думки, що люди Донбасу інфантильні і їм легше жити у чорно-білому світі…
– Я теж так вважаю. Типовий мешканець Донбасу – це байдужа людина. Вона радіє тому, що у неї є мінімальна зарплата і їй не потрібна свобода слова, бо їй нема чого казати. Звісно, що це все залежить і від рівня життя. Якби люди більше заробляли, більше подорожували, більше читали, вони б відчули що таке інші цінності. А так, з ними потрібно дуже багато працювати.
Коли я ще жила в Луганську, мені вже тоді хотілось кричати: люди, що ви там робите, їдьте звідси, тут війна
Коли я ще жила в Луганську, мені вже тоді хотілось кричати: люди, що ви там робите, їдьте звідси, тут війна. Я дізналась, що в однієї мами на очах убили дитину, і я звинувачую в цьому цю маму, адже вона її не вберегла. Людям краще жити в підвалі, але знати, що наверху їхня квартира. Їхня зона комфорту важливіша за життя. Спочатку так було і у моєї мами, яка покинула дім через місяць після мене. Тоді вже «Градами» стріляли, все трусилося і вона розповідала, що виходила в коридор молитися. Тоді вона подзвонила і сказала, що йде за квитками. Моя книга якраз про те, що не варто боятися.
– Де Ви написали «історії», скільки часу на це пішло?
– Я написала цю книгу за два місяці в одному волинському селі, де ми жили як переселенці. Взагалі, спершу я жила у друзів у Кривому Розі, а потім вирішила, що не хочу їм набридати і треба звертатись до волонтерів або шукати власне житло. Нам допомогла волонтерка з Луцька, і перші три тижні ми жили у санаторії. Потім вона запропонувала пожити в селі в будинку сімейного типу. Я спочатку дуже боялась, думала, що я там буду робити, там 10 всиновлених дітей, як буде мій син поводитись, але все-таки поїхала. Писалось мені дуже легко і швидко. Можна сказати, що це потік свідомості був. Закінчувала вже в Києві.
Мене часто запитують чи не зарано видана ця книжка, адже рана ще не загоїлась. Втім, я вважаю, що якщо ти робиш якийсь аналіз, то тоді потрібно перечекати, а коли ти хочеш передати емоції, то потрібно писати, поки вони є. Дуже важливо це зафіксувати, щоб через кілька років нас могли зрозуміти.
– Разом з тим, багатьом читачам виявилося замало 82 сторінок. Ви відчуваєте, що вмістили все, що хотіли?
– Я не шкодую, що вона маленька, бо якби я її дописувала і доводила до ідеалу, вона б ще кілька місяців пролежала в комп’ютері. А так, вона в потрібний час і в потрібне місце була надіслана. Зараз я пишу продовження і воно вже вдвічі більше.
– А про що буде продовження і коли можна чекати на його появу?
– Це продовження буде про людей з іншою позицією, про луганських «ватників». Зараз я порівнюю факти, цікавлюсь, що там було у вересні, що в жовтні, як розвивались події. Історій буде теж три. Перша про 12-річного хлопчика, який дуже любить «Новоросію» і вбачає в цьому велику перспективу. Друга історія про 45-річну жінку, яка живе в Києві і ненавидить «хунту», але зустрічає заможного патріотичного чоловіка і починає вдавати, що вона теж патріотка, аби зачепитися за нього. І третя історія про дівчину, яка виходить заміж і дізнається, що її колишній хлопець пішов воювати в зону АТО, і вона думає скасувати весілля, але згадує свої почуття до нього.
– Їхні імена теж складаються в якусь актуальну абревіатуру?
– Ні. Їх звати Оля, Яна і Ваня. І це вже будуть історії не зі сходу на захід, а із заходу на схід.
Що таке АТО за версією Марини Сурженко:
Це чудова можливість почати робити щось вперше; познайомитися з прекрасними людьми; пізнати справжню Україну; перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг; зрозуміти, яким є твоє покликання, і ,нарешті , це чудова можливість відчути одне одного й стати одним цілим.
