Зброя, техніка і навіть їжа у них із Росії – журналіст після полону в «ЛНР»

Ще в серпні минулого року група з чотирьох журналістів поїхала до міста Краснодон Луганської області, щоб зробити репортаж про жест доброї волі з боку сепаратистів, які вирішили звільнити двох полонених у присутності представників українських ЗМІ. На одному з блокпостів їх взяли в полон бойовики батальйону Святого Георгія, котрі контролювали частину міста Ровеньки. Один із незаконно затриманих, кореспондент газети «Український простiр», харків’янин Роман Черемський, на відміну від своїх колег, яких звільнили раніше, пробув у полоні понад чотири місяці і був відпущений вже після найбільшого обміну полоненими останніх місяців, що відбувся 26 грудня.

– У зв’язку з тим, що українських журналістів у зоні АТО не було, ми не мали реальної об’єктивної інформації про те, яка може виникнути ситуація. За порадою українських силових структур, ми дотримувалися визначеного маршруту, який, як виявилося, пролягав через лінію фронту, де була досить напружена обстановка, йшли бої. Ми проїхали через Лутугине (у той час це місто контролювалося українською армією), і далі через кілька кілометрів було село Волнухине, яке перебувало під контролем тієї сторони. Тут нас зустрів батальйон Святого Георгія (люди, які сидять в окопах, воюють), і нас відразу зупинили, змусили вийти з машини, відразу все забрали: ключі, паспорти, телефони, машину відігнали і почали розбиратися. Нас відвезли до міста Ровеньки, до одного з розташувань цього бойового батальйону. Там посадили до камери, або, як у них кажуть, «на підвал». Там, в Ровеньках, я провів 49 днів, а потім нас перевезли до Луганська. Там теж кинули до підвалу, в інше розташування цього ж батальйону.

– Скільки було осіб в камері і які там були умови?

– З нами була дівчина, журналістка каналу «112 Україна», її посадили до окремої кімнати в штабі. Нас же – двох журналістів та оператора, – спочатку посадили разом, але потім канал «112» примудрився витягнути через Москву своїх журналістів і оператора, і ми залишилися в підвалі удвох із Валерієм Макеєвим, який організував цю поїздку. Сама камера – колишня майстерня, бетонні стіни й підлога, брудно, на підлозі якісь речі валялися, матраци. Десь метрів 30 квадратних.

Із нами сиділи місцеві, військовополонених ми там не зустрічали. Місцевих забирали за порушення комендантської години, якщо людина опинилася на вулиці після 10-ї вечора, і вони там працювали два-три тижні. Потім їх відпускали. Або якщо людина напідпитку, її теж могли забрати. Якщо напиваються так звані «ополченці», їх починають виховувати: заарештовують, б’ють і «опускають», можуть і на передову відправити. До нас, як до журналістів, незважаючи на те що ми, як вони кажуть, «укропські» журналісти, було краще ставлення, ніж до місцевих. Тому що місцевих (особливо за пияцтво) били (таким чином нібито виховували) і змушували працювати.

У камері одночасно перебувало від 7 до 15 осіб, більшість відправляли на роботу – снаряди вантажити... Снаряди привозили кожен день «Уралами» з Росії, з Краснодона. Заарештованих возили окопи рити, прибирати казарми, на кухні допомагати. Це була свого роду рабська сила.

– Місцеві, незважаючи на побої і громадські роботи, продовжували підтримувати «ЛНР»?

– Так, це парадокс. Я можу говорити про невеликий зріз населення міста Ровеньки, можливо, в іншому місті або в селі інша ситуація. Але в Ровеньках (це шахтарське місто) 90 відсотків людей, які потрапляли під арешт, груди рвали за «ЛНР». Їх б’ють, забирають машини, відбирають майно, а вони все одно за «ЛНР». Це парадокс, який для мене був несподіваним. Очевидно, що дуже сильний вплив робить російське телебачення, якому вони вірять. Певні причини у цього теж є, адже російським журналістам дозволяють працювати на цій території, вони висвітлюють події, а українських журналістів туди не пускають, тому місцеві взагалі не вірять українським ЗМІ. Плюс російське телебачення їх дуже сильно накручує. Вони вірять у розп’ятого хлопчика у Слов’янську, вони вірять, що українські солдати вбивають, ґвалтують, мало не їдять маленьких дітей. Вони думають, що Харків – це фашистське місто, що місто охороняють чотири батальйони головорізів, що Харків зрадив сепаратистський рух, хоча там і були спочатку протести. Я родом із Харкова і знаю, що все це неправда.

– Сепаратисти намагалися схилити Вас на свою сторону?

– Так, звичайно, постійно. У Ровеньках, у батальйоні Святого Георгія, йшлося виключно про людей з переконаннями, які при цьому отримують мінімальні гроші – 400 доларів на місяць. До України, як країни в цілому, вони ставляться вкрай негативно, дуже хочуть, щоб Україна розвалилася. Не знаю, чи буде їм відданий наказ наступати, але те, що їх готують до наступу, це однозначно. Що потрібно захопити Луганську область і йти далі – на Харків, на Київ, на Львів. Кількість «ополченців» постійно збільшується. Приїжджають нові люди. Йде агітація. Переконують приєднатися до ополчення прямо в камерах: при мені двоє погодилися взяти до рук зброю. Для цього спочатку проводять навчання, а потім, після присяги, видають автомат. Один із аргументів, який наводять, коли переконують вступити до «ополчення»: «Ти ж повернешся назад – тебе вважатимуть зрадником, СБУ тебе посадить, 10 років дадуть». Я розумію, що це не так, але якщо звичайна людина, яка не володіє інформацією, потрапить у полон і буде перебувати там тривалий час, то агітація буде мати на неї вплив.

– Після багатьох місяців близького спілкування з сепаратистами у Вас склалася картина, хто входить до так званого ополчення: більше місцевих чи більше тих, хто приїхав з Росії?

– Батальйон Святого Георгія не контролює місто повністю. Це одне з розташувань, а всього в Ровеньках таких розташувань, як мінімум, п’ять. Там є ще представники Всевеликого війська Донського, якісь інші частини. Рядові і молодші офіцери – це місцеві, як правило, шахтарі з Луганщини. Є чеченці, кілька десятків, які тримаються трохи осторонь. Є осетини, їх менше. В осетинів на шевронах написано «Південна Осетія» і російський прапор. І осетинів, і чеченців видає як зовнішній вигляд, так і акцент, але вони і не роблять таємниці з того, звідки приїхали. Керують усім росіяни, сумнівів немає, вони ж займають і вищі посади. Російський акцент чується відразу, хоча і без цього ніхто нічого не приховує. Вони, навпаки, підкреслюють, що майбутнє з Росією і тільки з Росією, на Україні вже нібито треба ставити хрест, вона вже розвалюється, практично її немає, а в Росії великі перспективи.

У той же час все російське: зброя, якої там маса і яку завозять «Уралами». У сусідній з нашою камерою кімнаті був склад зброї: сотні ящиків з мінами, автомати, патрони, бронебійні патрони до автоматів. Є у них «Гради», БМП, танки, міномети. Це все йде з Росії. Хлопці-співкамерники їздили до Краснодона і розповідали: «Заходимо в склади, там купа озброєння». І вже на «Уралах» привозять до Ровеньок, на передову везуть, до Зимогір’я теж. Або з Луганська посилають: кажуть – 300 ящиків мін 120-го калібру відвезли до Зимогір’я. Це все відбувалося на моїх очах. Їжа вся російська, речі – теж з Росії.

– Ви кажете, що зброю привозять з Росії. У Вас є якісь підтвердження того, що це так?

– Так цього ніхто і не приховує! Вони всі про це говорять, це не є там військовою таємницею. Я 49 днів був у Ровеньках, потім у Луганську, і за цей час мені довелося спілкуватися з сотнями людей з «ополчення». Їм було цікаво щось дізнатися у мене, вони намагалися мене переконати. Коли були бойові дії, кожен день розвантажували по кілька «Уралів» зброї, за нею постійно їздили в Краснодон. Щоправда, і трофейної зброї було багато. Коли захопили Лутугине і українська армія звідти пішла, «ополченці» розповідали, що там залишилося багато розбитої техніки, десятки пошкоджених бронемашин, танків, але звідти п’ять трофейних машин привезли, міни, патрони, 1200 літрів бензину. Новенькі звідти пригнали українські трофейні «Урали». А так в основному все з Росії, звичайно.

– Ви кажете, що «ополченці» отримують зарплату...

– Так, від 400 доларів, мінімум 100 доларів на тиждень. Це розцінки для нижчого рядового складу, звичайнісінькі, мінімальні. Мені казали: «Ти вступай до ополчення і можеш не їхати на передову, а тут допомагати – машини ремонтувати, на кухні щось...». Нижчим чинам серед козаків платять 20 тисяч рублів на місяць, офіцерський склад отримує більше. Платять готівкою. Щоправда, поки я сидів у полоні, були затримки зарплати, місяць приблизно їм не платили, і вони скаржилися. Але восени вже при мені їм видавали гроші. Приїхав чоловік з відомістю і всім роздав гроші.

– А чому Вас перевезли до Луганська?

– Чому – не говорили. Хоча на вушко мені там один сказав, що «додому будете їхати». Щоправда, після цього, я там ще три місяці сидів. Перевозили мене, як усіх: на голову шапку надягають, а нас шарфами зав’язали, щоб ми нічого не бачили. Хоча все одно трошки видно було, що на вулицях мало людей, мало машин. У Луганську теж військове розташування, мене до підвалу кинули, і я там був один більше ніж два місяці. Мене теж там водили на роботу – прибирати казарму, на кухні картоплю чистити. Там легше вже було, там опалюваний підвал ...

– Наприкінці грудня відбувся великий обмін полоненими, але Ви в цей обмін не потрапили, Вас звільнили пізніше. Чому Вас не було у списках?

– Не буду вдаватися в тонкощі, тому що обміни – дуже делікатна тема, його подробиці намагаються не розголошувати. Люди, які перебувають у полоні або під арештом, військовополонені та цивільні, кожну хвилину думають про те, щоб звільнитися. Так, мого імені не було в цьому списку, мене відпустили по іншій лінії – звичайно, завдяки старанням родичів, знайомих, просто співчутливих людей. У мене величезна вдячність до тих, хто це робив!

– Тобто, таким чином, Ви підтверджуєте, що в полоні у «ДНР» або «ЛНР» перебуває набагато більше людей, ніж говорять сепаратисти?

– Я думаю, що мова може йти про тисячі чоловік. Навіть, щоб мене одного знайти, доклали масу зусиль. Родичі спочатку не знали, в якому місті я перебував. А що говорити про людей, які не є журналістами, наприклад, у яких немає нікого, хто б їх витягував. Про них може не бути ніякої інформації. Будь-який підрозділ сепаратистів може просто тримати людину в підвалі про всяк випадок. Це товар, який має певну цінність. Його можна поміняти на послугу або на людину.

– Ви досить довго перебували в полоні і тепер можете порівнювати з тим, що відбувається на непідконтрольній Україні території. Які висновки можна з цього зробити?

– Я був у полоні 4,5 місяці, і це певною мірою змінило моє ставлення до життя. Раніше я іноді міг впасти в нудьгу, нарікати на життя. А після того, як побував там, тепер думаю, яке прекрасне життя! Яка прекрасна Україна! Тут можна говорити все що завгодно, не боячись, що хтось тебе за це покарає. Людина не боїться, що сусід на неї «настукає», і її поб’ють, закриють у підвалі, а потім, може, випустять, а, може, й розстріляють. При мені одного чоловіка забили до смерті за те, що він погано ставився до своєї дружини, нібито він її побив. Ті, хто вчинили це вбивство, не понесли ніякого покарання. В Україні такого немає, і починаєш це дуже сильно цінувати. Розумієш, чому Захід так пишається своєю демократією. На це є підстави. Свобода – дуже велике досягнення. І тому, коли я повернувся додому, то у мене з’явилося відчуття великого щастя.

– На Вашу думку, чи можливо, незважаючи на бойові дії, щоб ця територія знову повернулася під контроль української влади?

– Незважаючи на всі труднощі, у мене є віра в те, що все це подолається. Я вірю, що Донбас повернеться до України, тому що як тільки звідти підуть росіяни, вся ця система моментально завалиться. Бо не буде зброї, не буде грошей. Люди можуть мати іншу точку зору, але головне, щоб вони не доводили її з автоматом в руках. З часом, побачивши на власні очі, що насправді «укропи» не вбивають дітей і не розпинають немовлят на фанері, донбасівці змінять свою думку.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода.