Павло Подобєд
(Рубрика «Точка зору»)
Для більшості українців ленінопад розпочався 8 грудня 2013 року з падінням Володимира Ульянова на Бесарабській площі столиці. Однак те, що народ охрестив «ленінопадом» – лише верхівка айсберга.
Монумент Леніну – один з чисельних політичних маркерів, яким радянська імперія окреслювала свої володіння. З розширенням кордонів розширялась і «географія ленінів». Головний пам’ятник СРСР був піднесений комуністами до рівня релігійного символу – станом на 1990 рік в Українській РСР діючих православних храмів було в рази менше за кількість пам’ятників В.І. Леніну. Ілліч був всюди: в містах, містечках, селах, на заводах, в школах і у військових частинах. Лише три районних центри України ніколи не мали власного Ульянова: Стара Вижівка (Волинської області), Іршава (Закарпатської області) та Шумськ (Тернопільської області). Навряд ідеологи ленінізму могли уявити, що не за горами той час, коли у масовому вжитку з’явиться ще одне слово з коренем «ленін» – слово «ленінопад».
Для більшості українців ленінопад розпочався 8 грудня 2013 року з падінням Володимира Ульянова на Бесарабській площі столиці. Однак те, що народ охрестив «ленінопадом» – лише верхівка айсберга, або, якщо бажаєте, – кришка котла, яку зірвало. Котел довго нагрівався, закипав, час від часу струмені пари виривалися з котла на зовні, однак настав час, коли котел не витримав тиску і розлетівся на сотні маленьких уламків.
Перший випадок стихійного демонтажу пам’ятника Леніну на території України був зафіксований у місті Червоноград Львівської області. Тоді, 1 серпня 1990 року, картина застиглого у повітрі Ілліча (піднятого краном «Ивановец») вразила тисячі городян. «Леніна демонтували», – ця фраза звучала сенсаційно. Лише до дня відновлення державної незалежності України (24 серпня 1991 року) у Львівській області знесли 246 пам’ятників Леніну.
У 90-х роках хвиля ленінопаду прокотилась цілою Західною Україною – із Галичини та Волині зникло близько 2000 монументів більшовицькому вождю. Демонтаж проводився відкрито, з санкції місцевих рад, більшість в яких належала національно-демократичним силам, зокрема Народному рухові. Проте, до Наддніпрянської України долетіли хіба бризки декомунізації (наприклад демонтаж величного меморіалу Леніну на теперішньому майдані Незалежності), адже хвиля ленінопаду розбилась об східний берег річки Збруч. Велика Україна була ще не готова остаточно розірвати з радянським минулим.
Із початком 2000-х, щойно Україна викараскалась з економічних негараздів, в країні знову почали падати Леніни, – цього разу не лише у західних областях. Із 2005 по 2008 рік на території Української держави було демонтовано близько 600 монументів Ульянову, – більшість з яких у центральних областях. Далеко не завжди демонтаж відбувався з національними прапорами і під вигуки «Слава Україні!». Здебільшого у цей період все відбувалось тихо і досить повільно: «забрали на ремонт», «розвалився за віком», «зняли через аварійний стан» тощо. Проте, ленінопад нікуди не зник, а лише чекав на свій «зоряний час».
Заради справедливості слід зазначити, що питання тоталітарних символів і тоталітарної топоніміки впродовж років залишалося сферою зацікавлення правих політичних кіл та представників інтелігенції. Справжню загальнонаціональну дискусію довкола цього питання спровокував вчинок Миколи Коханівського та його однодумців: п’ятеро молодих хлопців пошкодили «головного Ілліча країни», прагнучи в такий спосіб змусити державу позбутися тоталітарної спадщини. З часом пам’ятник відновили, а Коханівський і його соратники потрапили під судове переслідування.
Несподіване продовження історія з ленінопадом одержала у 2013 році під час Революції гідності. І знову в центрі уваги опинився Ленін на Бесарабській площі. «Бесарабського ідола» безуспішно намагались демонтувати мітингувальники, однак кожного разу спроба зазнавала невдач через спротив співробітників МВС. Проте, щойно протистояння з режимом Януковича почало набирати силових форм, щойно покоління молодих українців на власні очі побачило тоталітаризм «в усій його красі» – пам’ятники «вождям» перестали бути аполітичним предметом ландшафту. 8 грудня 2013 року впав «Бесарабський ідол», а менш як за три місяці, у відповідь на розстріли мирних демонстрантів, цілу країну накрила хвиля ленінопаду. За рік, що минає в Україні демонтували 552 пам’ятники Леніну і ще кілька десятків монументів іншим більшовицьким лідерам.
Ленінопад триває і до сьогодні. В головах мільйонів українців утвердилась очевидна істина: пам’ятники диктаторам та катам не є «безневинними скульптурками», а є одним з елементів формування колективної свідомості. Міста та села України, які позбулись пам’ятників тоталітаризму, одержали шанс позбутися ментальних якорів, які тягнуть громадян у прірву совка, де «жизнь человека – копейка».
Тема стихійного повалення пам’ятників тоталітаризму неодмінно стане предметом ретельного вивчення істориків, культурологів та соціологів. Однак вже сьогодні можна з впевненістю сказати, що українці дали свою оцінку більшовицькому минулому – суспільство чекає на оцінки парламентарів.
Павло Подобєд, Український інститут національної пам’яті
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
