Вояк із передової: «Поруч зі мною за Україну воюють росіяни і євреї»

Група українських вояків, які перебувають на реабілітації у Польщі, відвідує низку міст Центральної Європи. Вони завітали до Праги і поділились своїми враженнями від війни на Сході України, оцінками стану армійських справ, поглядами на формування української нації, а також майбутнє України в Європі.

Коли у празькій пивниці, де була зустріч із українськими бійцями, вкотре голосно пролунав тост «Слава Україні! Героям слава!», увагу привернуло те, що численні відвідувачі сприймали це нормально, без осуду, без поглядів зі здивуванням. Враження таке, що «Слава Україні!» для Європи – це тепер нормально, природно. Чомусь пригадалися слова тих, хто вважає, що, можливо, там на Донбасі і проходить нині якась європейська лінія фронту...

Війна змінила людей, кажуть поранені бійці – офіцери, сержанти і солдати. Капітан Олег Макаренко – командир мінометної батареї, тримав Савур-Могилу, воював у Красногорівці та Мар’янці.

«Мої бійці зізнавалися, що до війни десь відсотків 80 не знали Гімну України. Слів Гімну України не знали! А зараз усі хлопці наш Гімн співають з будь-якого приводу! Україна єднається!» – каже він.

«Зараз на передовій – це хлопці, стиснуті в один кулак. Вони вже не діляться ні на кого. Вони знають, що попереду – ворог, а позаду – країна, батьки, дружини, діти і вони повинні тут стояти», – зазначає капітан Макаренко,

Сержант Віталій Сова з полку спецпризначення «Дніпро-1» додає: «Ми стали єдині. Нас вже ніщо не розділяє. Поруч зі мною за Україну воюють росіяни і євреї».

«Особисто я воюю за те, аби моєму синові не довелося колись воювати. Хоча він і сказав, що якщо з моїм татом щось трапиться, я піду на фронт і помщуся», – каже сержант Сова.

«Здавалось так – і я в тім числі так думав, що українці якісь такі, що ніколи не піднімуться, не встануть, ліниві і кожен сам за себе – моя хата з краю. І я був сам здивований, що ми були патріотами вже давним давно і в нас воно кипіло все усередині і зараз воно вибухнуло назовні», – каже сержант Євген Кравченко, теж із полку спецпризначення «Дніпро-1», який був поранений і потрапив у полон до російських десантників.

Справжня армія

Сержант Кравченко вважає, що в боях на сході країни викувалась справжня армія України: «У нас нарешті з’явилися армія. Мені здається, що її у нас раніше не було. Те, що було, важко було назвати армією. Так, була техніка, яка залишилася від Радянського Союзу, але самі військові з’явилися лише зараз. Справжні військові, які дійсно щось можуть».

Підполковник Дмитро Кащенко, танкіст із 93-ї окремої механізованої бригади. Був у Донецькому аеропорту і біля нього, прикриваючи українських десантників-«кіборгів». Двічі був поранений, в тому числі йому прострелили ноги.

«Українська армія отримає дуже гарний досвід ведення бойових дій. Бо якщо порівнювати радянський досвід Афганістану, досвід Чечні-1 і Чечні-2, американський досвід в Іраку та Афганістані, то в якій війні по армії стріляли «Градами» і «Ураганами»? Максимально, чим стріляли – так це з гранатометів. А тут по нам стріляють із «Градів» і з «Ураганів». Буває так, що понад дві години по наших позиціях «працює» артилерія чи міномети», – говорить підполковник.

«Тому цей досвід безцінний – ми ведемо бойові дії з іншої армією. Не думаю, що в кожного мешканця Донбасу є артустановка вдома. Звідки ж ця техніка потрапляє в Україну? Просто шкода, що гинуть люди. Але армія вже інша, люди навчились воювати. Просто треба більше грошей вкладади тепер у Збройні сили», – додає Кащенко.

Бійці кажуть, армія України – завдяки масовому волонтерському руху – стала також справді і народною армією.

«Огірки» в «самоварі» та «кроти» із «пташкою»

Коли чуєш розповіді, то не одразу все розумієш, бо бійці говорять на бойовому жаргоні і кодованою мовою – немов по рації. Міномет називають «самоваром», міни – «огірками», «коробочка» – це одиниця бронетехніки. Вертольоти, приміром, вони називають «пташками», а саперів – «кротами».

Розповіді бійців, які були на передовій, можна слухати довго. Все це вже пропущене через душу, оцінене мозком, вкарбоване в серце. Як от розповідь сержанта Євгена Кравченка про перебування в полоні у псковських десантників після поранення.

«Нас в Іловайську було стільки, що ми б могли вийти з оточення і з боєм, але був наказ виходити без відкриття вогню і колоною. Спочатку нас лякали мінометним вогнем, оскільки міни розривалися неподалік, а потім почали розстрілювати нашу колону зі стрілецької зброї, а потім із мінометів, «Градів», ПТУРів, танків… Нас загнали в засідку і ми розташувалися уздовж позицій противника. Страшний був хаос. Це було справжнє пекло», – каже Євген, якого було поранено в голову, руку, живіт і ногу.

Або розповідь сержанта Віталія Сови про те, як виходили з Іловайська, і не вистачало ношей для важкопоранених. І коли думали залишити на дорозі, аби хтось підібрав і допоміг, найважче пораненого, той попросив: «Хлопці, не залишайте, краще пристреліть, бо не хочу в полон потрапити!».

«Мабуть, немає людей таких, які не бояться. Насамперед війна – дуже страшна річ. Ти не знаєш, звідки воно летить, куди воно летить. Чи воно вцілить в тебе чи ні. Рветься все повсюди, сховатися практично немає де. Справжнє пекло!» – розповідає капітан Олег Макаренко про бої за Савур-Могилу.

«Не ми пішли в Росію воювати, а вони прийшли до нас»

Щодо Росії, яка відторгла в України Крим, а потім заварила конфлікт на Сході, то ця тема дуже складна для бійців. Капітан Олег Макаренко має дружину-росіянку з Московської області. Але не Україна пішла війною на Росію, каже він: «Немає нашої вини. Ми тут жертва, але жертва така, яка огризається, і, я думаю, що зрештою загризе цього диктатора».

Щодо сепаратистів – то, як висловився підполковник Кащенко, про них він не думає – «забагато честі!», додаючи, що російських вояків Україна не кликала, а українці в себе вдома самі розберуться. «А сепаратистів і найманців треба випалювати загартованим залізом», – додає він.

Сержант Кравченко шкодує, що побував у полоні, але радий, що потрапив не до сепаратистів, які катують, а до регулярного російського війська, яке «все ж таки з гідністю ставиться до військовополонених». Бійці кажуть, що між регулярним українським і російським військом на Сході все ж зберігаються принципи гідного поводження за умов війни, чого не скажеш про бойовиків-сепаратистів і найманців.

«У російській армії багато хто не розуміє, що вони роблять на цій війні. І чим вище звання і довше людина в лавах армії, тим більше в нього «клепки» в голові. Росіяни не хочуть воювати проти України»,– каже капітан Макаренко.

Щодо перемир’я і Мінських домовленостей, то почуття у вояків змішані.

«Ну, перемир’я воно – як Віні Пух казав – ніби є, але його ніби й немає. Тобто домовленість про перемир’я є. Але найважче у цьому, коли до тебе прилітають снаряди, і ти просиш артилерію, щоб тебе підтримала, але під час перемир’я стріляти ж не можна. Я перебільшую, але для того, щоб наша артилерія у відповідь на обстріли теж «попрацювала», треба ледь не особистий дозвіл президента! А ті банди, які проти нас, – вони перемир’я не дотримуються», – каже підполковник.

Як кажуть бійці, побувавши в Європі, вони всі тепер налаштовані на майбутнє України в Євросоюзі. Дехто вважає, що Україні конче треба і в НАТО.

«Я більше налаштований на Європу. Я подивися на людей, на побут, на життєвій устрій, і він в якісному плані відрізняється від нашого, починаючи від культури поведінки і закінчуючи чистотою міст. А Росія – ну, так там тільки Москва та Пітер, а решта, що? – каже Кащенко. – Якщо вже таке протистояння, такий конфлікт – а Росію не можна назвати слабкою державою, це дуже серйозний суперник – тому є сенс рухатись до НАТО, щоб інші допомагали нам придушити цю гідру».