Доступність посилання

ТОП новини

Чому «коаліція п’ятьох» – погана ідея


Представники політичних партій після підписання коаліційної угоди. Київ. 21 листопада 2014 року
Представники політичних партій після підписання коаліційної угоди. Київ. 21 листопада 2014 року
(Рубрика «Точка зору»)

Поки «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Батьківщина», «Самопоміч» та Радикальна партія вдають, ніби не займаються розподілом посад. Поки розповідають нам, як чудово, що вони «об’єдналися заради України», чомусь забувають розповісти про один важливий момент: їхній коаліційний союз у форматі п’ятьох працює на екс-регіоналів.

Вхід в коаліцію всіх п’яти партій, котрі умовно можемо назвати проєвропейськими, майже автоматично переводить «кремлівський блок» у ранг опозиції. Саме вони, на правах найбільшої та єдиної позакоаліційної фракції, отримають усі переваги від цього статусу. Себто, постійно світитимуться на усіх можливих засіданнях Ради зі своїми полум’яними спічами про недоєних корів, неплачену пенсію та вимагатимуть почути «голос Донбасу», що постійно звучить у їхніх головах. Недарма ж Льовочкін уже заявив про те, що вони претендують на керівництво в шести комітетах Верховної Ради.

Звісно, екс-регіоналів недостатньо для того, щоб зривати засідання чи займатися відвертим «беспрєдєлом», як в часи президенства Януковича, але крові зможуть попити немало. Статус опозиції дозволить регіоналам не випасти з політичного життя і регулярно посилати традиційні меседжі своєму потенційному виборцю.

У той ж час рейтинг усіх коаліційних партій прямуватиме донизу. Всі вони нестимуть відповідальність за свої дії при владі. Падіння у кожної політсили буде різним, але стабільним. А от екс-регіонали матимуть на їхньому тлі змогу реабілітуватися, апелюючи до «стабільності та добробуту», котрі були за часів їхнього перебування при владі. Звісно, при цьому вони не згадуватимуть, що саме їхнє керування державою призвело до нинішніх наслідків.

Невигадлива влада

Якби проєвропейські парламентські партії виявилися вигадливішими та розумнішими, то здогадалися б, що слід забрати в регіоналів можливість бути єдиною опозицією. Для цього коаліцію слід було формувати із чотирьох політсил. Багнетів цілком достатньо. При цьому, якщо так уже кортить мати Конституційну більшість, то п’ята партія цілком спокійно могла би в критичні моменти солідаризуватися з коаліцією та віддавати свої голоси за пропозиції, що потребують 2/3 від складу Ради. Опозиція ж не має місії критикувати і у всьому протистояти владі. Вона, радше, інструмент, виразник запитів народу на те, щоб керівництво країни не розслаблялося й проводило реформи.

Проте проукраїнські партії у Верховній Раді вкрай рідко діють стратегічно, постійно покладаючись на тимчасові вигоди.

У ролі приборкувачів регіоналів спробують виступити сім свободівців та правосекторівці Ярош і Береза. Теоретично ультраправі лави можуть поповнитися ще одним-трьома самовисуванцями. Вони влаштовуватимуть ефектні бійки та крики, розраховуючи на увагу медій. Їм точно так само, як і регіоналам, потрібно, аби їх помітили, бо від цього залежить їхнє подальше політичне майбутнє. Ще одним деструктивним елементом може стати група Коломойського, що почне формуватися довкола Бориса Філатова, котрий оголосив про вихід з фракції «Блоку Порошенка».

Натомість парламент мав би отримати конструктивну опозицією. Нею не могли б стати ні Радикальна партія Олега Ляшка, ні Батьківщина. Про перших і пояснювати немає сенсу, хоча й їхня участь в коаліції теж може виявитися наступанням на старі вила і викликає багато запитань. А неможливість такої ролі для «Батьківщини» пов’язана з амбіціями Юлії Тимошенко.

Так само дивним виглядав би перехід в опозицію президентського блоку. А «Народний фронт» не може собі дозволити відкрито опонувати владі, адже Яценюк претендує на прем’єрство і західні донори, схоже, готові виділяти гроші лише під очолюваний ним уряд.

Тому єдиний прийнятний варіант – перехід в опозицію «Самопомочі». Політсила Садового могла б убити одним пострілом двох зайців: відібрати у Кремлівського блоку право бути єдиними у своїй ніші і спробувати стати тією першою, за історію українського парламенту, конструктивною опозицією.

Влада в свою чергу могла в такому випадку показати можливість співпраці між правлячими елітами та опозицією, підтримуючи варті уваги законопроекти своїх супротивників та критиків. Шукаючи шляхи для порозуміння та витісняючи на маргінеси історії регіоналів, вслід за комуністами.

Проте цьому не судилося стати реальністю. І не лише тому, що під проектом коаліційної угоди вже стоять підписи п’яти політичних сил. Радше, з причини власних амбіцій. Ні Петро Порошенко, ні Арсеній Яценюк не зраділи би переходові «Самопомочі» в опозицію.

Такий крок партії мера Львова міг би стати його стартовим майданчиком для походу в президенти. Хоча політсила Андрія Садового і так обрала варіант із найменшою відповідальністю, не делегувавши нікого до нового уряду. Цілковитий перехід в опозицію трактувався б цілком однозначно.

Нова влада наступає на старі граблі, тому країна знову не матиме конструктивної опозиції і житиме від одного парламентського шоу до іншого. З перепочинком під час теледебатів.

Звісно, такий порив брати на себе відповідальність аж п’ятьма партіями – достойний похвали. Проте за час свого перебування при владі, чи дадуть вони людям підстав для оптимізму. Залишається сподіватися на тиск суспільства та західних політиків.

З іншого боку, можливо, хай рвуться. Швидше себе знищать, швидше їх змінять на інших, аж поки одного дня народ не вибере собі нормальне керівництво. Котре не вдаватиме реформи чи що зважає на думку суспільства, а справді впроваджуватиме їх і рахуватиметься з людьми.

Цей процес буде дуже довгим, проте, якщо українці і справді хочуть змін, то повинні усвідомлювати, що його тривалість та швидкість вкрай залежать від того, як вони самі готові відстоювати своє право на краще майбутнє.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG