«Чи я буду жити?» – слова пораненого важко буде забути – лікар Тарас Кльофа

Львів – Цивільні лікарі у Львові всілякими шляхами уникають поїздки на Схід. Натомість військові медики пишуть рапорти з проханням відправити їх у зону бойових дій. Понад три місяці під кулями рятував бійців лікар Львівського військового госпіталю Тарас Кльофа. На Донбасі він побував двічі.

Десять років тому Тарас Кльофа у складі миротворчої місії працював в Іраку. Тоді світові медіа облетіла вістка, що життя іракського поліцейського врятували українські лікарі. Оперував пораненого львівський лікар Тарас Кльофа.

«В Іраку разом з колегами був вісім місяців. Кілька місяців, як вже йшла війна в Україні, ми зустрічались і говоримо: «Чи ти міг повірити у 2004-го у те, що через десять років ти проїдеш Україною в бронежилеті, із зарядженою зброєю?». Якби таке хтось тоді сказав, то ми б йому просто розсміялися в обличчя. Наша бригада з Іраку не привезла шістьох осіб. Це здавалося нам дуже багато. Більше тридцяти були поранені, це було дуже і дуже багато, маса людей за вісім місяців. Якщо порівняти ці два епізоди з мого життя, то Ірак був легкою прогулянкою у плані того, що стосується медицини. Бо ті втрати, які вже понесла українська армія, українські родини, народ у цій війні, вони просто не співмірні з миротворчими місіями, в яких брали участь українські військові», – розповідає лікар.

Якогось дня Тарас Кльофа разом із колегами мобільної лікарсько-фельдшерської групи на Луганщині виніс з поля бою і надав допомогу семи пораненим. Через пару днів, коли почались активні бойові дії, рахунок йшов на десятки. Досвід, здобутий в Іраку в якості військово-польового хірурга, каже, дуже знадобився на Донбасі.

Проблема – швидко довезти поранених

З 27 травня до 3 серпня медична група мігрувала з місця на місце, звідки надходила інформація про поранених. Медики мали три автомобілі – санітарний, той, у якому возили обладнання і речі, і для перевезення поранених. Вони стабілізували стан бійців і відправляли їх у найближчий Харківський військовий госпіталь.

«Найбільшою проблемою є вчасно доставити пораненого з поля бою до лікаря, який може надати кваліфіковану спеціалізовану допомогу. Чим цей проміжок часу коротший, тим більші шанси у пораненого, – розповідає лікар. – Якщо він провів у Луганську два тижні з побитою рукою чи ногою, то туди приєднується вторинна інфекція, починаються різні ускладнення. А потім це відбивається на стані здоров’я, на шансі залишитись з двома ногами і руками. Передусім важливо відпрацювати механізм евакуації пораненого з поля бою на етап надання вузькоспеціалізованої допомоги, а вже потім відправити в госпіталь».

Тарас Кльофа пригадує, що через руки львівських і харківських медиків одного дня пройшло 138 поранених бійців. Використовували не лише операційні столи, а всі, які були вільні.

«Звикнути до крові можна, але не можна звикнути і змиритись з думкою, що щойно бачив людину, говорив із нею, а через дві години її привозять, якщо не мертвою, то пошматованою, побитою, пригніченою. З тим дуже складно буває. Пригадується випадок, коли ми вперше виїхали десь о пів на шосту ранку на блокпост, по якому був обстріл. Нам повідомили про трьох поранених. Ми їх забрали з-під мінометного обстрілу. Очі того хлопця, в якого була прострілена шия і запитання: «Чи я буду жити, доктор?», важко буде забути до кінця життя…» – розповідає медик.

Моральний дух дуже високий

Недоспані ночі, а ще – ночівля, де доведеться, але ніхто не нарікав. З мобільної групи, до якої входив Тарас Кльофа, було поранено трьох осіб. Ставлення місцевого населення було дуже різне не лише до бійців, але й до українських військових медиків і навіть серед луганських лікарів. Останні просили львів’ян повертатись додому: мовляв, самі з «ополченцями» знайдуть порозуміння. Витік інформації не був рідкістю.

«Скажімо, дзвонять з якогось сектору, щоб українські військові надали свої координати. Дають точку, але не розташування своєї колони, а десь за півтора кілометри. Через п’ять хвилин у вказаному місці залпи градів. Чи слухали ефір, чи передавали інформацію? Такого просто не має бути, а таких випадків було десятки», – розповідає Тарас Кльофа.

Українським бійцям бракувало військового досвіду, це ставало причиною поранень і загибелі. Вчились воювати вже на місці, по ходу, розповідає лікар. Більшість мобілізованих чоловіків не тримали зброї у руках, не кажучи вже про якісь елементарні навики ведення бойових дій.

«Запитую у військових, коли тримав автомат, а він мені каже, що під час присяги, – розповідає лікар. – Але вчилися на ходу і дуже непогано. Дякуючи покійному Ляшенку, комбату, який загинув один з перших…Покійному Стьопі Горобцю…Ці люди підготували справжніх бійців. Але я переконаний, що регулярну армію слід підтримувати і посилювати».

Тарас Кльофа відзначає дуже високий моральний дух серед українських воїнів. Люди після бою залишались живими і вже через два-три дні були готові до виконання завдання. «Можна сказати, що це спрацьовувало, що війна накриває, але мені видається, що людина прекрасно розуміє, що це – наша земля, нехай по ментальності не наша, але це територія України, то чому ми маємо її комусь віддавати? Забирають Донбас, завтра захочуть Херсон, Миколаїв, Одесу, а там Львів і Тернопіль. Тоді держави просто не буде. Питання стоїть дуже гостро».

Держава не має права забути бійців

Лікар вірить, що з часом повернеться до звичного способу життя, але навряд чи вже буде таким, як до поїздки на Схід. Люди, яких рятував, які залишились у зоні бойових дій, будуть із ним усе життя. Втім сьогодні Тарас Кльофа більше переймається не власними емоціями, а станом бійців, які дуже по різному дають собі раду з пережитим:

«Важливим є внутрішній стан бійців, з ними мають працювати психіатри і психологи. Вони переживають посттравматичний синдром і таких пацієнтів вже є маса і буде ще більше. Нікого не можна засуджувати, не побувавши там, не занурившись у ту війну».

Лікар навіть не хоче допустити думку, що держава може відвернутись від поранених, від родин тих, які втратили синів і чоловіків у військовому протистоянні. А ще він сподівається, що у владі працюватимуть фахові і порядні люди. Бо в іншому випадку це зрада тих, хто відстоює рідну країну.

Тарас Кльофа удостоєний ордена Данила Галицького. Каже: за намагання допомогти людям, з якими був поруч…