Київ – «Союз нерушимый республик фиктивных» – так звучить слоган документального фільму про Придністров’я, що сьогодні виходить в український прокат за підтримки фестивалю кіно та урбаністики «86». Стрічка естонських режисерів Крістіни Норман та Мееліса Муху розповідає про президентські вибори 2011 року і першу зміну влади у цій невизнаній світом державі. ПМР (а саме ця абревіатура стала назвою фільму) нашого часу – це архаїчна пародія на Радянський cоюз із піонерами, парадами, тотальним дефіцитом і непорушною орієнтацією на Росію, яка, утім, незалежність республіки на офіційному рівні визнавати не збирається. Що буває після сепаратистських війн і як живе країна, якої немає на карті, намагаються з’ясувати автори фільму. Радіо Свобода поговорило із Меелісом Муху про зйомки «ПМР» і шанси Донбасу за 20 років стати сучасним Придністров’ям.
– Чому ви взялися за цю тему?
– Найголовніша причина у тому, що Придністров’я, все ж, розташоване на карті Європи. Я питав своїх естонських друзів, де знаходиться ця держава, і ніхто не міг відповісти. Тож я захотів розказати естонському суспільству історію про те, що така країна існує вже 20 років, навіть має свого президента, але з нею загалом щось не так. А мене, як документаліста, цікавить усе, що пов’язане з аномаліями.
Звісно, я не перший взявся за це. Там є про що робити фільми. Але я від початку не хотів робити журналістський репортаж. Справа в тому, що документалістика працює з інтерпретацією реальності. Це значить, що я маю право на особистий погляд. Західна Європа показує Придністров’я, як якусь далеку та екзотичну країну, де спинився час. Росія натомість робить це в оптимістичному дусі. А я відчував, що ми можемо зробити щось інше.
Після прем’єри в Естонії, ми стали якимись фахівцями з Придністров’я. Але важливо розуміти, що ми не політологи і не журналісти, а режисери, і не можемо прогнозувати, як там далі розвиватимуться події.
Ми вибрали для зйомок 2011 рік, щоб слідкувати за виборами, тому що відчували: тодішній президент не захоче йти з посади. Нам був цікавий конфлікт між ним та іншими кандидатами. Під час виборів люди стають сміливішими і говорити про свої маленькі проблеми, які зазвичай замовчують. Саме через ці свідчення нам вдалось краще зрозуміти стан суспільства. Що значить жити у невизнаній державі? Які ти маєш права і обов’язки? Адже у Придністров’ї є все: кордони, Верховна рада, своя валюта, вибори. І саме на виборах ми побачили там справжню демократію. Колишній президент хотів, як ми зрозуміли, фальсифікувати результати, але не зміг, тому що приїхали російські спостерігачі. Саме тому нас пускали дуже близько.
– «ПМР» один раз показували у Тирасполі. Як на нього там відреагували?
– Ми пообіцяли героям, що коли фільм буде готовий, вони його побачать. Звісно, ми відчували певну небезпеку. Ця держава дуже захищає свій образ, і герої наполягали на тому, щоб ми відтворювали саме їхнє бачення ситуації. Але ми передусім хотіли показати не політичне становище, а життя окремих людей. Є такий вираз: «Якщо ти не цікавишся політикою, то політика зацікавиться тобою». Так от, ми розповідаємо, як політика цікавиться цими людьми, як вони стали інструментами не лише локальної, а й міжнародної політики.
Прем’єра стрічки була у підпільному клубі. Я не думаю, що місцеві політики сприймали її як велику загрозу. Адже у них завжди є можливість сказати: «Усе це було за колишньої влади». Глядачі ж робили нам лише компліменти. Хіба що комуністи були незадоволені, що їх замало показували.
– Чи були якісь обмеження на зйомки?
– Так. Ми мали брати акредитацію, інакше могли заарештувати. За нами, звісно, слідкували, утім, не вручалися. Був один телефонний дзвінок, коли нас ввічливо попередили, з ким не потрібно спілкуватися. Одна людина, яку ми знімали, писала на нас доноси. Але навіть демократичні держави мають свої секрети, які пильнують. Завдання документалістів – викривати їх. Окрім того, говорити з людьми не під запис було набагато легше – лише тоді вони розкривалися. На камеру ж здебільшого виголошували офіційні гасла. Також усі питали, чи є у нас дозвіл на зйомку.
– Які у Придністров’ї настрої зараз?
– Ми подорожували там упродовж тижня цього року. Усі були дуже стурбовані ситуацією в Україні, дуже хотіли говорити про це. А загалом – багато розчарованих. Із Шевчуком (нинішній президент ПМР – ред.) справи пішли лише на гірше. Виграли хіба що пенсіонери, тому що вони отримують соціальні виплати з Росії. Зник увесь цей фасад, що був за Смірнова (колишній президент – ред.). Наприклад, не влаштовували парад до дня незалежності. Ми дуже здивувалися, адже це було чи не найголовніше свято. Офіційне пояснення: держава не хоче витрачатися на це. Неофіційне: війська мають бути готові. «Готові до чого?», – питав я. Мені відповідали: «Хіба ви не знаєте? Зараз напружений час. Нас може атакувати Молдова». Ще люди стали менше посміхатись. Певно, втомились.
– Чи є у ПМР люди, що хочуть об’єднання?
– Так, там є люди, що хочуть жити інакше. Це бізнесмени. А отже, гроші – найголовніший фактор. Усі хочуть добре жити. Для цього треба полагодити економіку. Держава не може бути самостійною, якщо не має, що їсти. До того ж, у багатьох родичі за кордоном. Розумієте, їм роками обіцяють, що їх визнають. Кажуть: «Потерпіть ще рік, ще рік». Але визнання ніяк не відбувається. Разом з тим, якщо влаштувати сьогодні референдум, то я не впевнений, що вони оберуть Молдову. Адже знають, що там теж не все гаразд. Наприклад, пенсії у Придністров’ї більші – тому що їх виплачує Росія.
– Чи може український Донбас перетворитися на Придністров’я за 20 років?
– Це дуже актуальне питання. Можу сказати, що «інавгурація» у Донецьку була реконструкцією подій у Придністров’ї. До речі, багато людей, що раніше працювали у Придністров’ї, зараз на Донбасі. Що станеться далі, передбачити важко. Ви знаєте, що були й інші невизнані держави, які швидко зникли. Можливо, якесь рішення для Донецьку та Луганську існує, але поки що я його не бачу.
