Білоруський журналіст повернувся з війни на Донбасі

Кореспондент мінського видання «Новий час» Дмитро Галко повернувся зі Східної України у неділю. Журналіст побував у найбільш гарячих точках на Донбасі вже двічі. Минулого разу Галко провів в Україні три місяці. Нинішня поїздка вдвічі коротша, але, як він сам зазначає, за відчуттями так не скажеш. Радіо Свобода поговорило з Дмитром про небезпеку на передовій, про те, чи далеко політичні події в Києві від пекла війни на сході України, а також про враження, яке справив на військових вчинок футбольних вболівальників у Борисові.

– Дмитре, цього разу Ви перебували в Україні менше часу, ніж під час попереднього відрядження. Розкажіть, де Ви були цього разу?

– Це вдвічі коротша поїздка, хоча за відчуттями так не скажеш. Я провів там місяць і тиждень з хвостиком. Я міг би залишитися ще, але через хворобу змушений був повернутися. У мене гострий бронхіт і підозра на пневмонію. Не минули безслідно ночі в наметах і підвалах.

Був я в Харкові, Маріуполі, а потім Донбас – Дебальцеве, в цьому районі. Нарешті Піски – це біля Донецького аеропорту, тобто самої гарячої точки Донбасу. Там база бійців Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Після – Київ, природно.

– Де було гірше?

– Звісно, це Піски. Чесно кажучи, я просто не уявляв собі, куди їду. Я бував в небезпечних ситуаціях і часто. Але що таке війна в режимі нон-стоп, я просто не знав. Я вперше побачив, щоб обстріли не припинялися взагалі. Тільки одного разу не стріляли протягом двох-трьох годин, тому я зміг трохи погуляти по Пісках. Решта часу – це безперервні обстріли. Це коли виходиш з підвалу поїсти, сходити в туалет або покурити – і через кілька хвилин повинен бігти назад.

– Як виглядає життя на передовій?

– Для солдат розпорядок дня виглядає інакше. У них є наряди. Раніше наряд був 12 годин, зараз – доба. 24 години провести в наряді – це дуже складно. Там є окопи – це досить велика територія, яку постійно обстрілюють сепаратисти. Військові раз у раз стріляють у відповідь, а так змушені ухилятися від цих куль. Сильно пітніють від цієї біганини, тому іноді роздягаються, а речі трусять на вітрові, щоб трохи підсохли. І знову – біганина від куль. Повертаються звідти і обговорюють, де ж той снайпер сидить, який у них стріляє.

– Що Ви відчували, коли над головою літали кулі?

– Досить швидко до цього звикаєш. Навіть я на третій день перестав боятися цих обстрілів. Кажуть, що це ще гірше: якщо людина перестала боятися, то краще її додому відправити. Бо занадто це небезпечно. Я був просто з військовими в підвалі. У мене не було навіть каски з написом «Преса», тому вони постійно забували, хто я такий. Солдати постійно запитували, коли я піду в наряд. Коли я від’їжджав, то один військовослужбовець подзвонив мені і запитав: «Скільки ти провоював, що тебе відправили додому?»

– В Україні відбулися вибори до Верховної Ради. Чи відчувалися виборчі пристрасті в зоні бойових дій?

​– Якщо про передову говорити, то там насправді живуть в інформаційному вакуумі. Солдати самі питали мене, хто став новим міністром оборони України. Інтернету там, звичайно, немає, навіть мобільний зв’язок є мало де. Але вибори часом обговорювали. Для мене не став новиною великий відсоток голосів для «Самопомочі». Я зустрічав велику кількість людей, які збиралися за них голосувати.

– Як сприймають українські військові заяви Лукашенка про Україну, знають про події в Білорусі?

– Примітно, що дуже багато там говорили про матч «Білорусь-Україна» в Борисові. Новину про те, що сталося на «Борисов-арені» передавали навіть по раціях всім блокпостам. Про затримання та інші деталі там вже не знали, але вчинок уболівальників справив приємне враження. А ось що стосується Лукашенка – українські солдати починають розуміти, що не варто особливої уваги приділяти його словами, що він сьогодні одне говорить, завтра інше.

– Ви говорили, що багато зустріли білорусів на війні в Україні. Чому вони воюють?

– Є частина білорусів лише за походженням, які вже живуть там кілька років, мають сім’ї, вважають себе громадянами України. Але є й ті білоруси, які воюють «за нашу і вашу свободу». Ці люди знають, що ця війна є і нашою війною, так як лінія фронту може бути набагато ближче. Серед них – колишній політв’язень, але заради його безпеки не буду уточнювати, хто це. Загалом білорусів там багато, в різних добровольчих батальйонах. Але краще ні про кого не розповідати.

– А Ви їздили туди як журналіст чи не тільки?

– Звичайно, ні. Це насамперед моральна підтримка з мого боку. Щоб показати їм, що білоруси теж з ними, також їх підтримують. Хоча відомо, що будь-який журналіст хоче поїхати в гарячу точку. Але ще раз повторюю: я не уявляв собі, куди я їду. Там дійсно небезпечно.

– Збираєтеся їхати ще?

– Поки треба вилікуватися. А там подивлюся, як розвиватимуться події.

– Наближається зима. В яких умовах знаходиться українське військо?

– Умови там нелюдські. Я сам з пневмонією повернувся. Найприкріше, що істотно знизилася волонтерська підтримка. Усе досі тримається на волонтерах, але грошей переводити стали значно менше. Це закономірно, оскільки економічна ситуація не поліпшується, а й так люди віддали багато грошей. Деякі волонтери живуть кілька місяців без зарплати, опалення, гарячої води. Там нічого не зроблено, щоб солдатам було тепло. Як переживе українське військо зиму – не знаю.

– Які в таких умовах настрої в українських військових?

– Принаймні добровольці морально підготовлені, що проведуть там зиму. Вони чекають, що буде нарешті проявлена політична воля. Звідси – велике невдоволення Києвом в цьому сенсі. Тому що незрозуміло, чому вони там знаходяться, чому, наприклад, немає наказу наступати.

– Яке було перше враження, коли повернулися до Білорусі?

– Уже в поїзді до Білорусі здивувала повна відсутність війни в розмовах білоруських туристів. Ці люди їхали з України, щось же там робили, щось же бачили. Людей не зачіпало це, начебто цього немає. Мене майже як солдата різало це по серцю.

Оригінал на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода