На Львівщині близько півсотні людей чекають на вістку про своїх рідних, яких вважають зниклими безвісти. Цими справами займаються слідчі СБУ у Львівській області. Вже більше ста днів у справжньому пеклі перебувають мама й жінка Володимира Колтуна.
Надія Колтун, мама Володимира, кожен ранок розпочинає з телефонного дзвінка до сина, так і закінчує день. Однак голос сина востаннє чула 10 липня, перед атакою у селищі Зеленопілля на Луганщині.
Через чотири дні після цього родині сказали, що Володимир загинув. Однак тіла немає. Але вже в серпні повідомили, що він у списку полонених. За увесь час до мами і дружини двічі телефонували з невідомого їм номера телефону, але нічого не говорили.
Стукають у всі двері
Дружина Володимира – Оксана, як тільки дізналась, що чоловік може бути у полоні, почала активні пошуки. Дружина показує зошит, списаний прізвищами, назвами організацій, численними номерами телефонів людей, до яких зверталась.
«Звертались у різні органи – облраду, СБУ, до президента, до волонтерів, до журналістів. Здавали аналізи на ДНК у Запоріжжі, Києві, ось 22 жовтня вже у Львові знову. Володя, звісно, міг не йти до війська, йому сказали, що лише на 45 днів, а потрапив на Схід, лише три тижня був на навчаннях на полігоні», – говорить жінка.
Із рідних Полоничів Володимир Колтун поїхав у травні. Токар за фахом не ухилився від повістки і пішов служити молодшим сержантом, зв’язковим. Єдиний з усього села. У Полоничах залишились мама, дружина та двійко дітей-школярів. Перед призовом Володимир купив стареньку машину і лише двічі встиг сісти за кермо.
Недавно снився у військовій формі і зі сумкою, але нічого не говорив… Я так його чекаюНадія Колтун
«Не може бути, щоб він пішов від дітей, мусить повернутись до них і до нас. Недавно снився у військовій формі і зі сумкою, але нічого не говорив… Я так його чекаю», – каже мама.
Рідні видрукували останню світлину Володимира, зроблену на телефон у зоні бойових дій. Фотографії бійця – по всій хаті. Рідні живуть у постійному стресі і на постійному зв’язку з працівниками СБУ. Вірять, що Володимир таки живий.
«Руки опускаються, оця невідомість страшна, як з нею жити, як навчитись жити. Нам дуже важко у цьому стані», – зі сльозами говорить Оксана Колтун.
Те, що тата стільки часу немає, дуже важко переживають діти. Донька Соломія якось обписала усю газету словами: «Тато живий». Дівчинка розповіла Радіо Свобода, що знає, що її тато живий, вона його чекає і він у неї український герой.
Щодня з ранку до ночі мама і дружина чекають на телефонний дзвінок із надією, що почують голос Володимира.
