Журналістам, які мають український паспорт, працювати на території Донбасу, яку наразі контролюють проросійські бойовики, практично нереально. Відтак, багато інформації, зокрема і відео, про ситуацію у тих регіонах надходить від очевидців, або ж від західних журналістів. Є звісно й репортажі російських ЗМІ, але вони дуже часто кардинально відрізняються від тих, що подають західні медіа. Про роботу і ситуацію у підконтрольних сепаратистам регіонах, Радіо Свобода розповів журналіст польської «Газети Виборчої» Петро Андрусечко.
– Пане Андрусечко, Ви багато працювали у регіонах Луганської і Донецької областей, які наразі контролюють сепаратисти. Наскільки легко там працювати західним медіа у порівнянні з українськими?
Ми розмовляли з людьми, які живуть у Донецьку. Там багато живе ще тих, хто не поділяє сепаратистських ідей
– Західним журналістам там трохи простіше працювати, оскільки ми можемо там отримати акредитацію, яка теоретично дозволяє працювати у так званій «Донецькій народній республіці», але вона не зовсім забезпечує нашу роботу. У мене була така ситуація, коли наприкінці липня мене просто заарештували на вулиці у Донецьку. Я робив фото одного з будинків, а мене просто взяли і забрали в будівлю СБУ. Хоча, чесно кажучи, десь за 40 хвилин, після пояснень, мене відпустили. Тут не було аж таких великих проблем. Інформацію з «офіційних джерел» цієї «республіки» ми брали, ходивши на прес-конференції, тоді «прем’єр-міністром» ще був Бородай. Але, звичайно, ми також розмовляли з людьми, які живуть у Донецьку. Насправді там багато живе ще тих, хто не поділяє сепаратистських ідей.
– А наскільки охоче місцеві жителі погоджувалися спілкуватися з Вами?
Я писав дисертацію про етнополітичні відносини в Україні. Тобто, я мав певну підготовку
– Бували такі моменти, коли вони не хотіли говорити. А почувши, що я з Польщі, вони говорили, що ви ж там підтримуєте «київську хунту». Але мені якось вдавалося з ними розмовляти, згодом вони відкривалися і починали говорити більше. Але також дуже важливим моментом є спостереження, просто дивитися, що відбувається у самому місті. Мені було трохи легше, ніж іншим західним журналістам, оскільки для мене не те, що Україна не чужа, а я сам Донбас знав і раніше. Я бував у Донецьку і Луганську. Я науково займався сепаратизмом в Україні, писав дисертацію про етнополітичні відносини в Україні. Тобто, я мав певну підготовку.
– А чи бойовики не заважали Вам спілкуватися з місцевими жителями, наскільки ви мали змогу отримувати інформацію, яка вам необхідна?
Проблема з бойовиками була на блокпостах, коли ти намагався знімати їх, або їхні позиції
– По-перше, проблема з бойовиками була на блокпостах, коли ти намагався знімати їх, або їхні позиції. Ця проблема почалася ще зі Слов’янська. Ти ніколи не знав, чи можна знімати їхні блокпости навіть у самому центрі міста. Одного разу можна було знімати, а пізніше – ні. Ще у Слов’янську нам вдавалося їх знімати, розмовляти з ними. Пізніше стало дещо складніше. А тепер, щоб знімати позиції сепаратистів, щоб їздити на їхні блокпости, треба мати не звичайну акредитацію «ДНР», а так звану «воєнну акредитацію», а отримати її складніше.
– На території Донбасу, яку контролюють бойовики, працює багато російських журналістів. Чи мають вони преференції перед вами?
Телеканал LifeNews. Виникали питання, чи можна говорити про журналістську роботу, адже вона нічого спільного з журналістикою не мала
– Так. Це було дуже добре видно ще у Слов’янську, на самому початку, коли там дуже активно працював телеканал LifeNews. Тут відразу виникали питання, чи можна щодо них говорити про журналістську роботу, адже у багатьох випадках вона нічого спільного з журналістикою не мала. Але я також зустрічав там нормальних російських журналістів, і досі їх зустрічаю, зокрема і на українському боці. Це журналісти, які намагаються бути об’єктивними, а через те, що вони є громадянами Росії, їм легше розмовляти з бойовиками.
