Ми щодня стежимо за новинами з гарячих точок на Донбасі, де тривають воєнні дії, зокрема у Донецьку, особливо довкола тамтешнього аеропорту, який з великими труднощами захищають українські військові. Але як виглядає ситуація у тих районах Донбасу, які вже звільнені українськими силами, у так званих районах, які вже «в порядку»? Чи справді там у порядку все? Із таким запитанням Радіо Свобода звернулось до українського журналіста Віталія Сизова, який працює на Донбасі і знає ситуацію зі власного досвіду.
– Ці райони, звільнені, умовно можна поділити на дві групи: всі ті, які звільнялися першою хвилею і ті, які другою хвилею (до яких була менша цікавіть з боку ЗМІ, з боку влади). Якщо є такі міста-символи, як Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ – це перші перемоги, з якими пов’язана українська армія, то там взагалі все вже в порядку, там уже мирне життя майже повністю (за винятком певних районів, де були зруйновані будинки). Але дуже мало таких районів. Там мирне життя вирує.
Там, де друга хвиля звільнення – це вже більш проблемна зона. Там немає досі води, газу
А там, де друга хвиля звільнення, це вже більш проблемна зона. Про них не так багато пишуть. Вони не на шпальтах ЗМІ. Це, зокрема, ті, які наближені до лінії фронту. Я був у Красногоровці 4 жовтня – там ситуація така, що місто звільнене два місяці вже, але там немає досі води, газу, люди змушені готувати їжу на вулиці, на якихось вогнищах, на імпровізованих польових кухнях. Не показують жодні українські канали, є канали тільки у тих, у кого є супутникова тарілка, немає інтернету, тільки інтернет на мобільних модемах, немає друкованих ЗМІ. Тобто, люди живуть майже в інформаційному вакуумі. І їм не вистачає, як казали, «почути Донбас», їм не вистачає спілкування зі владою. А влада у цих містах – це, фактично, українська армія, добровольчі батальйони. Тому що місцева влада часто самоусувається від виконання своїх обов’язків.
– Чи є у цих звільнених, так званих проблемних містах якась політика, як от – спілкування військових із населенням, відповідати на їхні запитання, відвідувати якісь місцеві збори? Чи йдуть військові «назустріч населенню»?
Відсутня централізована політика, якась інформаційна стратегія України, щоб до людей доносили інформацію
– Вони-то йдуть назустріч, як правило, населенню, але вони – військові, і у них інша функція. Є якась ініціатива з боку деяких командирів і їхній обов’язок – воювати, вони не всі розуміють важливість цього спілкування. На якомусь особистому рівні вони допомагають. Хтось бензину віділлє, хтось ще допоможе, але відсутня така централізована політика, щоб була зрозуміла якась інформаційна стратегія України, щоб до людей доносили інформацію з боку України, яке це бачення.
Бо бувають парадокси, що, припустимо, місто обстріляли сепаратисти – це можна побачити навіть під яким кутом снаряд з «Граду» ввійшов в асфальт і люди навіть не можуть це спростувати, місцеві жителі, але вони все одно звинувачують українську армію у цьому обстрілі. У багатьох людей з місцевого населення – у них у голові є якийсь такий пункт, що до того, як прийшла армія, не стріляли, все було спокійно, усе було добре і вони пов’язують усі свої негаразди з тим, що прийшла армія. Але це, насправді, не так.
Ось вони сидять, припустімо, у Красногоровці два місяці в інформаційному вакуумі, і вони довіряють якимось чуткам, вони навіть поширюють недостовірну інформацію, що там нібито українська армія стріляла, а сепаратисти стріляли у відповідь, хоча у цей день міжнародні спостерігачі не фіксували пострілів з боку українських військ. І більше того, навіть спостерігачі з групи, куди входить український офіцер, російський офіцер, навіть цей російський офіцер не фіксував пострілів з боку українців. А люди кажуть... Це на психоз якийсь схоже. Ніхто не працює з людьми, а треба з людьми розмовляти. Ніхто не видає якоїсь газети для людей, ніхто не ходить на збори дворові, не спілкується з квартальним. Якщо такі ініціативи є, то вони не системні і носять поодинокий характер.
– А хто б мав це робити, на Вашу думку?
Можливо треба, щоб у кожному батальйоні був офіцер, який відповідає за зв’язки з місцевою громадою
– Я думаю, це мають робити військові. Тому що це уособлення влади на звільнених територіях, на тих проблемних, де бої ідуть. Влада у того, у кого є зброя. І негатив також іде на армію. Це і «карателі», і «фашисти», і «хунта». А люди повинні побачити, що військові – це люди в першу чергу, такі ж українці, як і вони. Що вони прийшли захищати.
Можливо, треба відродити якийсь інститут політруків, як було в радянській армії. Щоб у кожному батальйоні був офіцер, який відповідає за зв’язки з місцевою громадою. Щоб він, як кандидат на виборах, ходив від дому до дому і розповідав би людям, доносив позицію української армії і відповідав на всі болючі питання: хто стріляв, навіщо стріляв.
Ще один приклад відсутності якоїсь цілісної інформаційної політики – це телевізійна вишка у Петровському районі міста Донецька, яка стоїть у досяжності важкої артилерії української, але ця вишка працює вже весь час і транслює всі російські телеканали на територію Донецька, якісь місцеві сепаратистські канали, а українські не транслює. Чому військові не вирішать це питання? Для мене це загадка. Чому вони не можуть нічого зробити, чи розбомбити, чи перерізати комунікації до неї?
Бо був уже випадок, коли була перебита електрична мережа біля неї і її відключили на добу і люди проукраїнські, які живуть у Донецьку, святкували це в соціальних мережах. Але недовга була радість – ДЕТЕК відновив цю мережу за добу також і знову почалось транслювання цих телеканалів.
