От написала це словосполучення «День Незалежності», і замість якого-небудь параду, сторінки шкільного підручника з історії чи набридлого концерту з незмінними пострадянськими світилами естради, в мене виникла асоціація зі славнозвісним голлівудським блок-бастером. Дуже сподіваюся, що нічого цим не накаркаю, бо в повітрі стійко зависло тривожне очікування якого-небудь кіндер-сюрпризу від нашого «старшого брата» на літеру «Х».
Двоякі відчуття цього року на підході 24 серпня. Не те, що б я була великим фанатом народних гулянь і салютів на державні свята, радше ми з подругами любили пожартувати: «Ну, з Днем Незалежності нас! Щоби ми не залежувалися!» А тепер як ніколи стала ясною сама суть цього дня, ба навіть усвідомлення того, що ми безпосередньо є учасниками цієї самої боротьби за Незалежність, що явно не закінчилася 24 серпня 1991 року. Щодня ми з тими самими подругами і тисячами інших українців із тилу зайняті тим, аби забезпечити армію касками, теплими речами, прицілами й елементарними продуктами. Щодня привозять нових поранених. Щодня помирають нові й нові люди – найкращі люди, переважно молоді хлопці з Західної України чи ті, у кого «бандерівський» менталітет незалежно від географічного походження – а це просто ідеально влаштовує Путіна. Винищення генофонду, анексія Криму, вторгнення на Донбас, перманентна окупація медіапростору – чи можна говорити про Незалежність України взагалі?
То що таке незалежність? І коли настає той момент, що з де-юре вона робиться де-факто?
Далі людей зі слабкими нервами прошу не читати, бо йтиметься про... мову.
Роками у відповідь на будь-які мої питання про українську та російську мови в Україні, я, в ті рази, коли мене верескливо не називали провокаторкою, чула одне: «Но у нас же общая історія і культура!» Ага. Наш вічний Толстоєвський. І чужинський флот на наших базах у ролі бонуса. І скільки б я і такі ж безнадійні капітани-очевидність, як я, не торочили про те, що це ж пряме запрошення нас завоювати без найменших зусиль, все було об стіну горохом. І одного божого дня вся ця наша «общая культура й історія» таки взяла і напала на нас.
Я якось спитала у фейсбуці, як себе почувають мої російськомовні друзі при тому, що ворог говорить з ними однією мовою. Окрім уїдливих коментарів про те, чи не вкусила мене, бува, Фаріон (я зацінила й посміялася), почула й дещо цікаве. Наприклад те, що ми мусимо відчувати свою перевагу – ми їх мову розуміємо, а вони нашу ні. Що – Ну і ще традиційне – про співіснування мов в Індії, Бельгії, Канаді тощо, і про те, що в школі діти мусять вчити українську, але дорослі вже не зможуть змусити себе думати українською, бо звикли до російської. (Тут не погоджуся, бо я і мову, і мислення свої перемикаю відповідно спілкуванню – можу думати й англійською, й іспанською, головне бажання і переконання). Добре, що так вважають не всі – все більше відкривається курсів для тих, хто не завдяки, а всупереч надумав переходити на українську мову. Аплодую стоячи й організаторам, і студентам, і сама з задоволенням буду запрошеним викладачем на курсах для таких відчайдухів.
Бо як не крути – мова таки будує серйозний міст ідентичності. Культурної, перш за все. Бо чи можемо ми говорити про незалежність де-факто, коли – завдяки мовному споживанню перш за все – в українському медіапросторі надійно засів грибок російського медіа-продукту? Всі ці російські серіали в телевізорі і російські (патріотичні, героїчні, імперо-славські) фільми в кінотеатрах? Там жінки вірні, міліція героїчна, солдати сміливі. І всі такі людяні, патріотичні і «ти ж мєня уважаєш». Ну невже не ясно, що навіть оці мовні кліше передаються, як вірус? Що люди несвідомо починають копіювати мовні фігури, граматику, поведінкові елементи? Так все невинно, ненав’язливо – не хочеш, не дивися – а в результаті Совок так і продовжує собі рости і цвісти, без огляду на те, що мав би вже давно відмерти, прибитий плитою нашої Декларації про Незалежність.
Нам Незалежність далася тільки зараз
Країни колишнього соцтабору – серед котрих і Польща з Чехією – не так давно відмовилися від мови Большого Брата. Вона просто перестала бути обов’язковою до вивчення. Нею вже не говорить молодь у країнах Балтики. У них у всіх геть інша ідентичність. І чим далі від Росії та російської продукції всіх штибів – тим більше свого, незалежного. Я розумію, що знову пояснюю очевидні речі, але те, що для нас із вами зрозуміле, як божий день чи просте, як борщ, до мільйонів наших співгромадян почало доходити спершу після Майдану, а відтак – що значно сумніше – вже під час нинішньої війни.
Коли я кажу про Незалежну Україну – реалістично собі незалежну, без надприбутків (хоча я вірю в потенціал нашого сланцевого газу) і суперармії (хоча хоробрості наших воїнів при такому мізерному забезпеченні позаздрять будь-які релігійні фундаменталісти) – я уявляю собі рівень життя і свідомості десь так Польщі чи Чехії. Коли в людей все гаразд із самоповагою, що результує у приязне ставлення до інших, коли все гаразд із конкурентноспроможною освітою, із робочими місцями, із гарними дорогами і дешевими авто, що сприяє рівномірному розподілу населення по території і підйому регіональної економіки. Коли все спокійно і добре і з національним культурним продуктом, і з промисловим виробництвом, що самою позначкою «Зроблено в Україні» змушує закордонного покупця взяти товар із полиці. Коли люди не задумуються, говорити чи ні мовою держави, в якій живуть, бо це природно, бо кожне наступне покоління спокійно, правдиво й адекватно вивчає мову вільного народу, розбираючись в його трагічній історії й усвідомлюючи себе нащадками героїв, що таки перемогли.
25 років тому країни Балтії – Литва, Латвія та Естонія показали світові, чим є СРСР і заявили, що більше не збираються жити в цій імперії зла. Довели мирним шляхом. Сотні тисяч людей взялись за руки і стали разом від Вільнюса через Ригу до Таллінна. Вони довели, що хочуть бути вільними і вибороли Свободу. Laisve. Briviba. Vabaduse. Ту саму, котру пізніше окропила кров оборонців Вільнюської телевежі і намагалися переїхати совєцькі танки. Але не здолали. Україна тоді теж здобула незалежність, але не зрозуміла ціни Свободи. Нам вона далася тільки зараз, через кров і сльози Майдану, через потужну боротьбу Народу в годину оборони Нації. Тепер поруч Freedom, Laisve, Briviba, Vabaduse звучить і наша Свобода. Така сама, як була свобода чехів у 1968-му і поляків у часи звитяги «Солідарності». Нарешті ми не тільки незалежні, але й Свобідні. Welcome home.
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
