(Рубрика «Точка зору»)
Здається, за «вістями з передової» ніхто не завважив, як знаково збіглися дві річниці: 100 років, як почалася Перша світова, і 101 рік, як померла Леся Українка – головна європейська «Кассандра» тієї війни.
Саме так – не Томас Манн, не Гессе, не плеяда блискучих австрійців доби, котра згодом отримала назву «Веселого Апокаліпсису» (!), – а вона. Вся її творчість за 1905–1913 роки – «Три хвилини» (про Французьку революцію), «Руфін і Прісцілла» (про падіння Риму), «Кассандра» (no comments!), «Камінний господар» (про помсту історії «веселим руйнівникам підвалин»), всі її листи, статті, всі тексти тих «веселих» передвоєнних років («Хорошая, господа, была жизнь! Может, и несправедливая, но хорошая», – зітхали потім на еміґрації тодішні російські ліберали…) пронизані навіть не «передчуттям» – а баченням, ізсередини, того, як народжується війна. Як стрімголов прогресує в людстві той «розпад духа», ментальний і моральний «сепсис», де з певного моменту, коли гною в соціальному організмі скупчується «через край», неминуче має настати – «соціальна хірургія» (разом із кров’ю випускається й гній).
Очевидці запам’ятали, що свою останню єгипетську зиму Лариса Петрівна просиділа за газетами, як ми нинішню в інтернеті: вона знала (між іншим, чітко виокремлювала дві головні «турбулентні зони», два реґіони, які «довго ще будуть нещасні» (с), – Балкани й Кавказ). І можна тільки уявляти, як мучилась од загальної сліпоти сучасників («Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!»).
Я це все до чого. Весь малодушний переляк сьогоднішньої «веселої» Європи, яка все ще відмовляється «прокинутися», з безпорадністю ботана на зоні зацитькує серійних убивць і слухняно продовжує називати офіцерів ГРУ Російської Федерації – «Ukrainian rebels» (!!!), і все пацифістське блеяння орвелівських ягнят в дусі «війна – погано, мир – добре» (читай – припиніть війну, верніть нам назад «як було»!) – це просто плач розбещених дітей в операційній: «нє ха-ачууу!». Війна – не зміна погоди. Вона всього тільки наслідок того «миру», що був. Довгих років попереднього загноєння – до загрози зупинки серцю.
Ні, пані й панове. Не буде «верніть назад», якщо хтось ще не зрозумів. Такі сюжети мають кінчатись, як мінімум, – «випіканням» джерела глобальної інфекції. І ця, вже запущена в хід, «третя війна» за століття, де за траблмейкера знову Росія, а Німеччина цим разом «тихий союзник», – це ще й третій (останній?) шанс для цілої нашої цивілізації – докорінно перетрусити всю свою систему цінностей, уявлень і пріоритетів (читай – брехонь, оман і системних помилок), яка завела нас туди, куди завела. І ні в якому разі не заганяти гній усередину – бо наступного шансу може просто не бути. Carthago delenda est.
Читаймо класиків. Вони знали.
Оксана Забужко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
