«Тисячоліття християнства» – цикл, підготовлений Радіо Свобода до літа 1988 року, коли у світі відзначали тисячоліття хрещення Русі. Його автор – письменник Аркадій Львов, виходець із Одеси, який усередині 1970-х переїхав у Нью-Йорк. Говорячи про шлях, який Київська Русь пройшла до християнської віри, автор показує цікаву і непросту історію цієї держави, її багату культуру. Нижче – витяг із циклу, який прозвучав в ефірі української редакції у червні 1988 року.
Історія хрещення самого Володимира ще не досить вивчена. Навіть з приводу Корсуня, де відбулося хрещення, не цілком ясно, про який саме Корсунь ідеться: чи то про відомий кримський Корсунь, тодішню візантійську колонію, чи то про селище Наддніпрянське, неподалік від Києва.
Розповідь, яку знаходимо в «Повісті временних літ», змальовує вагання Володимира, який перед тим, як прийняти хрещення , приймає послів від чотирьох вір: грецької, римської, мусульманської та іудейської. Перші дві віри – грецька і римська – уособлювали християнство, але вже і на той час, хоча ще не сталося офіційного розриву між Західною і Східною церквами, поміж ними була вельми велика різниця.
Переважна більшість дослідників, принаймні нашого сторіччя, вважає історію, викладену в літописі, за своєрідний лубок, призначенням якого було драматизувати почуття Володимира і, до того ж, представити князя київського мислителем та філософом, який вагався, яку ж віру йому краще прийняти. Поза руськими джерелами збереглися численні грецькі, арабські та інші джерела, що досить переконливо зображують історію хрещення Русі.
Поклик душі чи простий розрахунок?
Арабський літописець Ях’я Антіохійський розповідає, що хрещенню Русі передували події в Візантії, які мали безпосередній вплив на рішення князя-кагана Володимира.
Ще бабуся Володимира, княгиня Ольга, як знаємо, робила спроби поріднитися з константинопольськими монархами. Це було не лише її мрією, цього домагалися й численні монархи тогочасної Європи. Ользі не вдалося реалізувати свої плани, хоч вона щонайменше двічі їздила до Константинополя. Чи залишили осторонь ідею про поріднення з константинопольськими порфирогенами наступні київські князі? Якби це було так, то мали б визнати, що княгинею Ольгою керувала лише примха, а не дійсна потреба, що її диктувала історія молодій Київській державі.
Ні, то була не примха, то було веління часу: у феодальній середньовічній Європі фамільні стосунки поміж державами відігравали часто-густо майже вирішальну роль. Великий князь Володимир, який спочатку, як і батько його князь Святослав, тримався тієї самої віри, що його військова дружина, і не думав подаватися до християнства. Але згодом, дозріваючи як державний діяч, як київський монарх, що під ним величезна імперія, від Балтійського моря до Чорного, Володимир прийшов до тієї концепції, яку вперше на київському престолі сформулювала його бабуся, княгиня Ольга.
Події, що відбулися наприкінці 80-х років Х століття у Візантії, не визначили нового погляду Володимира, а лише прискорили його втілення в життя. Вже й перед тим Володимир хотів узяти собі за жінку візантійську принцесу. Такий шлюб підніс би його до рангу найперших європейських князів. Візантійські монархи, для яких Володимир був князем східноєвропейських варварів, відхиляли домагання свого північного сусіда.
Та ось, у вересні 987 року, стався у Візантії бунт проти царя Василія ІІ. Варда Фока, що очолив бунт, уже був близький до перемоги. Василій мав вирішити: чи втратити корону, чи йти до київського князя Володимира і благати його про союз та допомогу.
Як повідомляє арабський історик Ях’я Антіохійський, коли Варда Фока з своєю армією вже був недалеко від Константинополя, цар Василій зажадав від Володимира допомоги, погоджуючись на його шлюб з принцесою Анною, сестрою імператора.
«І уклали вони, – повідомляє Ях’я Антіохійський, – угоду… і одружився цар русів із сестрою царя Василія, після того як він (цар Василій) поставив йому (Володимиру) умовою, щоб він охрестився і цілий народ його країн, а вони народ великий».
Отже, відповідно до історичного джерела, цілком визначені політичні мотиви і цілком конкретні події міжнародного життя супроводжували найвизначніший акт київської історії – хрещення Русі.
Такі самі повідомлення про обставини хрещення Русі залишив інший арабський історик Эль-Макін. Фактично нічим не відрізняються від цих повідомлень свідчення, які залишив і візантійський хроніст Кедрін. Він додає, що цар Василій зробив спробу переконати бунтівників відступити, але ті відмовилися. Після того цар Василій посадив на свої суди русів, що фактично й здобули йому перемогу.
Виникає, однак, питання: чому після угоди про союз і дружбу з Візантією Володимир раптово пішов війною проти царя Василія, захопивши Корсунь – візантійську фортецю в Криму? Причина могла бути тільки одна, бо всі події укладалися в невеликий час, що вимірювався місяцями.
Завдавши нищівного удару армії Варди Фоки – сам Фока загинув – цар Василій утримався на троні: відтепер, гадав він, Володимир та його загони йому вже не потрібні, принцеси Анни можна не віддавати князеві русів у дружини. Це було типове візантійське віроломство, добре відоме в історії Середньовічної Європи.
Щоб примусити константинопольського царя виконати угоду про шлюб князя русів з візантійською принцесою, був лише один шлях: піти війною проти вчорашнього свого союзника. І Володимир, князь-каган Київський, нітрохи не вагаючись, пішов із своїми загонами до Криму, до тамтешнього Корсуня, і таки примусив царя Василія виконати угоду.
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
