Чимало росіян утікає з Росії до України

У 2010 році в Києві створили «Союз політичних емігрантів з Росії». Незважаючи на те, що при владі знаходився Віктор Янукович, росіяни, які побоювалися політичних переслідувань вдома, продовжували шукати постійний або тимчасовий притулок в Україні. Після перемоги революції 2014 року кількість громадян Росії, які вирішили переїхати в Україну, зростає. Одні сподіваються уникнути репресій, інших надихнув досвід Майдану, хтось сподівається почати бізнес без тиску чиновників або просто хоче жити в країні, в якій відбуваються радикальні зміни.

«Я чекаю у найближчий час справжнього виходу з Росії творчих, активних, думаючих людей», – розповів в інтерв’ю Радіо Свобода засновник агентства «Новый регион» Олександр Щетинін.

Про свій вибір радіо розповіли шестеро росіян, які ухвалили рішення жити в Україні.

Олексій Іванов, 42 роки, бізнесмен, колишній голова єкатеринбурзької організації партії «Родіна», який залишив її перед переїздом в Україну:

– Відроджена партія «Родіна» різко поміняла свої погляди у бік відвертого імперіалізму. Я вважаю, що якщо ми говоримо про цивілізований націоналізм, то його потрібно, в першу чергу, звернути до підтримки національного виробника, малого та середнього бізнесу. Ця зміна системи кредитування в бік зниження ставок і створення комплексу сприятливих умов. Нічого про це в новій партії «Родіна» чути не хочуть. Вони хочуть якимись грандіозними проектами займатися – освоювати космос, будувати підземні міста в Антарктиді й подібна маячня. У нас що, в Росії своїх справ мало? На жаль, ця історія із Кримом відкрила присутність у російському націоналізмі імперської складової. З’ясувалося, що основна маса національно орієнтованих людей бачать Росію на базі історичної імперської моделі. На мою думку, це абсолютно несучасна модель, просто неконкурентна.

Всі великі країни через це пройшли, відмовилися, слава Богу, і думають про інше. Інші країни борються за технології, а Росія – за якісь території. Я в цій ситуації навіть не можу себе назвати російським націоналістом. Може бути, що я націонал-демократ, але не російський націоналіст у тому сенсі, який ми бачимо зараз у цих націоналістів, які гаряче і полум’яно підтримують усі ці путінські справи.

Я вважаю, що Росію і Україну ріднить одне. Це чиновницьке середовище, яке склалася ще за радянської влади: комсомольці, які зараз набрали вагу, українські комуністи, соціалісти. Це один чиновницький апарат, який за 20 років став злодійським, корупційним. З цим потрібно щось робити. Потрібні кардинальні реформи: або швидка люстрація, або люстрація шляхом ротації упродовж одного-двох років. Потрібно вичавлювати надлишкове чиновництво зі сфери регулювання. Таким чином, я думаю, що Україна може позбутися цієї сумної спадщини. Порошенко, можливо, не нагадує такого романтичного і радикального політика, як Саакашвілі, але він дуже чуйний до свого народу. Я думаю, що українці будуть його рухати до цих змін. У нього немає іншого шляху. Інакше він через кілька місяців стане банкрутом, і його теж через Майдан винесуть з кабінету.

Україна – зоря Росії. Можна сподіватися, що якщо в Україні все вийде, коли-небудь вийде і в Росії.

Володимир Малишев, 44 роки, громадський активіст. Попросив притулок в Україні:

– Я учасник Майдану, і, хоча міг би емігрувати в іншу країну, Україну я вибрав з політичних причин. Знаю, що тут в найближчі рік-два буде дуже важко, як в економічному, так і в політичному плані, але я готовий пережити разом з країною ці труднощі. Таким чином, у мене буде моральне право тут жити. Я збираюся зайнятися бізнесом і пишу сценарій художнього фільму про Майдан. Мене дуже хвилює те, що відбувається на сході країни. Найголовніше зараз – припинити війну. Те, що робить у цьому напрямку Порошенко, мене цілком влаштовує.

Як учасник Майдану, я розумію, що якщо Порошенко не буде проводити реформи, суспільство проведе їх саме. Не сумніваюся, що новий Янукович до влади в Україні вже не прийде. Я спілкуюся з чиновниками і бачу, що вони розслабилися, як у 2004 році, бо відчули, що великих змін не буде, але я впевнений, що вони помиляються. Коли буде вирішено проблему на сході, доберуться і до них. Звичайно, на все потрібен час. Я переконаний, що Схід залишиться українським, тому що в Україні багато людей, які таку ситуацію не терпітимуть, так що виникне серйозний партизанський рух. Суспільство розуміє, що зараз потрібно робити кроки в бік Європи, вести переговори з терористами, але, якщо це не допоможе, люди підуть на війну і самі виб’ють ворогів з території України.

Іван Сімочкін, 45 років, громадський активіст:

– Я росіянин, народився і виріс у російській сім’ї в російськомовному південному українському місті Херсон. У 17 років переїхав до Москви, де і прожив майже 30 років – більшу частину свого життя. У Москві в мене з’явилася сім’я, народилися і виросли дві дочки-москвички, старша вже студентка, молодша – школярка. Батьківщиною для мене завжди були і залишалися нерозривно і Росія, і Україна, навіть коли між ними з’явилася державна межа. Мені здавалося, що мою російсько-українську Батьківщину розділити не може ніщо, але це все-таки примудрилися зробити.

У лютому цього року, коли російські війська вторглися в Україну, подібно гітлерівцям у червні 1941-го, Росія для мене померла, перестала існувати. Нічого більше чути про цю країну я не бажаю. Уже четвертий місяць мій рідний Херсон є прифронтовим містом. Від будинку, де я провів дитинство і де зараз живе моя мама, до кордону з окупованим Кримом, напханим російськими військами, менше ніж 100 кілометрів. І коли четвертий місяць поспіль щоранку починаєш з того, що біжиш до комп’ютера дізнатися, чи не зробили за ніч війська загарбників танковий кидок, чи не бомблять літаки окупантів вулиці мого рідного міста, багато переосмислюється.

Я росіянин, але відтепер я – російський українець. Від російського громадянства я маю намір відмовитися найближчим часом, після чого я назавжди поїду з Москви назад у Херсон. Під час драматичних подій на Майдані народилася така фраза: «шукаючи Європу, ми знайшли Україну». Українське суспільство зараз охоплене небувалим патріотичним піднесенням, трепетною любов’ю до своєї країни. Разом із моїми співвітчизниками, мільйонами жителів України різних національностей, я в ці дні також несподівано усвідомив, як дорога мені моя рідна країна, моя Батьківщина. Я повертаюся на Батьківщину після 30-річної перерви.

Я пишаюся своїм рідним Херсоном, населеним переважно російськими українцями – за всі ці місяці війни жоден колорадський щур не зумів просунути свій ніс на Херсонщину, хоча спроб було чимало. Херсонці відбили всі подібні спроби і готові зі зброєю в руках захищати своє місто від окупантів, хай тільки посміють сунутися. Я пишаюся своїм народом, який заради своєї свободи готовий стояти до кінця.

Андрій Кузнєцов, 31 рік, співголова петербурзької організації Національного демократичного альянсу, творець мережевого співтовариства #Orange. 16 червня 2014 року попросив політичний притулок в Україні:

– Я не був готовий до різкої зміни оточення, а в Україні досить близьке суспільство, немає мовної проблеми, простіше стати повноцінною частиною цього суспільства, не потрібна довга адаптація. Я звернувся за політичним притулком, коли прилетів в аеропорт Бориспіль. Мені довелося провести там 12 годин: прикордонники просто не знали, що зі мною робити. Як з’ясувалося, в Україні відсутній механізм автоматичного включення відповідного законодавства, так що мене просто впустили в країну на правах туриста, дали посилання на сайт ООН і запропонували оформляти притулок за їхніми документами. Я в Києві вже два тижні, і мені тут дуже подобається. Тут немає таких обмежень, як у Росії, тут дуже комфортно, і мене, як громадянина Росії, ніхто не утискає. В Україні для здійснення моїх проектів, для вираження своєї думки простору набагато більше, ніж в Росії. Так що я буду продовжувати тут вести блог набагато вільніше, без самоцензури, без побоювань, що мені будуть дзвонити з ФСБ і ставити запитання. Така і була мета мого від’їзду з Росії – розвиватися, йти далі.

Олексій Барановський, 31 рік, журналіст:

– Я працював у газеті «Коммерсантъ Украина», але і після її закриття повертатися в Росію не хочу. Тут набагато цікавіше, відбуваються важливі трансформації суспільства, мені цікаво за ними спостерігати і як громадянину, і як журналісту. В Україні зараз немає цензури, бо ЗМІ орієнтовані на різні політичні сили, різні бізнес-групи, і в журналістів є можливості дивитися на проблеми з різних точок зору. У Росії точка зору або державна, або умовно опозиційна, а скоріше, просто ліберально-фрондерська, загалом не опозиційна в порівнянні з тим, що є в Україні. Журналісту тут працювати простіше, тому що ринок мас-медіа конкурентний, і хоча зарплати нижчі, ніж у Росії, тут вищий рівень свободи слова і можна знайти медіа, яке відповідає твоїм принциповим позиціям. У Києві складається своєрідне земляцтво російських опозиційних журналістів та громадських діячів, які емігрували з Росії, і це дуже нагадує ситуацію 1920-1930-х років, коли в Берліні, Парижі та інших європейських містах створювалися Товариства допомоги російським громадянам, які втікали від влади більшовиків. Припускаю, що подібні тенденції незабаром почнуть інституціоналізовуватися в Україні, і справжній центр російської опозиції переміститься з Москви до Києва.