Блокпост українських військових поблизу села Східного, що є передмістям Слов’янська, – один із найнебезпечніших в зоні АТО. Він розташований на відстані кількох сотень метрів від позицій сепаратистів, тому обстріли тут відбуваються щодня. По укріпленому пункті працюють як снайпери, так і важке озброєння. Серед іншого і міномети. Також під кулями доводиться працювати колонам військової техніки, яка курсує сюди. Дорога на цьому відтинку траси Ізюм – Слов’янськ оточена густою «зеленкою». Відтак, бронемашини як на долоні перед прицілами бойовиків. Військові знають, звідки ведуть вогонь сепаратисти, однак без наказу керівництва наступати не можуть. Таким чином, склалась парадоксальна ситуація, коли блокпост української армії, перебуваючи під постійним обстрілом, не має дозволу знешкодити нападників.
Перше, на що звертаємо увагу, потрапивши на блокпост, – величезна будівля, з якої підіймаються клуби диму. Від блокпоста до неї кілометр, можливо два. Військові кажуть, що це цегельний завод.
«Це ваших рук справа», – запитую в зенітника
«Так, – без особливого ентузіазму відповідає Сергій Волошин, командир зенітно-артилерійського взводу. Там сидять коригувальники вогню по нашому блокпосту. Наше завдання їх знешкодити, щоб обстріл був не точним».
– А часто з «зенітки» доводиться працювати?
– Позавчора була напружена ситуація, то 500 пострілів зробили. Сьогодні теж витрати великі, бо обстрілювали нас. І так кожен день.
Сергій один із небагатьох військових, які погоджуються називати своє ім’я і говорити на камеру, не приховуючи обличчя. Більшість відмовляються, бо не сказали рідним, де зараз служать, а інтерв’ю може їх видати.
Один із них – Макар. Не впевнений, що ім’я, яке він мені назвав, справжнє. Хлопця важко не помітити, на голові у нього, наче вінок, в’язка набоїв.
«Це бойова корона», – жартує солдат. «Підігнали хлопці, які їхали звідси. Нормальний головний убір», – продовжує сміятись.
Війна – це весело
Загалом, склалось враження, що жартують тут скрізь і завжди. Десь неподалік гримить міномет, знову і знову повітря прорізають автоматні черги, а хлопці підколюють солдата, який щойно мився і тепер голяка чимчикує до себе в намет. На блокпосту я кілька годин і не можу зрозуміти, як можна так безтурботно теревенити і займатись абсолютно побутовими речами (голитись, прати речі, готувати вечерю), коли над головою розриваються міни, а поруч обстрілюють колону бронетехніки, яка щойно виїхала з блокпосту. Людина звикає до всього і війна не виключення, до смерті теж.
«Війна – це весело, – з легкою усмішкою каже Саша і теж прикриває обличчя від об’єктиву камери. – Якщо відкинути інші риси цієї поганої для кожної людини події, то весело».
Із неприхованим захопленням Саша розповідає, як він з друзями на снаряді без детонатора написали «Від Смішного, Баті і Боцмана – «Привіт». Снаряд бракований, а значить долетить до бойовиків і не розірветься. Цього хлопцям й треба.
«Щоб знали, від кого привіт цим падлюкам, щоб вони повиздихали», – весело, наче пригадуючи давню дружню пригоду, розповідає солдат.
Ми стоїмо, як м’ясо для пристрілки
Та коли починаємо говорити про керівництво АТО, усмішка з обличчя Саші миттєво зникає. Він гвардієць, як і більшість – після Майдану. Спілкуючись з журналістом, не приховує свого невдоволення. Таких тут більшість, але інші готові про це говорити лише у приватних розмовах, без запису.
«Насправді, дуже це чавить психологічно, – каже він. – Бойовий дух у нас високий, а ми просто стоїмо, як м’ясо для пристрілки. По тобі пуляють, а ти тільки можеш пульнути у відповідь. Це, знаєте, як з-за парканів рогаткою стріляти. Це нікому не подобається».
«Тобто, хотіли б йти вперед», – уточнюю.
«Так, так і ще раз так. Хотіли б піти й дати хорошого ляща «сепаратюгам», щоб відчули, що таке Другий батальйон Нацгвардії», – зазначає Саша.
Але наказу нема. Робота військових тут – просто стояти під палючим сонцем і чекати, поки знову почне працювати снайпер або міномет. Після цього заховатись в укриття, а потім знову чекати. І так з дня на день впродовж тижнів. Частина військових вже настільки звикла до такого розпорядку дня, що не особливо й звертають увагу, на свист куль довкола. Там, куди стріляв снайпер ще 30 хвилин тому, тепер спокійнісінько сидить солдат і голиться, сперши дзеркальце на кулемет.
Знаємо, де сепаратисти, але нічого зробити не можемо
Втім, плата за нерішучість командування вкрай дорога. Військові розповіли й про поранення від осколків, і про спалені «бетери» і про обстріляних товаришів, які їхали на «броні».
«Ось село Східне», – показує один із бійців на скупчення хат за кілька сотень метрів. Ми точно знаємо, що там вільно ходять сепаратисти, але зробити нічого не можемо.
Саме бездіяльність, як мені здалось, і є найважчим випробуванням на цій війні. Добровольці, строковики, контрактники, – кожен з них змушений спостерігати, як гинуть друзі та товариші, як падають гелікоптери і горять бронемашини. А ворог з кожним днем все краще укріплюється на своїх позиціях, і з кожним днем, щоб вибити його звідти, загинути доведеться більшій кількості солдат. Ніхто вже не відповідає на запитання, скільки ще триватимуть бої. Так само ніхто не розуміє до кінця, для чого стояти під палючим слов’янським сонцем і чекати кулі. Чи, правильніше кажучи, – чекати наказ.
Перше, на що звертаємо увагу, потрапивши на блокпост, – величезна будівля, з якої підіймаються клуби диму. Від блокпоста до неї кілометр, можливо два. Військові кажуть, що це цегельний завод.
«Це ваших рук справа», – запитую в зенітника
«Так, – без особливого ентузіазму відповідає Сергій Волошин, командир зенітно-артилерійського взводу. Там сидять коригувальники вогню по нашому блокпосту. Наше завдання їх знешкодити, щоб обстріл був не точним».
– А часто з «зенітки» доводиться працювати?
– Позавчора була напружена ситуація, то 500 пострілів зробили. Сьогодні теж витрати великі, бо обстрілювали нас. І так кожен день.
Сергій один із небагатьох військових, які погоджуються називати своє ім’я і говорити на камеру, не приховуючи обличчя. Більшість відмовляються, бо не сказали рідним, де зараз служать, а інтерв’ю може їх видати.
Один із них – Макар. Не впевнений, що ім’я, яке він мені назвав, справжнє. Хлопця важко не помітити, на голові у нього, наче вінок, в’язка набоїв.
«Це бойова корона», – жартує солдат. «Підігнали хлопці, які їхали звідси. Нормальний головний убір», – продовжує сміятись.
Війна – це весело
Загалом, склалось враження, що жартують тут скрізь і завжди. Десь неподалік гримить міномет, знову і знову повітря прорізають автоматні черги, а хлопці підколюють солдата, який щойно мився і тепер голяка чимчикує до себе в намет. На блокпосту я кілька годин і не можу зрозуміти, як можна так безтурботно теревенити і займатись абсолютно побутовими речами (голитись, прати речі, готувати вечерю), коли над головою розриваються міни, а поруч обстрілюють колону бронетехніки, яка щойно виїхала з блокпосту. Людина звикає до всього і війна не виключення, до смерті теж.
«Війна – це весело, – з легкою усмішкою каже Саша і теж прикриває обличчя від об’єктиву камери. – Якщо відкинути інші риси цієї поганої для кожної людини події, то весело».
Із неприхованим захопленням Саша розповідає, як він з друзями на снаряді без детонатора написали «Від Смішного, Баті і Боцмана – «Привіт». Снаряд бракований, а значить долетить до бойовиків і не розірветься. Цього хлопцям й треба.
«Щоб знали, від кого привіт цим падлюкам, щоб вони повиздихали», – весело, наче пригадуючи давню дружню пригоду, розповідає солдат.
Ми стоїмо, як м’ясо для пристрілки
Та коли починаємо говорити про керівництво АТО, усмішка з обличчя Саші миттєво зникає. Він гвардієць, як і більшість – після Майдану. Спілкуючись з журналістом, не приховує свого невдоволення. Таких тут більшість, але інші готові про це говорити лише у приватних розмовах, без запису.
«Насправді, дуже це чавить психологічно, – каже він. – Бойовий дух у нас високий, а ми просто стоїмо, як м’ясо для пристрілки. По тобі пуляють, а ти тільки можеш пульнути у відповідь. Це, знаєте, як з-за парканів рогаткою стріляти. Це нікому не подобається».
«Тобто, хотіли б йти вперед», – уточнюю.
«Так, так і ще раз так. Хотіли б піти й дати хорошого ляща «сепаратюгам», щоб відчули, що таке Другий батальйон Нацгвардії», – зазначає Саша.
Але наказу нема. Робота військових тут – просто стояти під палючим сонцем і чекати, поки знову почне працювати снайпер або міномет. Після цього заховатись в укриття, а потім знову чекати. І так з дня на день впродовж тижнів. Частина військових вже настільки звикла до такого розпорядку дня, що не особливо й звертають увагу, на свист куль довкола. Там, куди стріляв снайпер ще 30 хвилин тому, тепер спокійнісінько сидить солдат і голиться, сперши дзеркальце на кулемет.
Знаємо, де сепаратисти, але нічого зробити не можемо
Втім, плата за нерішучість командування вкрай дорога. Військові розповіли й про поранення від осколків, і про спалені «бетери» і про обстріляних товаришів, які їхали на «броні».
«Ось село Східне», – показує один із бійців на скупчення хат за кілька сотень метрів. Ми точно знаємо, що там вільно ходять сепаратисти, але зробити нічого не можемо.
Саме бездіяльність, як мені здалось, і є найважчим випробуванням на цій війні. Добровольці, строковики, контрактники, – кожен з них змушений спостерігати, як гинуть друзі та товариші, як падають гелікоптери і горять бронемашини. А ворог з кожним днем все краще укріплюється на своїх позиціях, і з кожним днем, щоб вибити його звідти, загинути доведеться більшій кількості солдат. Ніхто вже не відповідає на запитання, скільки ще триватимуть бої. Так само ніхто не розуміє до кінця, для чого стояти під палючим слов’янським сонцем і чекати кулі. Чи, правильніше кажучи, – чекати наказ.
