Народ починається з тротуару – російський документаліст Віталій Манський

Київ – У Києві в рамках проекту «Післямова» фестивалю кіно та урбаністики «86» показали документальну стрічку російського режисера та президента московського фестивалю «Артдокфест» Віталія Манського «Труба». У 2012 році він вирушив у подорож уздовж газопроводу «Уренгой – Ужгород» (який закінчується в Кельні) і зафільмував життя людей, що мешкають біля труби, на якій тримається російська економіка. Радіо Свобода поговорило з документалістом про рух на захід, патріотизм і різницю між парканами Митного і Європейського союзів.

– Ідея фільму народжувалася не в контексті самого газопроводу. Я народився у більш європейському просторі – у Львові. Але з 17 років живу в Росії. Я питав себе, чому в цій країні усе так, як є, в чому природа конфлікту Росії і європейського способу життя. І захотів зробити про це фільм. В голові крутилася ідея подорожі – я пригадував «Подорож з Петербурга до Москви» Радищева. Але у фільмі немає подорожі як такої. Це історії, рознесені у просторі. Я почав думати, чим їх об’єднати. Тоді виникла ця труба. Зйомки тривали 104 дні в режимі безперервної експедиції.

– У стрічці відбувається рух на захід, однак насамкінець, вже в Німеччині, глядач все одно повертається у таку собі маленьку Росію – в помешкання емігранта, де лунає шансон, а на вікнах висять фотографії Кремля. Чому?

– Я не хотів будувати картину в режимі ілюзій, я прагнув показати реальний світ. А він жорсткий. Ми маємо розуміти, що захід – це не «фунт изюма», це складна структура, в якій не так просто знайти своє місце. Мені хотілося показати його через часткову, половинчасту інтеграцію нас самих. Це не історія про Попелюшку. Я говорив зі своєю аудиторією чесно.

– Що таке європейські цінності, на ваш погляд?

– Це свобода, і у тому числі – свобода помилятися. Система певних соціальних гарантій. Повага до прав людини. Зрештою, це загальнодемократичні цінності.

– Ви стверджуєте, що між Росією і Європою лежить прірва. Як її подолати?

– Перш за все, потрібно ухвалити внутрішнє рішення, що ти хочеш її подолати. Потім почати рух і не сходити з цього шляху. Потрібно також, щоб він збігався з історичним моментом. Петро І теж свого часу хотів розвернути Росію до Європи. І йому це не вдалося, хоч він був імператором, всесильним правителем. Поки він був живий, то тягнув Росію за бороду на захід, але після його смерті усе повернулося на свої місця. Але я вірю, що у Росії немає іншого виходу. Інакше країна загине – перетвориться на частину Китаю з боярами, що просто платитимуть оброк новому татаро-монгольському ігу. А я, як патріот Росії, не хочу, щоб вона щезла.

– Тобто потрібен рух знизу. Чи зможе він змінити напрям руху правителя?

– Чим Росія та її політичні союзники відрізняються від Європи? В Європі народ формує владу. В Росії протягом багатьох століть усе відбувалося навпаки. Але потрібно, щоб народ не лише сформував владу, а й сам вирішив рухатись у Європу. Треба тверезо оцінювати ситуацію. Зовсім неочевидно, що народ Росії потребує свободи. Я цілком припускаю, що народ Росії, отримавши свободу, миттєво проголосує за її винищення.

– Міністерство культури Росії нещодавно опублікувало проект нової культурної політики, основним гаслом якого є «Росія – не Європа». Чи має воно сенс?

– Це формулювання може бути питанням, твердженням або завданням до виконання. Культурна політика – це завдання до виконання. Саме вона формує націю. Тобто, якщо культура формується за принципом, що Росія не має поділяти загальнокультурні цінності, що у неї свій, третій шлях розвитку, то це національна трагедія. Результатом буде кілька втрачених поколінь. Адже культура – це не ліки миттєвої дії. Це зернята, з яких за сто років виростуть дерева.

– Ви народилися у Львові, батьківщиною називаєте Радянський союз, позиціонуєте себе як противника усього радянського і патріота Росії. Як усе це поєднується?

– Все дуже просто. Я народився в Радянському союзі, був піонером і комсомольцем. Живучи у Радянському союзі, я просто переїхав з одного міста цієї держави в інше. Потім Радянський союз розвалився, а я лишився там, де я жив. Союз для мене – така ж батьківщина, як Узбекистан або Туркменістан. Просто її більше немає. Це ж не значить, що я виступаю патріотом Радянського союзу або, борони боже, за його повернення. Але як не бути патріотом того місця, де ти живеш? Жити і не любити – дивно, по-моєму.

– У фільмі добре відчувається межа між Росією та Європою. Однак, як мені здається, між Росією і Україною – також. В чому різниця між цими двома народами?

– Ми подорожували автомобілем, повільно рухаючись з Європи до Сибіру і назад. І отримали унікальний досвід порівняльного аналізу. Я пригадую, як ми стояли на кордоні Польщі і Білорусі – переїжджали з Європейського союзу у Митний. Наше авто 15 хвилин стояло навпроти того місця, де закінчувався європейський паркан і починався російський. Функціонально це були однакові паркани. Однак «євросоюзівський» був рівний і чистий. А до нього якимись джгутами була прив’язана сітка Рабиця, яка трималась на стовпах, що дивились в різні сторони. А згори – колючий дріт. В принципі, перелізти через другий було б навіть складніше. Можна говорити про якісь глобальні речі, а можна просто подивитись на кінець одного паркану і початок іншого. На Уралі були чорні, вимерлі села. Що ближче до українського кордону ми під’їжджали, то менше було занедбаних будинків. Але перетинаючи кордон навіть в межах одного села, ми бачили дещо інакше облаштоване господарство, трохи по-іншому вдягнених людей. Це неможливо не побачити. І це ми не говоримо про те, що у вас у 2004-му і 2013-му люди вийшли на Майдан, про те, що у вас народ вирішує, як жити. Ми говоримо лише про те, що тротуар чистіший. А народ починається з тротуару.

– Ви плануєте знімати про Україну. Що це буде?

– Я хочу зробити фільм про Україну, яка почала будувати нове суспільство. Поштовхом для фільму став день виборів нового президента. Перші епізоди я вже відзняв кілька днів тому у Львові.

– Які ваші враження від виборів?

– Позитивні. У 2004-му я став свідком зародження Майдану, я бачив, як на площу вийшла перша людина. Мені подобається, що зараз ніхто не кричить: «По-ро-шен-ко!» Усе спокійно. Сьогодні, приміром, я зайшов у кав’ярню і попросив увімкнути телевізор – подивитись інавгурацію. Мені сказали, що телевізор не працює. Довелося мені, росіянину, дивитись присвяту по телефону. А всім навколо було по барабану. Мені це дуже сподобалось.