Родини з Донецька і Слов’янська, що приїхали в Запоріжжя цими вихідними, розповідають, що втікати доводилося «в екстремальних умовах»,
«Ми мешкали неподалік аеропорту. Тому постійні збройні сутички та постріли там нині не рідкість. Однак звикнути до такого неможливо. Я з трьома дітьми їхав до Запоріжжя автівкою, дружина везла ще 7 дітей потягом. Щохвилини ми зідзвонювалися. Тут нас зустріли гостинно, але ми приїхали в ніч, коли люди святкували випускні вечори в школах. Наші діти прокидалися від салютів і боялися що почалося бомбардування», – розповів батько дитячого будинку сімейного типу Олексій.
Три багатодітні родини поселили в корпусі санаторію одного з промислових підприємств, там нині мешкає 20 дітей. Одна з родин тікала зі Слов’янська.
«Нам, якщо так можна сказати, пощастило. Ми в п’ятницю вночі ще проскочили блокпост під Слав’янськом. Вже в суботу мені дзвонили знайомі, котрі хотіли покинути місто і говорили, що ані машини, ані міжміський транспорт не випускають. Збиралися швидко, тому забрали лише головне. У нас залишилося багато родичів в місті. Першочерговою метою було вивезти дітей», – розказала мати багатодітної родини Наталя Шевченко.
Місцеве населення ставиться до переселенців із розумінням і намагається всіляко допомогти. Такої гостинності до себе сім’ї не чекали. «Розумієте, ми вже відвикли бачити обличчя, які з щирим виразом хочуть допомогти. Люди от приходять, питають що нам треба, а ми вже звикли, що ті, хто до нас підходив вдома, можуть вчинити зло… Буквально в перший день нашого перебування у нас вже з’явилися друзі. Наші знайомі мали змогу і їхали за кордон. Ми ж не хочемо покидати Україну», – через сльози в розмові зізналася мати дитячого будинку сімейного типу з Донецьку Валерія.
Втім харчування залишається головною проблемою, тому переселенці раді допомозі місцевого населення.
«Ми мешкали неподалік аеропорту. Тому постійні збройні сутички та постріли там нині не рідкість. Однак звикнути до такого неможливо. Я з трьома дітьми їхав до Запоріжжя автівкою, дружина везла ще 7 дітей потягом. Щохвилини ми зідзвонювалися. Тут нас зустріли гостинно, але ми приїхали в ніч, коли люди святкували випускні вечори в школах. Наші діти прокидалися від салютів і боялися що почалося бомбардування», – розповів батько дитячого будинку сімейного типу Олексій.
Три багатодітні родини поселили в корпусі санаторію одного з промислових підприємств, там нині мешкає 20 дітей. Одна з родин тікала зі Слов’янська.
«Нам, якщо так можна сказати, пощастило. Ми в п’ятницю вночі ще проскочили блокпост під Слав’янськом. Вже в суботу мені дзвонили знайомі, котрі хотіли покинути місто і говорили, що ані машини, ані міжміський транспорт не випускають. Збиралися швидко, тому забрали лише головне. У нас залишилося багато родичів в місті. Першочерговою метою було вивезти дітей», – розказала мати багатодітної родини Наталя Шевченко.
Місцеве населення ставиться до переселенців із розумінням і намагається всіляко допомогти. Такої гостинності до себе сім’ї не чекали. «Розумієте, ми вже відвикли бачити обличчя, які з щирим виразом хочуть допомогти. Люди от приходять, питають що нам треба, а ми вже звикли, що ті, хто до нас підходив вдома, можуть вчинити зло… Буквально в перший день нашого перебування у нас вже з’явилися друзі. Наші знайомі мали змогу і їхали за кордон. Ми ж не хочемо покидати Україну», – через сльози в розмові зізналася мати дитячого будинку сімейного типу з Донецьку Валерія.
Втім харчування залишається головною проблемою, тому переселенці раді допомозі місцевого населення.
