(Рубрика «Точка зору»)
Обрання Петра Порошенка президентом України – це не лише і не стільки підсумок всенародного волевиявлення в чистому вигляді, скільки якийсь негласний суспільний договір між всіма основними політичними силами держави, виборцями і захід в умовах повної політичної нестабільності та наростаючої військової агресії з боку Росії.
Чим узяв усіх Порошенко
Саме цим пояснюється такий високий відсоток голосів за Порошенка, відданий на виборах жителями заходу і центру України. Вони вважали за краще закрити очі навіть на те, що український олігарх-політик має вельми віддалений стосунок до Євромайдану. Ще менший, ніж його самозвані вожді в особі Кличка, Яценюка і Тягнибока. Тим більше, що Порошенко встиг попрацювати міністром в уряді Азарова, який останні роки часом був одним з головних об’єктів народного гніву.
Ще більше влаштовувала кандидатура Порошенка на посаду президента України так звану українську еліту. Вони угледіли в Порошенку гарантії подальшого збереження існуючого політичного режиму – олігархії. Саме це головна причина абсолютного небажання з боку всіх учасників президентських перегонів серйозно фіксувати порушення на виборах. Спонсори вітчизняних політсил просто не були в цьому зацікавлені. Сюди ж можна віднести і відмову конкурентів Порошенка від судового заперечування результатів виборів, що стало вже традиційним для післявиборчої України. Не стала виключенням і рівновіддалена від олігархів Юлія Тимошенко, що завжди прагнула вести свою власну гру. За інформацією моїх джерел, вже на стадії виборчого процесу два крила «Батьківщини», орієнтовані на Турчинова та Яценюка, відповідно, зуміли досягти консенсусу з лідером президентської гонки. І тим, і іншим стала очевидна вся примарність шансів Тимошенко на виграш. Предметом торгів стала згода на перемогу Порошенка вже в першому турі в обмін на подальше перебування Яценюка на посаді прем’єр-міністра і якнайскорішого лобіювання позачергових парламентських виборів політсилами, підконтрольними майбутньому президентові.
Що стосується чванливого Заходу, то їм давно відомі як сама персона Порошенка, так і ліберальність його політичних поглядів. Прибічник різного роду широких коаліцій, який досяг неабияких успіхів у «мистецтві компромісу» за роки своєї політичної діяльності, не міг не влаштовувати Сполучені Штати і Євросоюз.
Сьогодні вся Україна єдина у своєму бажанні відновити мир та спокій в країні і зацікавлена у швидкій деескалації тривалого військового конфлікту на сході України. Стрілянина і вибухи в містах і селах густонаселеного Донбасу не потрібні ані пересічним громадянам, ані еліті.
Чи здатний Петро Порошенко досягти миру в Донбасі, і якою буде ціна цього для всієї іншої України, в цілому, і самого регіону, зокрема?
На кому кров людей у Донбасі, або Чечня по-донецьки
Для того, щоб відповісти на перше питання, потрібно заздалегідь з’ясувати для себе три вкрай суттєві речі. Що стосуються організаторів військового конфлікту і подальшого сепаратистського шабашу в Донбасі, їх мотивів і того, що може запропонувати агресорам нова влада на чолі з новообраним головою держави.
Почнемо з того, що найперші проросійські мітинги в Донбасі відбувалися за участю місцевого криміналітету й усілякого сприяння його діям з боку місцевих силовиків. Перші безпосередньо підкорялися «авторитетам» на кшалт Іванющенка і Немсадзе, другі контролювалися Рінатом Ахметовим, про що багато писалося в інтернет-ЗМІ. Це і є так звана п’ята колона в Україні. При цьому штучний характер сепаратистського руху на сході України підтверджується всіма соціологічними опитуваннями та експертами. Масової підтримки населення псевдопротести не мали і не мають. Особливо зараз – після початку великомасштабного терору в регіоні.
Саме тому на допомогу антиукраїнській еліті в Донбасі прийшли «зелені чоловічки» Путіна. Наївно вважати, що в Донецькій і Луганській областях реалізовувався кримський сценарій. Кремль зовсім не розраховував приєднувати до Російської Федерації голий-босий, дотаційний регіон. І ще невідомо, в що виллється Росії анексія півострова. Спочатку економічно, а потім і політично. Якби Росія серйозно розраховувала поширити свої кордони за рахунок Донбасу, то вона б узяла на озброєння тактику, що принесла перемогу в Криму, – ввела б війська. Але на сході України застосовується зовсім інший тип війни. Який, за своїм характером і цілями більш нагадує військові конфлікти на Кавказі. Дай Боже, щоб не абхазький чи осетинський. Схоже на то, що чеченський, але, так би мовити, з українсько-донецьким акцентом.
Чечню, наприклад, перетворили на феодальне князівство у складі Росії. Від дотацій, що виділяються урядом Російської Федерації цій республіці, спільно годуються Кремль та «царьок» Кадиров. А ось Донбас, за задумом Путіна і Ахметова, повинен бути на утриманні саме в України. При цьому регіон залишатиметься у сфері політичного впливу Росії.
Тобто, і Путін, і Ахметов кровно зацікавлені в тому, щоб у цих краях зберігався багаторічний статус-кво, загрозою якому міг послужити Євромайдан із його прагненням до перезавантаження існуючої системи.
Пил в очі сепаратистів та мирних громадян
Не мають рації ті, хто вважає, що сьогоднішня ситуація на Донбасі перейшла до розряду некерованих. Все йде точно за сценарієм ФСБ і п’ятої колони. Як тільки Путін дотисне українську владу, він виведе з регіону «зелених чоловічків». Вони повністю підконтрольні йому. Адже найманці-терористи харчуються з його рук, хто б їм не платив – Кремль чи його заручник Янукович.
З іншого боку, в разі відкликання Путіним його головорізів із Донбасу – Ахметов разом з Юрієм Єнакіївським притиснуть позбавлену реальної військової підтримки місцеву «ДНРівську» гопоту протягом доби-двох. За допомогою своїх же людей, плюс українських силовиків. У будь-якому випадку долям ватажків із «ДНР» і «ЛНР» не позаздриш: прийде час і їх зроблять цапами-відбувайлами – посадять або зовсім стратять. Просто вони ще цього не знають.
Не варто вірити й тим, хто кричать про те, що тутешні олігархи злякалися когось із сепаратистів. Це просто спектакль, покликаний вигородити дійсних винуватців ситуації. Так, багато пересічних бійців із самопроголошених республік дійсно повірили у свою велику місію і навіть в «народну республіку», не здогадуючись, що насправді їх просто використовують. Але ж так навіть краще для їхніх хазяїв. В усякому разі правдоподібніше. В той же час, ті, хто безпосередньо керує діями сепаратистів, чудово знають імена своїх справжніх ляльководів і не дадуть завдати їм шкоди.
Судіть самі. «Штурм» донецької резиденції Ахметова закінчився нічим відразу ж після розмови Пушиліна з «людьми» Ахметова в «Люксі». Практично всі підприємства Ахметова працюють у штатному режимі, а їхня продукція безперешкодно відвантажується на експорт. Жодною пафосно заявленою сепаратистами націоналізацією активів олігарха і не пахне. В тому числі і в Криму. Як і раніше, Ахметову вдається безперешкодно «пиляти» український бюджет, наварюючи величезні суми на тендерних махінаціях, про що я вже неодноразово згадував у своїх попередніх публікаціях. Показово також, що в Донецькій області постійно грабують інкасаторів «ПриватБанку» Коломойського, а ахметівські «Донгорбанк» і ПУМБ не чіпає ніхто. Що ж до підпалу відбудованих підприємствами Бориса Колесникова палацу спорту «Дружба», пошкоджених бойовиками аеропорту або залізничного вокзалу, то йому так навіть краще. Відремонтує потім. За бюджетні гроші у тому числі.
Пил № 2
При цьому, заявлене українською владою АТО – це швидше навіть не профанація, а спектакль, що розігрується владою для суспільства. Трагічне шоу з реальними смертями професійних силовиків і добровольців-патріотів. Хотіли б зачистити Донбас від терористів – вже давно б зачистили. Про це, до речі, вже заявив сам Порошенко, свідомо готуючи собі образ успішного миротворця невдовзі після інавгурації.
Зараз же велика частина Нацгвардії стоїть біля кордонів Донецької і Луганської областей, тижнями чекаючи наказів до наступу, а окремі добровольчі батальйони діють на свій страх і ризик та виключно під свою відповідальність. Багато хто і зовсім сидять на базах, віруючи в обіцянки влади щодо їх озброєння. Є підозри, що таким чином наші правителі ізолювали найбільш патріотично налагоджену і радикальну частину суспільства від усіляких протестів проти себе коханих і тримають її на безпечній відстані, одночасно годуючи обіцянками.
Так чи інакше, але час довів, що в боротьбі проти «донецьких» і найманців Путіна АТО непридатне. Причому, фінансових і людських ресурсів у Кремля ще предостатньо. Але вважаю, що, врешті-решт, спецоперація закінчиться «перемогою» України. Коли новий президент домовиться з агресорами. Російські найманці і місцеві сепаратисти для них просто витратний матеріал, яким можна пожертвувати в потрібний час.
Коли влада не зі своїм власним народом
Тим часом шантаж помалу дає свої плоди. Поки Росія грається в «кішки-мишки» з Україною, не заперечуючи і не підтверджуючи своїх намірів вести переговори з новим українським президентом, саме Порошенко вже почав домовлятися з «донецькими». Регіоналка Ганна Герман вже зробила відповідну заяву, яку ніхто спростовувати не квапиться. Також до України повернувся Юрій Єнакіївський. Ясна річ, поки що під гарантії власної безпеки. Головне ж у тому, що Порошенко вже пообіцяв донбаським босам те, чого ті так наполегливо домагалися. Він запропонував «мешканцям Донбасу» вибрати собі владу і заявив про власну готовність до проведення «будь-яких референдумів». І якщо так звані «референдуми» сепаратистів у першій половині травня апріорі були приречені на провал (їх не ризикнула визнати навіть Росія), то після виборів в місцеві ради в Донбасі настрої федералістів, що прагнуть повного привласнення регіону, поза сумнівом, отримають легітимність. У тому ж, кого «виберуть» донеччани та луганчани, сумніватися не доводиться. Коли ж у Донбасі була інша влада, окрім олігархічно-кримінальної?
У тій же набагато менш проблемній Одесі в результаті минулих виборів мером став екс-регіонал Геннадій Труханов – протеже все того ж Юрія Єнакіївського – і в місті, що було вже заспокоїлося, знову почали палити штаби націоналістів.
Таким чином, ситуація виглядає більш ніж невтішною. Україна піде на поводі у Путіна, олігархи домовляться між собою, можливо поділивши країну на вотчини, ситуація в Донбасі законсервується для майбутніх шантажів, а в програші знову виявиться український народ.
Напевно, має рацію український історик і публіцист Станіслав Овчаренко, написавши: «Українці доросли до розуміння, що піратська «малина» Януковича – це погано, але що влада олігархії погано взагалі – до цього ще не доросли. Бідні люди (не лише матеріально, але і культурно) не можуть скласти демократичну державу – тут Юлія Латиніна права 100 разів».
Так чи інакше, але доки наш народ не вибере владу, здатну разом зі своїми громадянами сказати рішуче «ні» Росії Путіна – ні зовнішні, ні внутрішні загрози в Україні нікуди не зникнуть. Нинішня ж влада, привласнивши собі монопольне право на насильство, боїться озброєних патріотів більше, ніж Путіна та «донецьких». На думку можновладців, з останніми завжди можна домовитися, чого не скажеш про українській народ, який прокинувся під час Євромайдану. Адже рішучості українським патріотам і сьогодні – після страшної втоми від останніх п’яти місяців революції і війни – не позичати. Про це свідчить, у тому числі, третє місце, зайняте на нинішніх виборах кандидатом Олегом Ляшком, який зробив собі рейтинг на радикальних ідеях. Ці вісім відсотків активної частини нашого суспільства, плюс патріоти-добровольці, які повернуться в свої краї після закінчення бойових дій на сході країни, – величезний протестний потенціал, з яким не можна буде не рахуватися. Адже третій Майдан – зовсім не фантастика...
Артем Фурманюк – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
