Не треба боятись сепаратистів – викрадений шахтар

Київ – Олександру Гурову 37 років. 20 із них він пропрацював на шахті в невеличкому містечку Новогродівка на Донеччині. До подій на Майдані не надто цікавився політикою, ніколи не належав до партій чи громадських рухів. Однак, після приходу в регіон сепаратистів зважився на небезпечний вчинок: привселюдно зірвав з будівлі міської ради прапор псевдореспубліки «ДНР». Каже, висіти на адмінбудівлях може лише український національний прапор. Гурову довелось дорого заплатити за свою громадянську позицію. Шахтаря викрали і півтори доби катували. Про те, що відбувалось в полоні, як вдалось опинитись на волі і що змусило його стати проукраїнським активістом у розпал сепаратистського конфлікту він розповів у інтерв’ю Радіо Свобода.

– Як потрапили в полон?

– 4 травня ми зі знайомими зібрались у місцевого депутата вдома, щоб обговорити подальші наші методи боротьби за єдину Україну і вже через 10 хвилин, близько десяти людей у формі спецпідрозділу «Грифон» і камуфляжі увірвались в будинок. Збили нас з ніг, одразу ж почали бити прикладами по голові. Собак у дворі пристрелили з Калашникова. Далі завантажили в бус і ми попрямували в Донецьк. На шляху до Донецька встановлені три блокпости нашої так званої чесної міліції. Ці три блокпости ми безперешкодно проїхали, попри те, що в машинах була зброя і заручники. Це мене дуже здивувало. Вже на в’їзді в Донецьк я відкрив задні двері буса і на ходу вискочив. Встиг перестрибнути два паркани, але третій виявився занадто високим. Люди з машин почали стріляти. Довелось зупинитись.

– Куди Вас везли?

– Мене повели в ОДА. Але я нічого не бачив. Вони українським прапором обмотали мені голову. На додачу у мене було сильно розбите підборіддя. У нижній щелепі тріщина і вона постійно кровоточила. Тому я практично нічого не бачив. Вже всередині зняли прапор і без жодних пояснень продовжили бити. Тоді я почав втрачати свідомість. Рука була сильно пошкоджена. Мене відвели до медиків. Ті ввели якийсь препарат. Після цього біль можливо й минув, але стан був незрозумілий. Думаю, кололи щось психотропне. От, коли лікарі все це робили, то розрізали футболку і побачили тату (тризуб на тлі червоно-чорного прапора і гасло «Слава Україні» – ред.). Тоді один із викрадачів сказав, що тату це мені зараз виведуть. Я вже потім про це дізнався: вони спустились вниз і викрутили з буса лампочку. Він приніс цю лампочку, ножом розбив її і почав здирати татуювання. Інший каже: мабуть, добре малюнок зроблений, так нічого не вийде. Сказав, щоб мене залишили, бо в них є спеціаліст, який ножем «зніме» тату за один раз.

– На цьому побиття припинилось?

– Ні, мене перевели в іншу кімнату і далі били. Здавалось, що я потрапив до гестапо – довкола, з кожного кабінету, було чути крики. Скрізь тривали знущання. Нас усіх шістьох, кого викрали, усіх жорстоко били. Якщо ти втрачав свідомість, то це був відпочинок. Тільки приходиш до тями – знову б’ють. В одній з кімнат били пістолетом: з нього дістали обойму і били руків’ям по голові. Інший, по ньому і по його поведінці було видно, що він професіонал і не вперше це робить, він зламав мені ніс і навіть визначив характер травми, одразу.

– Як Ви опинились на свободі?

– Вночі нас перевезли у донецький телецентр. Там прикували наручниками і всю ніч тривав пресинг. Наскільки я зрозумів, там базувався харківський «Оплот», бо у всіх були їхні пов’язки на руках. Там на нас давили не так фізично, бо ми були вже настільки побиті, що далі нікуди, а психологічно. Погрожували, обіцяли вбити. Казали, що республіка «ДНР» приговорила нас до смерті. Все це тривало десь до другої години дня. Потім один із них сказав, що нам пощастило і нас, скоріш за все, сьогодні обміняють на інших заручників. Почали давати пити, виводити в туалет. І ближче до вечора нас посадили у дві карети швидкої допомоги і повезли в лікарню.

– А чому Ви зараз в Києві?

– Донецькі лікарі не дуже хотіли мене лікувати. Як може обласна донецька травматологія не виявити два зламані ребра. Там мені сказали, що рентген показав лише забій. Та по всьому було помітно, по поведінці, по обличчях лікарів, що я там був небажаним пацієнтом.

– А чому, на Вашу думку, Вас викрали?
– Просто за громадянську позицію, бо ми підтримуємо ідею єдиної України. Залякати інших, щоб вони не підіймались. Коли сепаратисти захоплювали будівлю міської ради, ми намагались її захистити. Там вони вивісили прапор «ДНР». Тоді я відкрито і привселюдно заліз і зняв цей прапор. Ми його склали і передали в правоохоронні органи. Все це ми зняли на відео і завантажили в інтернет.

– Чому Ви зважились на такий крок, адже зараз на Донеччині за такі вчинки можна заплатити життям?

– Після всього, що відбулось на Майдані я відчув свободу. Можливо я все життя чекав цієї революції. А після подій на Сході, з цим «ДНР», так званим, я зрозумів, що у нас цю свободу, яка десь далеко зажевріла, що її хочуть забрати. А оце тату зробив одразу після Майдану і не для краси. Я хотів морально перевірити себе, хоч дружина і відмовляла (сміється – ред.). Я на шахті хотів показати всім, що не треба боятись.

– Як, до речі, на шахті відреагували?

– По-різному. Дехто обурювався, мовляв, хіба в тебе дід не воював? Кажу, воював. Комісований був у 1943 році через контузію. Але яке це має значення? А дехто захоплювався, казали, що треба і собі таке зробити. Люди різні, я їх не засуджую. В кожного є своя точка зору. Але висловлювати її треба мирно. Найгірше те, що якісь незрозумілі люди приїжджають на мою землю і вивішують якісь незрозумілі прапори. Кричать про Росію. Кордон поруч. Хочете в Росію – їдьте в Росію. Ніхто ж нікого не тримає. Просто дуже боляче дивитись як над моєю Батьківщиною знущаються.