У лютому 1984 року, після кількох місяців під арештом, лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва засудили до 3 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. У «наклепі на радянський державний і суспільний лад» його звинуватили за шефство над нелегальним «Інформаційним бюлетенем ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута». Ця справа стала шостим (!) судовим процесом над Мустафою Джемілєвим. У день 70-х роковин депортації кримських татар Радіо Свобода наводить текст «останнього слова» лідера кримськотатарського народу, виголошеного у суді 15 лютого 1984 року.
За якийсь час буде зачитано вирок, який формально вважатимуть наслідком шестиденного судового розгляду. Проте багатьом і, звичайно, мені теж, добре відомо, що спершу був вирок, а вже потім весь цей двоактний спектакль, що його називають слідством і судом.
Звичайно, у тексті вироку буде якоюсь мірою і в своєрідній інтерпретації відображено слова, які говорили тут. Але їх доберуть так, щоб обґрунтувати вже давно продиктовану резолютивну частину вироку: «Визнати винним… Засудити…». І все це повториться в моєму житті вшосте, а за формальним обвинуваченням у наклепах на радянський державний і суспільний лад – утретє.
На кожному аналогічному процесі мені доводилося клопотати і вимагати, і щоразу марно, щоб розслідували ті конкретні факти і події, викладені в заявах, зверненнях чи інших матеріалах, у складанні чи розповсюдженні яких мене звинувачували. Адже дійсно наклепницьким можна назвати той чи інший документ тільки в тому разі, якщо буде перевірено і доведено, що тих подій і фактів, про які йдеться в документі, насправді не було. Але доводиться знову й знову переконуватися, що на процесах, де порушено політичні питання, існує інша мірка.
Тут незаперечною істиною вважають тільки те, що вважає істиною влада і засоби інформації і пропаганди, що їй служать. Правильними вважають лише ті суспільно-політичні погляди, які виходять від кремлівських керівників або тих пропагандистських центрів, що покликані обґрунтовувати і прославляти їхню владу. Якщо ж хтось посміє сказати чи написати, хай навіть рідній дочці, щось інакше, що суперечить їхнім догмам і настановам, то він – наклепник і кримінальний злочинець, якого слід загнати до буцегарні та за колючий дріт.
Скільки ж треба мати лицемірства і яка має бути зневага до істини, щоб стверджувати, наприклад, що ніякої проблеми кримських татар немає, а заяви про те, що топчуть їхні права, – це наклеп на мудру політику радянського керівництва. Народ, якого позбавили своєї батьківщини, державності, своєї створеної віками національної культури, своїх святинь, народ, що втратив унаслідок страхітливого злочину такий великий відсоток свого складу, перебуває на межі цілковитої асиміляції і зникнення як нація, – виявляється, не має жодних проблем і не мусить мати претензій до тих, хто прирік його на таке становище.
Обурений до краю цинічною сваволею і знущанням влади Криму, Муса Мамут (кримський татарин, який у червні 1978 року скоїв самоспалення – ред.) приходить до відчайдушного рішення – живцем спалити себе на знак протесту, щоб хоч ціною свого палаючого тіла та мученицької смерті пробудити сумління тих, хто творить беззаконня. Але сумління мовчить. Замість припинити беззаконня, репресують тих, хто вирішив інформувати про це широку громадськість.
Тут було багато питань про те, яке мають відношення до національної проблеми кримських татар зловживання психіатрією, доля Сахарова, Орлова, процеси над адвентистами, події в Афганістані та інші проблеми, порушені у виявлених у мене під час обшуків – або тих, що я написав, - листах і документах. Тут давав покази і чоловік кримськотатарської національності, якого тримали в божевільні тільки за те, що він звертався зі своїми національними проблемами до центральних органів влади; багатьом відомі виступи Сахарова, Орлова й інших на захист прав кримських татар. Хтось підрахував, що тільки в Самаркандській області в Афганістані вже вбито понад 130 молодих кримських татар. Але не в цьому справа.
Справедливість – так само, як і свобода, – поняття неподільне. Не можна домагатися справедливості тільки для себе і змусити мовчати свою совість, коли порушують справедливість щодо інших. Тут не може бути місця для розрахунків на кшталт «ти – мені, я – тобі».
Намагання органів розчленувати і роз’єднати всі правозахисні сили, звичайно, зрозуміле, адже впоратися з кожним рухом окремо значно легше. Тому лицемірні повчання про те, що нам потрібно займатися тільки своїми питаннями, не втручатися в інші проблеми і що ми в такий спосіб швидше розв’яжемо власну проблему, можуть бути переконливими для дуже недалеких людей.
В обвинувальному висновку йдеться, що попри багаторазові засудження, я не зробив для себе належних висновків. Це, звичайно, неправда. Після кожного свого процесу я роблю для себе висновки або роблю відповідні корективи до тих висновків, які вже зробив. Сьогодні буде зачитано вирок, згідно з яким мене знову надовго відокремлять від моїх співвітчизників, рідних і близьких, а потім, як зазвичай, відправлять так далеко, щоб були максимальні труднощі не лише для мене, а й для моєї родини. Із цього теж, звичайно, я зроблю належні висновки. Питання тільки в тому які висновки вважати належними. Органи, звісно, хотіли б, щоб я нарешті схилився перед їхньою силою і владою, примирився та обмежив свої запити шкурними інтересами.
Але цього не буде. 14 років тому наприкінці такого самого процесу у Ташкентському міському суді у своєму останньому слові я поклявся, що ніхто, ніколи і ні за яких обставин не змусить мене відмовитися від виконання свого обов’язку і зобов’язань, які накладає честь, совість і національна гідність. Сьогодні я знову можу повторити цю клятву і сподіваюся, що в мене вистачить душевних сил, щоб не зрадити цьому принципу до кінця моїх днів.
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
