Рівне – На Рівненщині живуть ветерани двох воєн – радянсько-фінської і Другої світової. Це 96-річні Аркадій Загорулько та Іван Іщенко. Зараз вони не можуть повірити, що онуки й правнуки їхніх бойових товаришів йдуть війною проти України.
Із рідного волинського Боремля, розташованого на березі Стиру, Аркадій Загорулько потрапив на війну разом з батьком. Обох забрали до польської кінноти у 39-му, коли почалася Друга світова. Чоловік пригадує, як після нерівних боїв з гітлерівцями польські офіцери відпустили українців додому.
Однак, біля Ковеля вояків перестріли й забрали вже до Червоної армії. Відтак додому Аркадію потрапити не вдалося – після ретельних допитів і перевірки особи юнака забрали до радянського війська. На щастя, на той час основні бойові дїі вже закінчилися. «Поки ми зібралися там, вони там вже помирилися, і 15 тисяч повернулися назад», – розповідає Аркадій Загорулько.
Неоголошена війна
Хоча офіційно радянсько-фінську війну ніколи так і не було оголошено, однак то були справжні бойові дії, підтверджує вже інший ветеран, кавалер ордена Червоної зірки Іван Іщенко, який у січні 1940-го був командиром танку 109-го окремого розвідувального батальйону 86-ї механізованої стрілецької дивізії на тому ж фінському фронті.
Саме на його танкові перетинав затоку Герой Радянського Союзу, учасник іспанської війни Дмитро Павлов (якого вже за рік розстріляють за наказом Сталіна). У фінську війну Павлов командував бронетанковими військами. У пам’яті Івана Іщенка досі виринає страшна картина – один за одним танки потрапляють у фарватер з тонким льодом після проходу криголама і – йдуть під лід.
Після повернення з Фінляндії Аркадій Загорулько потрапив до 9-ї гвардійської штурмової дивізії, а Іван Іщенко – з відзнакою закінчив військову ветеринарну академію, і з серпня 43-го по 9 травня воював у складі 241-ї стрілецької дивізії першого та Четвертого Українських фронтів.
Іщенко воював на Букринському плацдармі, визволяв Житомир, Вінницю і Станіслав, отримав поранення в Карпатах під Дуклею. З побратимами-росіянами склалися найтепліші стосунки.
Дружба під кулями
«Нас (українців – ред.) ніколи не ображали. Я навчався у воєнній академії, нас було три сталінських стипендіати, і всі три українці. Я не чув, щоб мене хохлом називали, чи як. Товариші були – Васильков, Москвич, Царьков. Васильков сюди приїжджав. Ніколи не було чварів», – пригадує Іван Іщенко.
Тим не менше, ветеран, який у рідному полтавському селі пережив Голодомор, переконаний, що стосунками між людьми часто керують кровожерливі політики. «Якщо з Росією почнеться війна – вони будуть нищити українців до найменшого», – вважає Іван Іщенко.
А ось колишній ротний Аркадій Загорулько пригадує випадок, коли був готовий обороняти перед командиром-росіянином свою віру. Адже юнак часто тихо молився перед боєм. Втім, про цю «звичку» незабаром стало відомо командирові дивізії. Загорулька викликали до командира, і той поцікавився – про що говорить український боєць, коли йдеш до бою пліч-о-пліч з росіянами. В останню хвилину Аркадій, який готовий був вигадати іншу причину, раптом признався: «Молюся». На його превелике здивування, командир лише повідомив, що й сам читає молитви, однак лише подумки. І показав фото дружини і дітей.
Донька Аркалія Загорулька, Ганна, розповідає – тато не раз пригадував кількох міцної статуси сибіряків. Розповідав, що, незважаючи на свою силу, хлопці були доброзичливими і дружили з ним.
Ветеран: Як вони можуть вбивати один одного?
У 44-му Аркадій Загорулько був важко поранений під час форсування Західної Двіни у Білорусі. За відвагу на фронті став кавалером двох орденів Слави. Додому повернувся на костурах, але пішов на роботу до колгоспу. Одружився, виховав доньку і сина, дочекався онуків. Тридцять років пробув церковним старостою. Нині його найщасливіші миті – коли приїжджає з Луцька онук і запрягає у воза улюбленого дідового коня. Орденоносний дідусь понад усе не хоче, щоб його онука спіткала подібна воєнна доля. «Війна може бути. Чого вона, може, буде – бо вони проти влади української бушують. Немає що казати – воювали разом... Нащо та війна?»
Іван Іщенко завершив свій воєнний шлях у Празі. По війні ненадовго потрапив на роботу начальником цивільної оборони до донецького Слов’янська. Службу завершив у Рівному офіцером з бойової підготовки штабу цивільної оборони. Зізнається – у ці тривожні тижні не раз пригадував пишно зелений весняний Слов’янськ, обрамлений Дінцем.
«Я вчора й сьогодні думав – як це можуть мої сини, мої онуки вбивати один одного? Я не можу цього допустити. Це ж не сто років назад. Всі мають середню чи вищу освіту, і йти воювати проти один одного?» – скрушно дивується ветеран. – Я бачив спалені села, міста, розбиті, розвалені. Думаю – невже ми, освічені люди, зараз хочемо цього? Невже не можна заспокоїти? Шукаю цю причину й ніяк не можу знайти».
У волинському Боремлі про війну нагадують пам’ятники і кургани. Неподалік від скульптури жінки, котра схилилася над братською могилою радянських воїнів, височіють кургани святих Йосипа і Теклі – у них іще з давніх часів покояться юнаки й дівчата, котрі боронили рідну землю від ординців. А зовсім поряд із хатою Аркадія Загорулька височіє 230-літній пам’ятник Ісуса під хрестом – неначе застереження: не вбий. У радянський час Аркадій силою свого авторитету серед односельців відстояв старовинну пам’ятку перед комуністичною владою.
Із рідного волинського Боремля, розташованого на березі Стиру, Аркадій Загорулько потрапив на війну разом з батьком. Обох забрали до польської кінноти у 39-му, коли почалася Друга світова. Чоловік пригадує, як після нерівних боїв з гітлерівцями польські офіцери відпустили українців додому.
Однак, біля Ковеля вояків перестріли й забрали вже до Червоної армії. Відтак додому Аркадію потрапити не вдалося – після ретельних допитів і перевірки особи юнака забрали до радянського війська. На щастя, на той час основні бойові дїі вже закінчилися. «Поки ми зібралися там, вони там вже помирилися, і 15 тисяч повернулися назад», – розповідає Аркадій Загорулько.
Неоголошена війна
Хоча офіційно радянсько-фінську війну ніколи так і не було оголошено, однак то були справжні бойові дії, підтверджує вже інший ветеран, кавалер ордена Червоної зірки Іван Іщенко, який у січні 1940-го був командиром танку 109-го окремого розвідувального батальйону 86-ї механізованої стрілецької дивізії на тому ж фінському фронті.
Саме на його танкові перетинав затоку Герой Радянського Союзу, учасник іспанської війни Дмитро Павлов (якого вже за рік розстріляють за наказом Сталіна). У фінську війну Павлов командував бронетанковими військами. У пам’яті Івана Іщенка досі виринає страшна картина – один за одним танки потрапляють у фарватер з тонким льодом після проходу криголама і – йдуть під лід.
Після повернення з Фінляндії Аркадій Загорулько потрапив до 9-ї гвардійської штурмової дивізії, а Іван Іщенко – з відзнакою закінчив військову ветеринарну академію, і з серпня 43-го по 9 травня воював у складі 241-ї стрілецької дивізії першого та Четвертого Українських фронтів.
Іщенко воював на Букринському плацдармі, визволяв Житомир, Вінницю і Станіслав, отримав поранення в Карпатах під Дуклею. З побратимами-росіянами склалися найтепліші стосунки.
Дружба під кулями
«Нас (українців – ред.) ніколи не ображали. Я навчався у воєнній академії, нас було три сталінських стипендіати, і всі три українці. Я не чув, щоб мене хохлом називали, чи як. Товариші були – Васильков, Москвич, Царьков. Васильков сюди приїжджав. Ніколи не було чварів», – пригадує Іван Іщенко.
Тим не менше, ветеран, який у рідному полтавському селі пережив Голодомор, переконаний, що стосунками між людьми часто керують кровожерливі політики. «Якщо з Росією почнеться війна – вони будуть нищити українців до найменшого», – вважає Іван Іщенко.
А ось колишній ротний Аркадій Загорулько пригадує випадок, коли був готовий обороняти перед командиром-росіянином свою віру. Адже юнак часто тихо молився перед боєм. Втім, про цю «звичку» незабаром стало відомо командирові дивізії. Загорулька викликали до командира, і той поцікавився – про що говорить український боєць, коли йдеш до бою пліч-о-пліч з росіянами. В останню хвилину Аркадій, який готовий був вигадати іншу причину, раптом признався: «Молюся». На його превелике здивування, командир лише повідомив, що й сам читає молитви, однак лише подумки. І показав фото дружини і дітей.
Донька Аркалія Загорулька, Ганна, розповідає – тато не раз пригадував кількох міцної статуси сибіряків. Розповідав, що, незважаючи на свою силу, хлопці були доброзичливими і дружили з ним.
Ветеран: Як вони можуть вбивати один одного?
У 44-му Аркадій Загорулько був важко поранений під час форсування Західної Двіни у Білорусі. За відвагу на фронті став кавалером двох орденів Слави. Додому повернувся на костурах, але пішов на роботу до колгоспу. Одружився, виховав доньку і сина, дочекався онуків. Тридцять років пробув церковним старостою. Нині його найщасливіші миті – коли приїжджає з Луцька онук і запрягає у воза улюбленого дідового коня. Орденоносний дідусь понад усе не хоче, щоб його онука спіткала подібна воєнна доля. «Війна може бути. Чого вона, може, буде – бо вони проти влади української бушують. Немає що казати – воювали разом... Нащо та війна?»
Іван Іщенко завершив свій воєнний шлях у Празі. По війні ненадовго потрапив на роботу начальником цивільної оборони до донецького Слов’янська. Службу завершив у Рівному офіцером з бойової підготовки штабу цивільної оборони. Зізнається – у ці тривожні тижні не раз пригадував пишно зелений весняний Слов’янськ, обрамлений Дінцем.
«Я вчора й сьогодні думав – як це можуть мої сини, мої онуки вбивати один одного? Я не можу цього допустити. Це ж не сто років назад. Всі мають середню чи вищу освіту, і йти воювати проти один одного?» – скрушно дивується ветеран. – Я бачив спалені села, міста, розбиті, розвалені. Думаю – невже ми, освічені люди, зараз хочемо цього? Невже не можна заспокоїти? Шукаю цю причину й ніяк не можу знайти».
У волинському Боремлі про війну нагадують пам’ятники і кургани. Неподалік від скульптури жінки, котра схилилася над братською могилою радянських воїнів, височіють кургани святих Йосипа і Теклі – у них іще з давніх часів покояться юнаки й дівчата, котрі боронили рідну землю від ординців. А зовсім поряд із хатою Аркадія Загорулька височіє 230-літній пам’ятник Ісуса під хрестом – неначе застереження: не вбий. У радянський час Аркадій силою свого авторитету серед односельців відстояв старовинну пам’ятку перед комуністичною владою.
