(Рубрика «Точка зору»)
Те, що нині відбувається на Донбасі, насправді є результатом реалізації в цій частині України штампів, емоцій і рефлексів, що були вироблені ГУЛАГом ще в часи СРСР, і котрі практично не змінилися з тих пір, завдячуючи проникненню російського телебачення. Законсервований совок мислить зовсім іншими поняттями та категоріями, і у цьому його основні розбіжності з прозахідно налаштованими частинами України.
Якщо спробувати розшифрувати найбільш поширені штампи і рефлекси донбасівців – то це лояльність і навіть деяка, притаманна усім тим, хто орієнтується на міфічний «русский мир», пошана і повага до криміналу. А кримінальне мислення сьогодні превалює серед тих, кого вважають «королями» Донбасу.
Тому й організація реалізації влади там є відповідною. По суті, вони там представляють закон і реалізують його за своїми «поняттями».
І якщо б раптом в Донецькій області можливо було б жити за європейськими законами, то очевидно, що усій цій кримінальній надбудові просто б не виявилося місця в новій, демократичній та некорумпованій Україні.
Тому й «донбаський Донбас» кружить колами, шукаючи для себе рятувальне коло, в пошуках авторитету, який буде здатним не допустити відміни життя за кримінальними законами і заблокує запровадження правил європейської демократії на його теренах.
Кучма надав Донбасу неформальну автономію
Захисники донецьких «прав і свобод» доведені до повного відчаю. І тут вони знаходять собі рятівника в особі Путіна. Який може захистити їх від Європи з Америкою, і тому їм видається, що саме життя за путінськими «поняттями» здатне врятувати їх від демократії, що просочується із Заходу.
Ті, хто тримають Донбас за горло, не можуть і не хочуть жити без паханата і за законами європейських норм. Водночас вони не люблять і не прощають безсилля, котре, на жаль, постійно демонструє офіційна київська влада, яка, як видно, не зовсім усвідомлює усю цю донбаську «специфіку».
Парадоксом ситуації у Донбасі є те, що ті, хто його контролюють, борються за те, що у них вже раніше було у часи Леоніда Кучми. Бо саме «добрий дідусь» Кучма, який нині намагається виступати у зручній для себе ролі мудрого і відстороненого від політичних баталій патріарха української політики, надав на початку свого президенства Донбасу неформальну автономію, яка й призвела до відомого розгулу там креміналітету та у підсумку привела до влади Віктора Януковича.
Тепер же комплекс протиріч, котрі не вирішувалися роками, виліз в Україні назовні. Кучмі, як і Ющенку, було зручніше закривати очі на неформальну автономію Донбасу. Тому й діяла там усі роки неформальна влада, яка нині в жодному разі не бажає здавати свої провідні позицій.
Хоча в дійсності донбаська неформальна влада має не більше 20-30% відсотків підтримки населення, але діючи за допомогою грубої сили і залякувань, їй увесь час вдається тримати більшість в покорі.
Тому проєвропейська більшість потребує зараз негайного силового захисту від спільної агресії: російських диверсантів, зрадників, найманців і тих, кому ця ситуація тільки грає на руку.
Росія веде проти України війну нового типу
Можна сказати, що Україна зіштовхнулася з війною нового типу, яку веде проти неї Росія. Диверсанти із ГРУ, які до цього пройшли хороший вишкіл в Чечні і Грузії, безперешкодно під чужими іменами проникають на українські території.
У цій війні Росія бере заручників, тортурує полонених та використовує цивільних як живий щит. Це війна без правил. І її лінія фронту проходить саме по українському тилу.
А коли озброєні терористи нападають на Донеччині на українських патріотів, а міліція робить вигляд, що все нормально і не втручається, то це вже ніщо інше, як громадянська війна. Та уже не «холодна», як це можна було констатувати раніше, а реально «гаряча».
Тепер вже ніхто не вірить у стихійність процесів на «Близькому Сході» України. Кримська кампанія Путіна відкрила скриньку Пандори і закрити її самостійно українці неспроможні.
Необхідно визнати, що війна між Росією і Україною – це війна за цивілізаційний вибір. Адже російський тип свідомості і мислення завжди вимагав твердих орієнтирів, готових рецептів та жорсткого типу управління. Українці та росіяни мають протилежні політичні уподобання. Росіяни – це свідомі і запопадливі виконавці чужої волі: «барин прийде і розсудить», «як пан скаже, так і буде».
Українці ж, як нація козаків, зверхності над собою подібних «панів» ніколи не визнавали. І хоча вони неодноразово втрачали свою державність, але щоразу нація народжувала нових достойників духу і народ знову піднімався на боротьбу за свою свободу.
Путінська Росія тому й намагається знищити Україну, бо боїться її. Оскільки у новій Україні Путін і його приспішники бачить загибель свого тоталітарного режиму.
Москва нав’язує Україні близькосхідний варіант
Росія силовими методами нав’язує Україні український «Близький Схід», де підготовлені і вишколені Москвою заслані і доморощені терористи, діючи терористичними диверсійними методами, намагаються знищити українську державність.
Тому не можна виключати того, що Кремль, який фактично вишколив близькосхідних терористів і озброїв їх розробленими у недрах КГБ методами боротьби проти існування Ізраїльської держави, не застосовуватиме ці обкатані та випробувані терористичні методи і на території України.
Власне, ті ж російські спецслужби, які розробляли для близькосхідних терористів плани і методи боротьби, почали розпалювати в Україні вогнище нестабільності.
І тут проглядається дуже багато спільного. Бо як палестинські араби не визнають існування Ізраїлю, так само і російські шовіністи на визнають існування України.
Та попри все, Путін є убогою (на телевізійних гормонах), пародією на головну ідею совка – «дідуся» Леніна. Чия мумія в тисячократних виконаннях уособлювала колективну ідею совкізму.
На телеекранах російський президент – в міру мускулистий, плаває батерфляєм, цілує тигриць і йому пасує шолом льотчика.
Тобто Путін ще не висушена мумія національного героя. Він є втіленням екзистенціальної туги простого народу за «великим минулим» Росії.
Так само совок був дбайливо збережений Кучмою в 1994 році і доведений ним до логічного завершення – відданості не власне системі, а безпосередньо особі, котра цю систему уособлює.
За такої ситуації на Донбасі не міг не виникнути «колективний Янукович». І тому, після втечі Віктора Януковича з України, цей «колективний Янукович» залишився на місці і ніяк не бажає визнавати над собою зверхність центральної влади.
Таким чином можна зробити висновок: неформальна донбаська влада маневрує, аби примусити Київ визнати статус своєї колишньої незадекларованої автономії.
І вторгнення російського ГРУ на територію Донбасу є лише приводом для донецьких владних «неформалів» для того, аби чинити тиск на київську владу.
Адже цілком зрозуміло, що за бажання цих «неформалів», усіх «зелених чоловічків» можна було б зачистити буквально за декілька днів. Але, у такому разі, зникли б усі важелі тиску на Київ.
Ось чим обернулося через десятиліття небажання Кучми наводити порядок на Донбасі. А якби він тоді зробив те, що належало йому зробити, як президенту України, то не тільки б не було 4 років ганебного правління Януковича, але й ситуації розколу на Донбасі, який здатен призвести до втрати Україною своєї чергової території.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
