Київ – В Україні відбудеться перший «Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». Проведуть його у наймолодшому місті країни – Славутичі, що поблизу Чорнобиля. На фестивалі представлять добірку документальних стрічок про життя Зони та говоритимуть про проблеми сучасних міст. Організатори кажуть: прагнуть показати альтернативу життю в мегаполісі та поставити під сумнів цінність транспортних розв’язок.
«86» – це нова спроба переосмислити Чорнобильську трагедію, та і взагалі події того року, каже одна із організаторів фестивалю Надія Парфан. Адже вибух на атомній станції не лише розпочав еру розчарування у технічному прогресі, а й символізував кризу радянської системи. Так американський режисер Роберт Стоун у фільмі «Обіцянка Пандори», який знімали також і в Україні, намагається з’ясувати, чи є майбутнє у ядерних технологій. А Георгій Шкляревський у короткометражці, знятій ще у 1989 році, розповідає про замовчування аварії.
Це – лише кілька фільмів із програми «86». Усього покажуть близько 30 стрічок про природу, цивілізацію та енергетику. Здебільшого – документальних. У світі зростає попит на документалістику, пояснює Надія Парфан, але в Україні хороші зразки цього жанру показують рідко.
У «Чорнобильському наборі» усього шість фільмів. Це різні погляди на історію, майбутнє зони та міфологію, пов’язану із нею. Справа в тому, що в культурі існує низка кліше, пов’язаних із Чорнобилем. Наприклад, в українському, російському та білоруському кінематографі його зображають суто національною трагедією, хоча для усіх цих народів аварія мала однаково жахливий вплив, розповідає Надія Парфан.
«Окрім того, є віктимний підхід. Наприклад, в українському фільмі «Аврора» головна героїня – маленька дівчинка, нездатна нести відповідальність і діяти в принципі – через свій вік. У чорнобильській темі часто фігурує образ українців як безпорадних людей. Те, як зображують Чорнобиль на Заході – теж своєрідний тренд. Для них це місце колишньої катастрофи, заряджене атмосферою горорів», – каже організаторка.
Хто залишиться в Зоні
Разом з тим, сьогодні режисери відкривають нові погляди на проблему Зони: замість епічних оповідей з’являються історії окремих людей. Наприклад, американські документалістки Голлі Морріс та Еллен Богард працюють над фільмом «Бабусі Чорнобиля» – про жінок, котрі лишилися жити в Зоні, попри заборону. «Ця стрічка – про зв'язок людей із землею, – каже Надія Парфан. – Це справді цікава тема. Чому люди, незважаючи на загрозу для їхнього життя та здоров’я, наважуються повернутися у це місце?»
Український документаліст Сергій Буковський теж працює над фільмом про мешканців Зони – утім, про тих, котрі йдуть. Його нова робота «Чорнобиль. Пори року» у співавторстві з Андрієм Загданським, яку він презентуватиме на фестивалі «86» – про те, як природа в Чорнобилі, зрештою, перемогла людину, науку і прогрес.
«Самоселів» у Зоні стає дедалі менше. Сьогодні там живе близько 300 осіб, а зовсім нещодавно було під 800», – каже режисер. Він побоюється, що не встигне відзняти своїх героїв – вихід стрічки заплановано на 2016 рік, але поки що для зйомок бракує коштів. У планах Буковського, перш за все, – показати унікальність цього місця. До роботи залучені науковці: біологи та зоологи.
«Тамтешня природа абсолютно дика, але, на жаль, йдуть люди. Мені здається, зараз час для такого фільму. Ми хочемо сказати, що природа виживе, навіть якщо зникне людство, бо вона сильніша. Хтось колись сказав, що людина – вінець творіння. Так от, це зовсім не так», – каже він.
У Славутичі найшвидше в Україні плине час – драматург
У програмі «86» є лінійка фільмів про життя різних міст. А про сам Славутич зробили документальну виставу. Її представить херсонський центр молодіжних ініціатив «Тотем», який спільно із Центром Мейєрхольда займається вербатімами і у своєму місті також. Соціолог та драматург Микола Гоманюк розповідає: визначити дух міста – доволі амбітне завдання. З іншого боку, публіка дуже добре сприймає такі проекти, варто лише пригадати успіх вистави «Місто на Ч» в Черкасах. По-перше, це гуртує громаду, по-друге, допомагає в обговоренні прихованих суспільних проблем, і окрім того, формує локальний патріотизм, якого нам часто бракує, пояснює Гоманюк.
Що ж до Славутича, драматург каже: це місто, в якому найшвидше в Україні плине час.
«Інші міста – інертні. Славутич – стрімкий. Цьому місту ще немає 30 років, а воно вже змінило кілька парадигм. Від радянської перебудови до концепції міста в новій державі, новій економічній ситуації. Місто до закриття ЧАЕС і після. Ці події суттєво позначилися на його історії».
Славутич унікальний ще й з точки зору планування, додає Надія Парфан. В його будівництві взяли участь 9 республік, кожна з яких привезла свої типові архітектурні проекти. «Фестиваль пропонує мешканцям великих міст, що зазвичай є традиційним майданчиком сучасної культури, переміститися у мале місто, налаштуватися на інший ритм і задуматись над тим, чому ми вважаємо швидкість і транспортні розв'язки більшою цінністю, ніж сосни у дворі», – каже вона.
«86» триватиме з 24 по 27 квітня. Детальну програму можна переглянути на сайті фестивалю.
«86» – це нова спроба переосмислити Чорнобильську трагедію, та і взагалі події того року, каже одна із організаторів фестивалю Надія Парфан. Адже вибух на атомній станції не лише розпочав еру розчарування у технічному прогресі, а й символізував кризу радянської системи. Так американський режисер Роберт Стоун у фільмі «Обіцянка Пандори», який знімали також і в Україні, намагається з’ясувати, чи є майбутнє у ядерних технологій. А Георгій Шкляревський у короткометражці, знятій ще у 1989 році, розповідає про замовчування аварії.
Це – лише кілька фільмів із програми «86». Усього покажуть близько 30 стрічок про природу, цивілізацію та енергетику. Здебільшого – документальних. У світі зростає попит на документалістику, пояснює Надія Парфан, але в Україні хороші зразки цього жанру показують рідко.
У «Чорнобильському наборі» усього шість фільмів. Це різні погляди на історію, майбутнє зони та міфологію, пов’язану із нею. Справа в тому, що в культурі існує низка кліше, пов’язаних із Чорнобилем. Наприклад, в українському, російському та білоруському кінематографі його зображають суто національною трагедією, хоча для усіх цих народів аварія мала однаково жахливий вплив, розповідає Надія Парфан.
«Окрім того, є віктимний підхід. Наприклад, в українському фільмі «Аврора» головна героїня – маленька дівчинка, нездатна нести відповідальність і діяти в принципі – через свій вік. У чорнобильській темі часто фігурує образ українців як безпорадних людей. Те, як зображують Чорнобиль на Заході – теж своєрідний тренд. Для них це місце колишньої катастрофи, заряджене атмосферою горорів», – каже організаторка.
Хто залишиться в Зоні
Разом з тим, сьогодні режисери відкривають нові погляди на проблему Зони: замість епічних оповідей з’являються історії окремих людей. Наприклад, американські документалістки Голлі Морріс та Еллен Богард працюють над фільмом «Бабусі Чорнобиля» – про жінок, котрі лишилися жити в Зоні, попри заборону. «Ця стрічка – про зв'язок людей із землею, – каже Надія Парфан. – Це справді цікава тема. Чому люди, незважаючи на загрозу для їхнього життя та здоров’я, наважуються повернутися у це місце?»
Український документаліст Сергій Буковський теж працює над фільмом про мешканців Зони – утім, про тих, котрі йдуть. Його нова робота «Чорнобиль. Пори року» у співавторстві з Андрієм Загданським, яку він презентуватиме на фестивалі «86» – про те, як природа в Чорнобилі, зрештою, перемогла людину, науку і прогрес.
«Самоселів» у Зоні стає дедалі менше. Сьогодні там живе близько 300 осіб, а зовсім нещодавно було під 800», – каже режисер. Він побоюється, що не встигне відзняти своїх героїв – вихід стрічки заплановано на 2016 рік, але поки що для зйомок бракує коштів. У планах Буковського, перш за все, – показати унікальність цього місця. До роботи залучені науковці: біологи та зоологи.
«Самоселів» у Зоні стає менше. Сьогодні там живе близько 300 осіб, а зовсім недавно було під 800Сергій Буковський
«Тамтешня природа абсолютно дика, але, на жаль, йдуть люди. Мені здається, зараз час для такого фільму. Ми хочемо сказати, що природа виживе, навіть якщо зникне людство, бо вона сильніша. Хтось колись сказав, що людина – вінець творіння. Так от, це зовсім не так», – каже він.
У Славутичі найшвидше в Україні плине час – драматург
У програмі «86» є лінійка фільмів про життя різних міст. А про сам Славутич зробили документальну виставу. Її представить херсонський центр молодіжних ініціатив «Тотем», який спільно із Центром Мейєрхольда займається вербатімами і у своєму місті також. Соціолог та драматург Микола Гоманюк розповідає: визначити дух міста – доволі амбітне завдання. З іншого боку, публіка дуже добре сприймає такі проекти, варто лише пригадати успіх вистави «Місто на Ч» в Черкасах. По-перше, це гуртує громаду, по-друге, допомагає в обговоренні прихованих суспільних проблем, і окрім того, формує локальний патріотизм, якого нам часто бракує, пояснює Гоманюк.
Інші міста – інертні. Славутич – стрімкий. Цьому місту ще немає 30 років, а воно вже змінило кілька парадигмМикола Гоманюк
Що ж до Славутича, драматург каже: це місто, в якому найшвидше в Україні плине час.
«Інші міста – інертні. Славутич – стрімкий. Цьому місту ще немає 30 років, а воно вже змінило кілька парадигм. Від радянської перебудови до концепції міста в новій державі, новій економічній ситуації. Місто до закриття ЧАЕС і після. Ці події суттєво позначилися на його історії».
Славутич унікальний ще й з точки зору планування, додає Надія Парфан. В його будівництві взяли участь 9 республік, кожна з яких привезла свої типові архітектурні проекти. «Фестиваль пропонує мешканцям великих міст, що зазвичай є традиційним майданчиком сучасної культури, переміститися у мале місто, налаштуватися на інший ритм і задуматись над тим, чому ми вважаємо швидкість і транспортні розв'язки більшою цінністю, ніж сосни у дворі», – каже вона.
«86» триватиме з 24 по 27 квітня. Детальну програму можна переглянути на сайті фестивалю.
