(Рубрика «Точка зору»)
Юрій Костенко
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Зважаючи на шалений міжнародний тиск, який консолідовано чинився на Україну ззовні дипломатичними та інформаційними каналами, спонукаючи нас швидше позбутися ядерної зброї, – навіть у так званих українських «ядерних яструбів» виникали песимістичні настрої.
Чи могла в такій ситуації молода держава рухатися «коридором» власних інтересів – а не туди, куди її штовхали? Так. Граючи на розбіжностях, конкуренції між американцями та росіянами, ми могли просувати свій національний інтерес.
Із багатьох неформальних зустрічей із представниками американського істеблішменту я зрозумів, що США готові були в цей час до більш вигідних для нас сценаріїв ядерного роззброєння України, ніж нав’язувала Росія. Це і зберігання та подальша переробка ВЗУ у ядерне паливо не в Росії, а на нашій території, і вигідні для нас корективи в умовах знищення стратегічних наступальних озброєнь (замість руйнування ШПУ – їх використання у мирних цілях) та інших.
Можливість вести самостійну політику з ядерних питань, виходити на переговори уже безпосередньо із США, минаючи традиційне посередництво Росії, відкрив нам Лісабонський протокол до Договору СТАРТ-1, підписаний у травні 1992 року. Він визнав Україну (разом із Росією, Казахстаном та Білоруссю) стороною Договору, а відтак – державою, яка володіє ядерною зброєю. Це означало визнання Штатами права власності України на ядерну зброю, тобто – і права самостійно нею розпоряджатися.
Головне, чим мали займатися в той час зовнішньополітичне відомство разом із українськими спецслужбами, – це шукати суперечності в позиціях США і Росії. А їх було безліч – починаючи від природного бажання Штатів стати єдиною у світі наддержавою через послаблення Росії – до їх постійних спроб якомога більше знати про радянський ядерний потенціал. А українські наукові центри, військові та виробничники мали прораховувати технічні можливості, які б відповідали ухваленим парламентом документам (про ці документи – в одному з наступних розділів). Натомість, як і рік тому (тобто за часів Союзу), більшість українських посадовців, нерідко продовжували грати в одній команді з росіянами – а, відтак, фактично, лобіювати не українські, а російські інтереси у цій справі.
Використовуючи свої впливи в урядових, промислових та наукових колах, Росія послідовно формувала в українському керівництві думку, що Україна, ліквідуючи свою ядерну зброю, може працювати лише з російськими підприємствами. Після консультацій у Москві українські науковці привозили аналітичні записки (у мене зберігається їх понад десяток), з яких випливало, що Росія пропонує свої послуги за цінами в кілька разів нижчими за світові. Або ж із Кремля офіційними каналами нагадували, що розбирати зброю може лише той, хто її складав, бо це – військова таємниця. Мовляв, усе, що стосується ядерних боєголовок – радянське ноу-хау, і Америка не має права на «наші спільні секрети», тому єдиний шлях – окремо вести українсько-російські переговори із цієї тематики.
А от тут якраз і крилися наші можливості. З одного боку – бажання США влізти у ядерні секрети СРСР; з іншого – бажання України (принаймні, на рівні Верховної Ради) розтягти в часі процес ядерного роззброєння з тим, щоб отримати всі можливі дивіденди. МЗС повинно було розігрувати цю карту. Але для цього треба було не лише вміти, але й бажати.
Величезну частину свого міністерського часу я витрачав на міжнародні контакти з теми ядерної зброї. Під час поїздок по ядерних центрах США, Німеччини, Франції, Британії, я намагався отримати максимум інформації щодо: цінових параметрів ядерної зброї; екологічних аспектів, пов’язаних з її ліквідацією; можливостей конвертувати у ядерне паливо плутоній і уран. Розуміючи необхідність від’єднання України від російських «енергетичних грудей», я одразу ж почав лобіювати в уряді тему диверсифікації постачання ядерного палива, яке на той час монополізувала Росія. Тому мене цікавили і технології його виробництва Україною.
Знаючи це, до мене на зустрічі постійно просилися представники західних корпорацій. Вони хотіли співпрацювати з Україною в плані переробки високозбагаченого урану (ВЗУ) і плутонію. Зрозуміло, якби така співпраця розпочалася, вони ставали б лобістами у своїх країнах наших інтересів. Я організовував доручення від імені прем’єр-міністра Кучми, провів два офіційних раунди переговорів з представниками «Дженерал атомікс» та «Вестінгауз» та отримав їхні пропозиції, які й поклав на стіл Кучмі та Кравчуку.
Так, 17 грудня 1992 року ми з тодішнім першим віце-прем’єром, академіком Ігорем Юхновським повідомили про пропозицію «Дженерал Атомікс» – протягом року побудувати підприємство з переробки ВЗУ. Це дільниця розміром 13х13х16 метрів, її кошторисна вартість – 20-30 мільйонів доларів, переробляти вона може до 30 тонн ВЗУ на рік, а після виконання програми її можна перепрофілювати. Це робило Україну незалежною від постачання Росією палива для АЕС.
Вони готові були надати свої технології та знайти фінансування. Усе вперлося в позицію Росії, яка сказала, що не буде передавати ядерні секрети і не допустить, щоб хтось ці секрети розкривав. А тому ядерні боєзаряди будуть розукомплектовуватися тільки на її території. Однак ми точно знали: варіант, щоб Росія розібрала, а нам повернула високозбагачений уран і плутоній, з північним сусідом, реалізувати неможливо. Бо все, що попадало їм в руки, назад не поверталося. Як це було, наприклад, із тактичною ядерною зброєю. Але за підтримки США сценарій із поверненням в Україну наших ядерних матеріалів для подальшого використання на АЕС ставав цілком реалістичним.
Отож, коли ми почали шукати партнерів, як переробити свої ядерні матеріали, в паливо для АЕС, у США вступили в суперечність два процеси.
Один процес, який генерував Держдепартамент, – якомога швидше примусити Україну віддати ядерні боєголовки Росії. А другий, який виник уже внаслідок роботи нашої Спеціальної групи, яку я очолював, – це можливості для таких гігантів американської індустрії, як «Дженерал Атомікс» та «Вестінхгауз», вийти на новий ринок зі своїми технологіями. Це корпорації, на яких трималася військова ядерна програма США і які були домінуючими в мирному використанні ядерної енергії.
Форд колись сказав: все, що вигідно Форду, вигідно США. Ця політика – святая святих в усіх сферах. Тож все, що вигідно «Дженерал Атомікс», вигідно США. Фактично, такими переговорами вони показували, як може рухатися Україна, не викликаючи нарікань Білого дому з приводу порушень зобов’язань із роззброєння.
Але чому переміг процес, який примушував нас віддати все Росії? Тому що не було позиції самої України та адекватної роботи українських дипломатів із західними країнами. Таку ж позицію займали й більшість науковців. Зокрема, Харківський фізико-технічний інститут, керівництво якого очолювало Робочу групу з використання ядерних матеріалів після демонтажу боєголовок, інші інститути Академії наук України, сиділи й шукали, які ще додати аргументи політичному керівництву України, щоб все це відправити в Росію, – а не для того, щоб затягти сюди американські чи європейські корпорації і почати власне виробництво ядерного палива.
Національний інтерес не прийшов на заміну інтересу вже неіснуючого Радянського Союзу. Відтяті від союзного організму республіканські «органи» відчували фантомний біль, і продовжували діяти так, наче ніякої незалежності ніхто й не проголошував – як одна велика радянська команда. Не дивно: адже в МЗС, СБУ, Академії наук, інших урядових та наукових структурах після розпаду СРСР в кадровому плані нічого не змінилося.
Згадаймо приклади: Британська розвідка MI-6 – це політичний партнер США в Європі; Ізраїль – твердиня США на Близькому Сході. І тому Великобританія та Ізраїль мають ядерну зброю. Україна мала шанс переконати США, що вона може стати їх стратегічним партнером на пострадянському просторі, та отримати в їх особі союзника. Але СБУ тоді було скоріше продовженням КДБ в Україні, а не самостійним гравцем.
Але завадив цій стратегії також і совєцький менталітет «меншого брата» в українській владі. Я стверджую: якби вище українське керівництво сформувало чітку позицію по тому, що ми будемо поступово віддавати боєзаряди Росії лише за визначених нами умов (як передбачали рішення Верховної Ради, в тому числі й щодо ратифікації СТАРТу-1), і ця пропозиція була б проведена президентом через МЗС, то нікуди б не ділися ні США, ні Росія, ні Європа. Бо можна було роз’єднувати їх позиції там, де кожен бачив лише свій інтерес.
**
Нагадаю про один показовий епізод, який доводить: боротися було потрібно. Йдеться про таємну угоду на закупівлю Штатами у Росії 500 метричних тонн високозбагаченого урану, вивільнюваного у процесі ядерного роззброєння протягом наступних 20 років. Ця угода тривалий час була для України великим секретом – ні СБУ, ні МЗС ніяких даних про її існування не надавали.
Інформація випливла у «Московских новостях» у жовтні 1992 року. Як виявилося, російсько-американські переговори розпочалися ще у грудні 1991-го, текст угоди був парафований у серпні 1992-го, а назовні інформація вийшла від адміністрації Буша. Міністр атомної енергетики Росії Михайлов прокоментував це так: «Не було у нас домовленості, що американці про це оголосять. Але президентська команда, напевно, вважає це хорошим козирем у передвиборчому марафоні». Наполягаючи на тому, що на угоді немає грифу секретності, міністр, утім, пишуть «Московские новости», відхилив прохання надати текст для ознайомлення експертам газети.
Зрозуміло, контракт враховував і український уран з наших тактичних та стратегічних боєзарядів, але ділитися з нами коштами Росія не планувала.
Коли я дізнався про цю угоду, то вже на першому раунді переговорів із російською урядовою делегацією у січні 1993 року поставив питання про нашу частку – як компенсацію за ті боєзаряди, які Росія забирає у нас. Це дало перші позитивні результати. Уже наприкінці березня 1993 року МЗС отримав меморандум посольства США, в якому нас офіційно інформували про факт угоди (на загальну суму 11 мільярдів доларів) та закликали розподілити з Росією квоти від продажу урану. До речі, американці чітко вказали й на головну причину, чому вони, нарешті, вирішили «таємне зробити явним» – бо на переговорах із Росією наша делегація порушувала питання розподілу прибутків за продаж ВЗУ.
(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»)
Попередні публікації:
10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
