Як не втратити після Криму Харків, Луганськ і Донецьк

Те, про що я пишу, – не моя особиста думка, це думка досить великої групи кримчан, об'єднаних не етнічною чи партійною належністю, не соціальним становищем, а тільки громадянською позицією – ми вважали і вважаємо себе громадянами України. Ця група дуже неоднорідна і абсолютно неорганізована. І навряд чи ми вже зможемо якось організуватися. Будь-яка спроба висловитися на цю тему викликає серед «русофілів» у кращому випадку шок, подив і фразу «не треба так нервуватися», у більш важкому випадку – звинувачення в націоналізмі й неофашизмі. І це серед людей, яких ти знаєш давно і які добре до тебе ставляться.

Особливо важко дітям. Вони спочатку не могли збагнути, чому мама просить їх не висловлювати свою думку в школі, в жодному разі не носити жовто -блакитні речі тощо. Але діти швидко навчаються...А ще жахливіше, коли розкол проходить усередині сім'ї. Вже підростає покоління, яка поїздило по Західній Україні або має друзів за листуванняам, спокійно вивчає українську мову і українську історію, оскільки «будь-які знання корисні й збільшують можливості» , і головне, не дивиться телевізор. Так от, ці діти часто стикаються з якоюсь абсолютно неадекватною реакцією з боку однокласників і вчителів, а іноді й батьків. Нещодавно стався абсолютно дикий випадок, коли мама відрізала косу своєї дочки за те, що та вдома (!) співала український гімн.

До речі, про телевізор. Уже кілька моїх друзів і приятелів, незнайомих між собою, між іншим, говорили про те, що бояться дивитися російські канали, що вони якось ненормально впливають на людей. Згадували Кашпіровського й усі ці перебудовні телесеанси масового лікування і тд. Це спочатку викликало посмішку, але факт залишається фактом. Перші дні, коли відімкнули українські канали, народ обурювався, що на російському ТБ суцільна брехня. Зараз, через лише 2 тижні, вже свято вірять практично всьому. Про інтернет наче всі забули. Якщо у когось є супутник, то все одно українські канали викликають роздратування.
Чому ми весь час чуємо, що нас готові десь прийняти? Спасибі величезне за чуйність, але прийняти можна на місяць-два, а далі що? Це не вирішення проблеми, а створення нових проблем. Ми не хочемо їхати, нам нікуди їхати. У п'ятдесят років почати все з нуля не просто, тим більше коли від тебе залежить благополуччя інших членів сім'ї. Ми всі обросли літніми людьми, дітьми, внуками, собаками і кішками, улюбленою роботою і друзями, є гори і море, де пройшла юність, нехай загиджені й забудовані, але все ще впізнавані. І могили близьких нарешті. Але ж є ще житло, яке не можна продати, відповідно немає на що купити інше. Це все банально, але тільки, коли сам постаєш перед таким вибором, розумієш, що зважитися на переїзд змусять тільки дуже страшні речі.

Чому зараз всі українські канали стають такими агресивними? Чому акцент іде тільки на військову силу, наявність якої викликає сумнів, на посилення санкцій і т.д.? Взагалі, треба сказати, українська влада катастрофічно запізнюється. Я розумію, що нинішній уряд існує менше місяця, що навалилася сила силенна проблем одночасно, що «ворог на порозі» тощо. Але... Сила української нації не в умінні воювати, не в умінні ненавидіти, а в умінні самоорганізовуватися, об'єднуватися, в доброті, терпимості й релігійності. Куди поділися спільні молебні, у найпотужнішу силу і дієвість яких за час Майдану повірили навіть люди, далекі від християнства, а іноді й відверті атеїсти.
Куди зникли ролики зі зверненнями львів'ян до жителів сходу і півдня України? Чому не показують документальні фільми (українські) про історію України, про те, як живуть на заході України зараз? Чому мова Яценюка, така правильна і спокійна, така об'єднуюча, але, на жаль, запізніла, не висить на всіх новинних сайтах, не вилазить у прогнозах погоди і на проросійських сайтах, як це роблять наші опоненти? Чому скрізь тільки ролики з озброєними патрулями із добровольців, з депутатами, котрі б’ються, розбірками між майданівцями? Це те, чого так боялися кримчани, і те, що змушує їх бігти отримувати паспорти, переконуючи себе, що чинять правильно.

Ми дуже різні, такі, що дуже піддаються впливу, дуже боягузливі, ми ведемося на ролики із закликами «Правого сектору» до партизанської війни і диверсій у тилу ворога, на репортажі про побиття депутатами-свободівцями Пантелеймонова, про безчинства Сашко Білого, розбрати між колишньою опозицією, про кинутих кримських військовослужбовців та бардак в армії. Ми постійно чуємо розповіді про хабарі на митниці, про безчинства патрулів «Правого сектору» в Харкові та інших містах на Сході. І все це на тлі російської пропаганди, як у них добре і як у нас погано.

Я не закликаю до цензури, я закликаю до громадянської відповідальності. Відповідальності публічних осіб – треба пам'ятати, що коли клоун Жириновський несе якусь ахінею, ніхто не сприймає його всерйоз, а коли Ляшко у вишиванці з вилами напереваги погрожує прийти в Крим і навести лад або хвалиться, як побив якогось регіонала, то його сприймають як обличчя української революції, обличчя нової влади і після цього вже чуєш: «Я взагалі-то не хотів до Росії , але подивився на Ляшка, вони там усі такі придурки, пішов і проголосував «за».
Я закликаю до відповідальності журналістів. Кожне ваше слово розглядається під мікроскопом, вивертається і перебріхується. Досить розповідати про золоті батони – проїхали, набридло. Розкажіть про першого президента Криму Мєшкова, покажіть його, повірте – це жалюгідне видовище. Знайдіть його водія, нехай розповість як він витрачав бюджетні гроші на п'янки і гулянки, яким жебраком, голодним і холодним був Крим у період практично повної автономії. Знайдіть репортаж московської журналістки з НТВ , здається Олени Масюк, яка проїхала по Криму в цей період і стверджувала, що ми живемо тільки продажем пролісків і ялтинської цибулі. Розкажіть, як НТВ у період повної автономії напередодні кожного літнього сезону розповідало якісь жахи про Крим (то інфекції в морі, то захоронення відходів, які ось-ось вибухнуть, то харчові отруєння і т.д., і т.п.), і кілька років росіяни практично не приїжджали до нас. Як зарплати вчителям і лікарям видавали якимись чеками, дійсними лише в магазинах з космічними цінами, що належали місцевим чиновникам. І управи на них не було, тому що автономія. Тут судді, чиновники, прокурори всі свої, всі живуть чи не в одному будинку. Розкажіть про конституцію Криму 1992 року, як завдяки цій конституції на півострові трапився такий розгул бандитизму, що скасування цієї конституції і призначення посадових осіб з Києва взяли як порятунок. Розпитайте Москаля, як він розбирався з кримськими бандитами. Розкажіть про Нікітський сад і про знищення Нижнього парку, який готувався до експозиції 20 років, а був знищений за кілька днів компанією «Консоль», очолюваною Константиновим. Криму це вже не допоможе. Крим навіть не побачить цих репортажів. Але це може зупинити сепаратистські настрої в Харкові, Донецьку та Луганську. Допоможе зрозуміти, що ідею федералізації України порушили ті, хто не хоче втрачати владу і гроші, хоче безкарності та безвідповідальності. І для цього вони готові на будь-яку брехню і будь-яку зраду.
Так, Україну рвуть на частини і мобілізація країни необхідна. Але мобілізація в період окупації повинна складатися не тільки з призову резервістів, зміцнення армії, охорони кордонів – це все треба, але це вже пізно, перед військовою міццю Росії ми не встоїмо, але в єднанні нації, в об'єднанні, не навколо мови, – залиште в спокої мову, червону ганчірку в руках сепаратистів, а навколо побудови нового, чесного і справедливого, благополучного і віротерпимого суспільства. Забутьте розбіжності, зосередьтеся на тому, що об'єднує.

Не треба недооцінювати роль пропаганди. Приклад – гітлерівська Німеччина, СРСР Сталіна і Брежнєва, сучасна Росія. А де ж контрпропаганда? Не той войовничий націоналізм, який лізе з екранів телевізорів і до гикавки лякає російськомовний схід і південь. А зважений, спокійний діалог, якісь позитивні моменти, їх мало, але їх треба знаходити, їх треба показувати і показувати, а на все погане реагувати швидко і нещадно. І побільше доброти. Не треба лякати Крим відімкненням води та електрики або підвищенням цін, це тільки посилює героїзацію і створює ефект мучеництва. Пробачте за такий менторський тон, я сподіваюся, що про це зараз багато говорять і пишуть більш розумні й впливові люди. Але я маю нещастя спостерігати через бетонний бар'єр усі прорахунки нової Української влади і преси, як люди буквально перестають бачити і чути від страху, як цим тут же безсоромно користується російська пропаганда.

Зараз ситуація з Кримом нагадує сім'ю, де батько відмовився від дитини в дитинстві, навіть підписав якісь гарантії, обіцяв не пред'являти ніяких претензій. Звичайно, виховання було не ідеальним, тато зрідка з'являвся з красивими іграшками і розповідями про те, який він хороший і яка погана мати. Вітчим виявився рідкісної сволотою (познайомив їх, до речі, теж тато), розлучення з ним був кривавим і болісним, виганяти допомагали сусіди і друзі, фінансове становище катастрофічне, а у дитини перехідний вік, хочеться дорогого мотоциклу і не хочеться вчити мову матері. А навіщо? – ось батько не говорить і весь такий шикарний. Зате говорить про славу предків, про те, що всі її друзі фашисти і бандити, що її треба вигнати з дому, пустити туди міцних хлопців, щоб захистили, якщо вона з міліцією прийде. Не відповідати на дзвінки, не пускати опікунів і пресу. Нічого, що з будинку можуть не випустити, нічого, що проблеми з водою і електрикою, зате будиночок у хорошому районі, хоч і занедбаний. А те, що захоплення незаконне, так нічого, з юристами попрацюємо і все буде в порядку. Аналогія груба, згодна, але дуже вже напрошується. Є більш м'який варіант. Молоді батьки з важким підлітком у перехідному віці. Можна кричати і лаятися, не пускати до друзів, щось забороняти, обзивати і погрожувати міліцією. Навряд чи вийде щось хороше.

А є інший, поза сумнівом, більш складний, але і більш результативний шлях. Терпіння і особистий приклад, любов і прощення, звернення до лікарів і психологів, і, звичайно, молитва. Такі батьки повинні відмовитися від шкідливих звичок, стежити за кожним своїм словом, не допускати приниження та агресії стосовно своєї дитини та її «друзів». Треба розмовляти з нею, навіть коли вона несе повну нісенітницю, навіть коли ображає, навіть коли відмовляється від сім'ї, коли кричить, що якийсь сусід їй рідніше, бо не змушує вчити другу мову і обіцяє безбідне життя. Це пройде, і йому буде соромно. І потім, коли він стане дорослішим, він навчиться, з вашою допомогою, розрізняти чорне і біле, ця дитина, що виросла, буде дуже вдячна вам за терпіння і любов, за те, що не кинули її в момент морального падіння, що дали їй повернутися до нормальних людських стосунків.

Так, кримчани піддалися страху й паніці, агресивній пропаганді й відвертому підкупу, багато з нас не хочуть отримувати російські паспорти, але, швидше за все, будуть змушені це зробити. Багато зроблять це з відверто корисливих спонукань. Не треба нас засуджувати. Не треба лякати і відштовхувати, у страху очі великі, і часто від переляку людина стрибає в прірву. Що й сталося з Кримом. Тепер би не втратити Харків, Луганськ і Донецьк. Моліться за нас, може, нам вдасться виборсатися і повернутися до сім'ї.

Олена Сімферопольська – кримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода