(Рубрика «Точка зору»)
Події, що нині відбуваються навколо України, стосуються не лише її, а всього світового порядку. Досвід України показує всім країнам, чи варто відмовлятися від ядерної зброї, якщо ти її вже маєш, чи від її створення.
В Будапештському меморандумі 1994 року США, Велика Британія, Російська Федерація, а дещо пізніше Китай і Франція, гарантували Україні в обмін на добровільну відмову від третього у світі за потугою ядерного арсеналу суверенітет і територіальну цілісність. Чи варті чогось гарантії великих держав? Життя найближчим часом покаже…
Якщо гарантії не виконуються і Україна втратить частину своєї території, то всі пакти, конвенції, договори у світовій громадській думці девальвуються. Залишиться тільки одна реальна запорука недоторканості національних кордонів: зброя масового знищення, власна ядерна та хімічна і бактеріологічна.
А це означає, що режим непоширення ядерної зброї та інших різновидів озброєння (наприклад, протипіхотних мін) закінчиться. Жодного регулювання цих процесів уже не буде. Навіть маленькі країни, що бояться сильніших сусідів, почнуть або лихоманково створювати ядерні заряди і ракетоносії, або намагатися їх десь придбати. Тоді дрібний прикордонний конфлікт між периферійними державами зможе спровокувати загальнолюдську катастрофу. Прикрий досвід України, що стала жертвою самороззброєння, виступатиме головним і неспростовним аргументом проти будь-яких умовлянь дотримуватися режиму непоширення. Можливість трагедій і катастроф за умов розповзання мілітарного атому світом різко зросте. Запанує абсолютна неконтрольованість перегонів ядерних озброєнь. Що тоді, після невиконання гарантій наданих Україні, Захід зможе сказати Ірану, які претензії пред’явити Північній Кореї?
У світі існує десь приблизно 20 так званих порогових країн, себто таких, що стоять на порозі створення власної ядерної бомби. Що їм скаже Захід, проковтнувши наругу Росії над своїми гарантіями і анексію частини України? А поява зброї масового винищення в одних країн, негайно стимулюватиме аналогічні зусилля їхніх переляканих сусідів. Іранська бомба змусить озброїтися Саудівську Аравію, Емірати Перської затоки, спонукатиме замислитися Туреччину і т.д.
Ще можна зупинити
Нинішні дії диктатора Росії Володимира Путіна типологічно дуже нагадують дії фюрера німецького народу в 1930-і роки. Попередник Путіна випробовував демократичних лідерів Європи, сподіваючись на їхнє боягузтво і національний егоїзм. Коли в 1936 році тоді ще слабкий німецький вермахт всупереч умовам Версальського миру ввійшов у демілітаризовану Рейнську зону, Франція, що мала потужну армію, не зробила нічого, щоб покласти цьому край. Сам Гітлер потім визнавав, що якби Франція в 1936 році провела мобілізацію, то його уряду довелося б із ганьбою йти у відставку. Але тоді Захід діяв настільки ж нерішуче, як і нині з агресією Путіна. Нерішучість опонентів завжди заохочує агресора, і Гітлер приєднав до Німеччини Австрію, потім «німецький Крим» – Судети і окупував Чехію.
І лише після нападу на Польщу (якій Британія і Франція дали гарантії ) Захід прокинувся. Хоча деякі французькі газети й тоді писали: «Чи варто нам воювати за Данциг?»
Путін діє нахабно і виклично тому, що переконаний, що Захід страждає на комплекс боягузтва і Мюнхенської зради 1938 року. Що Захід ніколи не наважиться на жорсткі дії проти нього, ніколи не спробує його зупинити. Путін удає, що нічого не боїться, щоб залякати західний світ. Насправді він побоюється гострої західної реакції, але дуже сподівається, що її не буде. Все, що він робить, робиться ним у розрахунку, що Захід проковтне і змириться, як змирився з нападом на Грузію в 2008 році та окупацією Росією частини грузинських територій. Якби Путіна було покарано за агресію ще тоді, сьогодні він би не окупував Крим. Якщо його не зупинити сьогодні, він піде далі. Тоді Заходу все одно доведеться його зупиняти, але то буде набагато важче. Гітлера зрештою зупинили, однак якою ціною…
Як це робити?
Дії США, Великої Британії і Франції повністю будуть виправдані тим, що вони є гарантами суверенітету і територіальної цілісності України за Будапештським меморандумом 1994 року. Якщо гарантії не будуть дотримані, то в очах світової спільноти ці великі держави стануть політичними та ідеологічними банкрутами. Значить, їм нікуди відступати. Діяти вони можуть необов’язково у форматі НАТО, але й на двосторонній, чи тристоронній основі. Для початку варто було б узяти під охорону своїх військ українські атомні електростанції. Хіба Європі й світу треба ще декілька Чорнобилів, що можуть виникнути внаслідок бойових дій з боку Росії на українській території? Можна було б різко збільшити кількісно і посилити якісно військово-морську армаду Заходу в акваторії Чорного моря. Вже не кажучи про те, що якщо Росії можна вдертися своїми військами на територію суверенної держави, то чому не можуть висадити свої військові контингенти в Криму країни, що гарантують безпеку України?
Потрібні також справжні економічні й політичні санкції, а не символічні, що тільки позначають невдоволення Заходу агресією Путіна. Санкції мають бути відчутними, тим більше, що Росія постійно (зокрема, проти України, Грузії, Молдови) порушує правила і норми СОТ. Колись наприкінці 30-х років минулого століття Радянський Союз виключили з Ліги Націй за агресію проти Фінляндії. Невже тоді світ був демократичнішим і принциповішим? Чому Російська Федерація досі є членом ОБСЄ і Ради Європи, водночас не пускаючи до окупованого Криму представників цих європейських організацій, залякуючи і викрадаючи їх?
Захід має потужний і різноманітний арсенал засобів впливу, треба тільки ним сміливо і послідовно користуватися, не забуваючи, що небажання багатьох французів «воювати за Данциг» у 1939 році закінчилось для них 1940-м роком і солдатами вермахту на Ейфелевій вежі…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
