Під час подій 20 лютого на вулиці Інститутській у Києві силовики, снайпери розстрілювали неозброєних майданівців, не жаліючи ані медиків, ані жінок. Про це розповіли Радіо Свобода протестувальники Микола Токар і Олег Томащук, які теж були тоді мішенню для снайперів. Ці майданівці дивом залишилися неушкодженими, але поряд із ними від куль загинули десятки людей. Микола Токар і Олег Томащук наголошують, що не є представниками жодної партії, а втеча з України Віктора Януковича не стала поки що перемогою Майдану.
– Передовсім, для початку, перед тим, як перейдемо до подій 20 лютого і тим, що передувало цим подіям, розкажіть будь ласка про себе, як ви опинилися на Майдані у Києві? Хто вас туди покликав чи самі приїхали, звідки ви?
Олег Томащук: Слава Україні! Я сам з Тернополя, звати мене Олег Томащук. Ми приїхали зі своїми хлопцями з Тернополя, нас було 35 чоловік. Ми приїхали з 18 на 19 лютого. Це вже мій третій заїзд, тому що був трошки, поїхав додому, відпочив, потім знову повернувся. І зараз востаннє після подій 18-го числа, коли почали накалятися ті пристрасті, ми вирішили зі своїми хлопцями поїхати на підтримку Майдану. Тому що я вважаю, що я українець і не можу залишити свою державу напризволяще. Ми приїхали і навіть не думали, тому що другий раз, коли ми приїхали, то було на Грушевського, ми там трошки повоювали біля стадіону «Динамо»... Було трошки страшно, але так, як 20-го, не було. 19 лютого ми подивилися, що почалося дуже сильне напруження, ми прийшли на підтримку наших побратимів. Ми простояли від 19-го на 20-е цілу ніч на барикадах, мої тернопільські хлопці стояли біля самого прапора – це лівий фланг, Микола стояв трошки вище – там, де захисники Києва. Ми з Миколою навіть не були знайомі, ми познайомилися вже після цієї стрільби.
– Ми до тих подій перейдемо трошки пізніше, бо пану Миколі теж хочу надати слово. Як Ви опинилися на київському Майдані?
Микола Токар: Мене звати Токар Микола Васильович, я зі Стрийщини (Львівська область – ред..), зі села Дуліб. Опинився я на Майдані, ми приїхали зі своїми побратимами, другий раз я тут. Перший раз – це коли ми брали Український дім. Спочатку було страшно, тоді були прожектори, багато людей. Потім я поїхав додому. Другий раз я приїхав вже 18 лютого на підтримку людей.
– Ви були в Києві 18 лютого в центрі столиці України вже на той момент, коли до Верховної Ради люди пішли? І в тих подіях Ви брали участь, так?
Микола Токар: Так.
– Тобто, весь день Ви були?
Микола Токар: Весь день ми були, аж до ранку. Дуже був тяжкий день, тяжка ніч. Нас штурмували дуже часто і у них була і техніка, і зброя. Дуже багато гранат. Дуже багато було поранених. Наша була група, хлопців зі Стрийського району, зі Сколівського було кілька чоловік. Ну, різні. Ми не були від жодної організації…
– Тобто не від «Правого сектору», не від Самооборони Андрія Парубія, не від жодної політичної сили?
Микола Токар: Ні, нами керували з Майдану, ми були в найгарячіших точках.
– Ну, в певній сотні були?
Микола Токар: Ні.
Олег Томащук: Ні, не я, не він.
Микола Токар: Ні, нас просто просили «хлопці, треба допомогти там», то ми там і стояли. Ми стояли до ранку, хвилина за хвилиною йшла і ми вже рахували хвилини. Ми дивилися на прапор України і вже майже прощались один з одним. Через кожних кілька хвилин ми відносили поранених своїх.
– Це ще події до 19 лютого?
Микола Токар: Так, до 19.
– До речі, перш ніж ми перейдемо до подій 20-го числа, де було найбільше жертв, звісно не варто забувати і те, що вже 18 лютого з’явилися жертви. Ви, Олеже, трошки пізніше прибули, а Ви, Миколо, були учасником.
Микола Токар: Ми чекали підмогу, якраз йшла з Тернополя, хлопці вже їхали…
– Справді, праві були ті, хто казав, що це – пастка влади? Заманити в центр, до Верховної Ради, розпорошити сили Майдану, а потім завдати контрудару за допомогою тітушок так званих?
Микола Токар: Так.
Олег Томащук: Вони спеціально нас дражнили.
– А в чому це виражалося?
Олег Томащук: Вони підбігають, ми стоїмо. Вони підбіжать спеціально близько, щоб нас потягнути на себе. Але ні, «хлопці стоїмо». І слава Богу, що зі сцени нас тримали «хлопці, не вестися, хлопці, не йти».
– І потім одразу був той контрнаступ. Уже вони одразу перейшли через Грушевського, силовики, і підійшли до самісінького Майдану і почався штурм. Ось це було в гучномовці штурмовиків про «контртерористичну операцію», так? «Шановні жінки, відійдіть». І що ви робили тоді, якось згуртувалися?
Микола Токар: Вже тримали ми щити, вже стояли до останнього. Ми тримали оборону, щоб не прорвали далі.
– Ось ці моменти, коли атакував БТР, є на відео. Ви стояли поряд чи ні?
Микола Токар: Там якраз мого друга, я трохи далі стояв, мого друга зі Стрийщини, біля барикади він упав і зламали йому ногу від удару БТР. Тоді, коли БТР бив барикаду, ніхто навіть із барикади не зійшов.
– А чим підпалили, «коктейлями Молотова»?
Микола Токар: «Коктейлями Молотова», хлопці дуже вправно спрацювали.
– Скільки атак було БТР? Я бачив також таран цієї великої вантажівки «Урал»…
Микола Токар: «Урал» десь два рази таранив, БТР ударив, від’їхав трохи і ми його закидали і спалили.
– І він змушений був відійти?
Микола Токар: Так.
– І це все під водомети водночас відбувалося?
Микола Токар: Так, і ми стояли біля пам’ятника засновникам Києва, водомет нас поливав і ця куртка, в якій я зараз, вона фактично до ранку, від температури вогню, що горів, вона вже до ранку висохла.
– На Ваш погляд, як безпосереднього учасника цієї оборони Майдану, чому все ж таки не вдалося тим, хто був на боці Януковича, перемогти? Що стало переломним моментом? Вони атакували всю ніч, чому ж усе-таки не вдалося, на Ваш погляд?
Микола Токар: Ну, там були віддані люди, віддані Україні. Просто ми стояли до кінця, вже назад дороги не було нам. І Божі сили, за нас молилась ціла Україна, люди молились і у нас вірили і знали, що з нас ніхто звідти не піде.
– У той же час і «Беркут» з того боку, він теж не стояв, склавши руки?
Микола Токар: Вони стріляли по нас, кидали гранати, газ, то все ми пережили.
– Яка саме у вас була зброя? Стверджують, що нібито і бойову зброю повстанці застосували. Що у вас було?
Микола Токар: У нас не було зброї. У нас були щити, каміння і «коктейлі Молотова».
– Якось ви змінювалися? Неможливо стояти усю ніч 12 годин на барикаді.
Микола Токар: Дуже тяжко було, мало хто заміняв. Ми стояли зі щитами, перша лінія оборони. Потім було кілька чоловік, які намагались кидати каміння…
– Вони підходили ззаду і через вас кидали, так?
Микола Токар: Так, а метрів за 20 стояли також люди в бронежилетах, у нормальній екіпіровці, просто стояли збоку і просто споглядали за цими подіями. Ми були без бронежилетів, без нічого. Ми стояли до останнього.
– Воду попити, просто якось відпочити, була можливість, бодай мінімальна?
Микола Токар: Була, ну, давали нам передихнути трохи. Були навіть дівчата настільки сміливі, що підносили нам в той момент воду, молоко.
– Звісно, медики були поряд теж?
Микола Токар: Були медики. А вже з 19-го на 20-е число було спокійніше. Ну, зранку вже почалось.
– Ми зараз перейдемо до цього. Нагадайте, Ви були далеко чи ні, від Будинку профспілок, який вигорів, Ви ці події теж спостерігали? Коли була пожежа?
Микола Токар: Спостерігали.
– Ви щось помітили, чому це відбувалося? Спецпідрозділи силовиків це зробили?
Микола Токар: Не знаю, такої інформації я не бачив.
– Але те, що горіло – це Ви бачили?
Олег Томащук: Я ще приїхав 19-го, воно ще палало, що огого.
Микола Токар: Все рівно був страх, таке коїлось. Просто таке не кожен день бачиш.
– Але думки тікати, здатися не було?
Микола Токар: Не було такого.
– Добре, трошки ми зупинилися на подіях 18-го числа, початку безпосереднього штурму силовиками Майдану. Потім, Ви кажете, 19 лютого було відносне затишшя, хоча і були жертви. Але 20-го вже були десятки жертв і тисячі поранених. І переходимо до цих подій. Пан Олег уже теж брав участь на Майдані. Ранок 20 лютого 2014 року. Напередодні Янукович, оголосили від нього, що мовляв домовилися про перемир’я з лідерами опозиції – Яценюком, Тягнибоком і Кличком – ніби була непогана погода, після кількох попередніх днів, ніяких атак, таких немає пожеж. І що ж сталося, що було першим, от початок цього всього – стрілянина снайпера, чи що було?
Олег Томащук: Зараз Вам скажу. Дивіться, от ми стоїмо, трохи повоювали з ними і ми на два метри пересунулися, пам’ятаєш, Миколо, і ми вже радісні…
– Я уточню – це момент, коли силовики займали вже стелу Незалежності, так, був такий період?
Олег Томащук: Трохи займали…
– Жовтневий палац їхній, все їхнє. От цей момент і є початком 20-го числа.
Микола Токар: Європейська площа була їхня.
Олег Томащук: Так, то ми зробили, що було трошки затишшя і сказали: «Все, перемир’я». Ми перескочили на другий бік, там був мій друг Ігор, і трошки відсунули щити від барикади на 2 метри. Ми були радісні, що виграли хоча б 2 метри тої території…
– Це самісінький ранок, так? Яка година, приблизно?
Олег Томащук: У мене хтось спитав, то було 8:10-8:15. Десь приблизно так, бо, кажу, що хтось спитав і я автоматично відповів. То вони почали вже штурм. Вони рвонули туди, де вже Микола стояв і вже хлопці не витримали там, де стела.
– Ви на 2 метри перенесли, а вони у відповідь почали черговий штурм, так?
Олег Томащук: Так, вони самі, бо якраз горіли шини, нас було оглушило так само, як вас було оглушило. Бо мене, моїх товаришів, однокласника оглушило, то шини горіли, нічого не видно, вони кинули гранату і нас оглушило. Буквально граната розірвалася перед нами. У вухах дзвенить і дивимося, з тої сторони, де Микола, вони пішли всі вперед. Але що їх там побігло, чоловік 10 чи 15…
– Ще раз, давайте уточнимо, яке це місце, це підйом до Жовтневого, ні?
Микола Токар: Ні, це як на Європейську, зі стели вниз.
Олег Томащук: Вони були на лівому фланзі, де прапор, бо ми якраз навпроти прапора. Ми розсуваємо свою барикаду, бо ми за ними побігли, ми побігли потім ще нижче. Хлопці, де стояли на куті, де горів Будинок профспілок, ще звідти побігли. Ми вже коли побігли, то Микола, вони трохи швидше бігли…
– Тобто ви наступаєте, а вони відступають?
Микола Токар: Так.
Олег Томащук: Вони почали тікати.
– Що стало поштовхом для їхньої втечі? Те, що ви так наполегливо наступали?
Олег Томащук: Ми бігли просто. Ми просто дружно всі бігли, а вони пробували там, знаєте як їх там вчать «-у-у-у», але вони відступали.
– А ви наступали?
Олег Томащук: Так, ми навіть бігли.
– Тобто, під вашим тиском вони відступали чи по команді своїх старших?
Микола Токар: Під тиском.
Олег Томащук: Під тиском, ми всі кричали, крик і бігом. Каміння, крик, то якби перемішка вся. І біля мене, пам’ятаю, то був лівий фланг, біля мене десь чотирьох хлопців пронесли, що вже з кров’ю були.
– Снайпери в цей момент уже почали роботу?
Олег Томащук: Ні, вони стріляли з помпових рушниць, що тих пацанів поранило. Але ми гнали їх. Найбільше, то ми вже зупинилися, то ми вже вас догнали, то ми вже зупинилися, можна сказати, на перехресті, де Львівська брама, де зупинилися. Вони стали і можна сказати, що ми їх відрізали. Вже ми потрошку починаємо з ними битися, із задньої сторони, в цих чорних, вони залишилися попереду, що ми трошки почали з ними шарпатися. А позаду, вже до Маріїнського, вони з нашивками, вже тікали якісь старші.
– Тобто, ті самі силовики, тільки інші підрозділи їхні?
Олег Томащук: Інші, а лишили тих усіх…
– «Беркутів»?
– Та ні, в чорних…
– ВВ-шників?
Олег Томащук: ВВ-шників. Ми почали їх бити. Ну, ми палицями били, потім почали їх витягувати на себе. Кажу, ми з однокласником, їх вдарили і кинули…
– Фактично в полон їх захопили?
Олег Томащук: Так, у полон їх захопили, позабирали їх. І вже одного я підскочив, зловив його за каску, потягнув його на себе, чи вона була погано зав’язана чи що, я каску скидаю і переді мною дитина стоїть, років 18-19. Ми одразу зупинилися. Кажу: «Хлопці, все!». То потім можна сказати їх там 5 чи 6, то ми їх фактично захищали від наших же.
– А де був «Беркут» в цей час?
Микола Токар: «Беркут» втік скоріше.
Олег Томащук: Догори побігли.
– Залишили ВВ-шників, так?
Олег Томащук: Залишили тих пацанів, їх може 25 було, всередині і їх фактично відрізали. Що ми почали і «коктейлями Молотова» палити, вони бідні не знали, що вони мали робити. Вони не знали, що вони мають робити, вони з тими щитами не мали порядку.
– Не вміли ними прикриватися?
Олег Томащук: Так, а ми як оси на них, почали з ними там товктися. Одного вдарили хлопці чимось тяжким, він впав…
– Ваші побратими, мається на увазі?
Олег Томащук: Так, мої побратими його вдарили, він впав і вже не рухається, його далі починають копати. Я на нього впав «не бийте, не бийте, бо заб’єте!». Потім я встаю, його лишили. І потім ми стали кільцем і кажемо: «забирайте», а вони бояться до нас підступити. Ми даємо слово: «Забирайте, це ваш». Вони його взяли під руки, відвели десь метрів 5, ми дали їм відійти. І потім знову, вони ж наші вороги. Потім, коли ми вже почали ще більший тиск, тоді ми їх нагнали вже можна сказати Грушевського, до самого переду, що вони відійшли туди, де ми були тоді на Грушевського, де підійматися на схил уже.
– Яка була мета вашого наступу? Якомога далі відсунути їх?
Олег Томащук: Так, і закріпити позиції.
– Розширити територію Майдану, так?
Олег Томащук: Так.
Микола Токар: Так.
– І у вас був якийсь командир, чи самі ви так стихійно це робили?
Олег Томащук: У нас було три пацани, наче якісь сотники, але ми не знали там, які сотники.
– Тобто, самі взяли і так масово пішли, не було наказів «вперед», «назад»?
Олег Томащук: Ні, ми гнали, просто перли, щоб закрити.
Микола Токар: А я підіймався до Жовтневого палацу, біля «Глобусу», там мене було гранатою оглушило, я повернувся назад, то вже були постріли.
– Коли почали силовики і снайпери стріляти?
Микола Токар: З Жовтневого палацу почали вони стріляти.
– Є відео: спочатку від, скоріше за все, «Беркута», автоматами почали стріляти...
Микола Токар: Так, із Жовтневого палацу. Вони відігнали нас до моста.
– А, до речі, коли силовики почали цю стрілянину, чи була загроза життю співробітників «Беркута»?
Микола Токар: Не було.
– Ви впритул до них стояли чи ні?
Микола Токар: Не впритул. Ми на одному боці були, а вони аж із Жовтневого…
– Тобто вище, на достатній відстані були?
Микола Токар: Так, на достатній відстані. Вони ніби притримували, щоб інші силовики відійшли від нас.
– Як Ви вважаєте, якби вони не застосували зброю, ви би захопили тих силовиків чи ні?
Микола Токар: Ми б просто розширили Майдан.
Олег Томащук: Так, ми не мали такої великої мети взяти їх і побити там.
– Попередження було перед тим, як вони почали стрілянину?
Микола Токар: Ні, не було ніякого попередження, вони просто почали стріляти з автоматів. Почали ми виносити поранених, уже вбитих було кілька чоловік.
– Ви бачили поранених, загиблих з боку «Беркута»?
Микола Токар: Жодного не бачив.
Олег Томащук: Палицями було в них кидати чи як?
– Снайпери коли почали працювати?
Микола Токар: Снайпери пізніше почали працювати. Група перша піднялась до банку «Аркада» з правої сторони від готелю «Україна», а я вже почув зі сцени, що сказали, що потрібна допомога на передовій, на Інститутській, бо стріляє снайпер. І ми вже перекривали їм, щоб вони не бачили цих людей, які знаходились під банком «Аркада».
– Цей момент, коли ви не просто усвідомили, і коли вам чинили не просто спротив з боку силовиків, а що вас просто вбивають, коли ви чітко це зрозуміли? Це не якась випадковість, там не просто світло-шумові гранати чи стрілянина з помпової рушниці.
Микола Токар: Я зрозумів, коли піднявся до Жовтневого палацу і вже з боку «Аркади» почали тягнути, виносити мертвих.
Олег Томащук: Я перед ним трошки, бо він був на лівій стороні…
Микола Токар: Так, я був на лівій стороні від Жовтневого палацу.
Олег Томащук: А я прийшов, бо носили покришки…
– Коли силовики почали стріляти безпосередньо бойовою зброєю, з боку повстанців була спроба застосувати бойову саме зброю чи ні?
Олег Томащук: У нас її не було, фактично.
– І що ви далі хотіли? Яка була мета далі?
Микола Токар: Запалити покришки, ми зсунули щити з лівої сторони від Жовтневого палацу.
– Там, де годинник той великий на схилі?
Микола Токар: Ні, то далі, вже за Жовтневим палацом. Ми зсунули щити, закрити барикаду і лінію обстрілу людей.
– Це вже тут близько – вихід зі станції метро Хрещатик? Самісінький верх і тут готель «Україна» стоїть?
Микола Токар: Так, ми думали запалити покришки там і прикрити щитами, щоб уже не розстрілювали…
– Щоб була завіса і не можна було стріляти?
Микола Токар: Так, щоб цих людей вже не добивали.
– Але стрілянина, ми бачили всі відео, йшла цілеспрямована.
Микола Токар: Ми підтягнули якраз щити до периметра цього майже і з правої сторони від мене впав хлопець, я його затягнув одразу за щит ми його передали…
– Кульове поранення?
Микола Токар: Так, у груди.
– І Ви стояли поряд у цей момент?
Микола Токар: Так, я його одразу затягнув за щит, бо він упав назад просто.
– Він загинув зрештою?
Микола Токар: Не знаю зараз…
– Медики забрали?
Микола Токар: Ну, ми його перенесли до барикади, медики там кололи йому обезболююче, притому ще багато людей через кілька хвилин, люди падали, кричали…
– Всі поряд вас стояли?
Микола Токар: Так, якраз нижче «Аркади», там на відео також видно, коли чоловік з ношами йшов, його вбили на моїх очах. Там ще жінка перебігла дорогу, ми ще чотирма щитами намагалися її прикрити.
– Трохи вгору і там – вхід-вихід станції метро «Хрещатик» на Інститутській?
Микола Токар: Саме там найбільше людей загинуло. Ми потрапили туди теж, як у пастку, туди прийшли медики, бо саме там був поранений і ми там стояли, як у полоні. Ми, як могли, рятували людей.
– Тобто, Ви були у напрямку до виходу станції метро «Хрещатик» праворуч (ближче до готелю «Україна»). Але ж були Ваші побратими і з іншого боку – ліворуч.
Микола Токар: Так, там було більше людей і там теж прострілювали. Хоча там було трохи безпечніше. Але і там були загиблі – три-чотири людини.
– За Вашими спостереженнями, звідки саме летіли кулі – від Кабміну чи ні?
Микола Токар: Від Кабміну, там попереду була барикада з бетонних блоків і вантажівки стояли. Там на барикаді, з того боку, летіли кулі. Взагалі свист куль, що летіли, був з усіх сторін. Також багато шуму – крики людей, крики поранених. Просто пекло було.
– Скільки тоді загинуло Ваших побратимів, які саме в той момент були поряд із Вами?
Микола Токар: Не можу точно сказати – багато людей загинуло, не одна людина. Поранення були у них у груди, в шию. В голову також влучали.
– А що Ви, Олеже, робили саме в цей момент?
Олег Томащук: Ми з хлопцями підбігли, щоб донести бензину для підпалу покришок. Щоб зробити завісу і снайперам не було видно, куди стріляти. Бачу – люди падають! Я став під дерево, там сиділи три хлопці, я був разом із ними. Тільки один із них виглянув (його звали Олег), як його зразу вбили пострілом у голову. Потім другий хлопець впав – у нього сильно почала кров іти. В цього хлопця влучили відразу дві кулі – в шию і в груди. Ми стали відтягувати поранених із-під вогню і тут помітили, що і з готелю «Україна» стріляють.
– Тобто, виходить з тилу стріляли теж, була стрілянина з готелю «Україна»?
Олег Томащук: Так, із готелю «Україна» стріляли. Тобто, ми попали під перехресний вогонь. Ми відтягували поранених вниз, передавали їх іншим, а ті несли на ношах поранених далі.
Микола Токар: Стільки крові було…
– Скільки тривав цей обстріл снайперами загалом?
Олег Томащук: Десь до години часу.
Микола Токар: У мене і бронежилету не було…
– А хіба допомагали бронежилети від снайперських куль? Каски, щити хіба допомагали?
Олег Томащук: Коли я стояв за деревом, за 15 сантиметрів біля мене пролетіла куля і просвердлила дірку в щиті. Пізніше мені треба було тягнути ще одного пораненого і щоб переконатися, чи стріляє снайпер, я виставив каску. І снайпер стрільнув, просвердливши її, як і перед тим щит. А поранений лежить і стогне: «Брате, не дай мені померти!» І хочеш-не хочеш, але йдеш і забираєш. Бо треба забирати.
– У медиків снайпери стріляли?
Олег Томащук: Стріляли.
Микола Токар: Стріляли. Бачать, що червоний хрест є на одязі й стріляють. В сумку медичну влучили, перекинули її всю.
– У наступні дні слідчі до Вас зверталися чи ні?
Микола Токар: До мене 25 лютого звернулися.
Олег Томащук: До мене – 26-го. Кулі виколупували із дерев. Слідчі просили допомогти у пошуку побратимів-свідків того, що відбувалося на Інститутській.
– Тепер Ви будете йти з Майдану?
Микола Токар: Ні! Ми не боїмося і будемо стояти до кінця, поки влада повністю не перезавантажиться! Я не поїду додому доти, доки не відбудуться зміни на краще в Україні. Ще хочу сказати, що ми прийшли під Верховну Раду, коли затверджували уряд. І там ми побачили десятки прапорів партій (ВО «Свобода», УДАР…) і лише не більше десяти прапорів України. Політики прийшли до влади за нашими спинами, на крові людей. Ніхто з політиків не прийшов і не сказав: «Хлопці, дякуємо вам!» Ніхто не прийшов і не потиснув нам руки. Навіть ніхто з політиків не помолився на тому місці, де ми проливали кров. А ми йшли на смерть! І тепер наше завдання – нікуди не відступати з Майдану!
– А є у вас зараз забезпечення, харчування, дрова тощо?
– Олег Томащук: Ми зв’язуємося зі знайомими, шукаємо машини, дрова…
Микола Токар: Головне, щоб було бажання і натхнення. Ніхто з нас не боровся ні за яку партію, ми боролися за вільну Україну. А своїх загиблих побратимів я накривав одним прапором – синьо-жовтим.
– Що має змінитися в Україні, щоб Ви побачили, що недаремно проливали свою кров?
Микола Токар: Ми маємо отримати контроль, щоб нас пускали всюди. Ми маємо тримати на контролі нашу владу. І з нами мають спілкуватися і з нами мають рахуватися.
– Є такі представники від Вас? Ви не просто стоїте на Майдані?
Микола Токар: Ми шукаємо наших побратимів, ми організовуємося.
– От дивіться – наприклад, Андрій Парубій, секретар РНБО. Є вже ваші представники у владі.
Олег Томащук: Він – нормальний. Мені особисто він подобається. Або, наприклад, сотник Володимир Парасюк. Він прийшов, сказав так, як є. А вони що зі складом нового уряду зробили – вийшли на сцену, тупо (вибачте на слові) зачитали, людей поставили перед фактом, потім «Слава Україні!», співаємо зразу гімн і всі пішли зі сцени.
– Бачу, що у вас – далеко не переможний настрій…
Олег Томащук: Зовсім не переможний настрій. Не бачу підстав для переможного настрою.
– Передовсім, для початку, перед тим, як перейдемо до подій 20 лютого і тим, що передувало цим подіям, розкажіть будь ласка про себе, як ви опинилися на Майдані у Києві? Хто вас туди покликав чи самі приїхали, звідки ви?
Олег Томащук: Слава Україні! Я сам з Тернополя, звати мене Олег Томащук. Ми приїхали зі своїми хлопцями з Тернополя, нас було 35 чоловік. Ми приїхали з 18 на 19 лютого. Це вже мій третій заїзд, тому що був трошки, поїхав додому, відпочив, потім знову повернувся. І зараз востаннє після подій 18-го числа, коли почали накалятися ті пристрасті, ми вирішили зі своїми хлопцями поїхати на підтримку Майдану. Тому що я вважаю, що я українець і не можу залишити свою державу напризволяще. Ми приїхали і навіть не думали, тому що другий раз, коли ми приїхали, то було на Грушевського, ми там трошки повоювали біля стадіону «Динамо»... Було трошки страшно, але так, як 20-го, не було. 19 лютого ми подивилися, що почалося дуже сильне напруження, ми прийшли на підтримку наших побратимів. Ми простояли від 19-го на 20-е цілу ніч на барикадах, мої тернопільські хлопці стояли біля самого прапора – це лівий фланг, Микола стояв трошки вище – там, де захисники Києва. Ми з Миколою навіть не були знайомі, ми познайомилися вже після цієї стрільби.
– Ми до тих подій перейдемо трошки пізніше, бо пану Миколі теж хочу надати слово. Як Ви опинилися на київському Майдані?
Микола Токар: Мене звати Токар Микола Васильович, я зі Стрийщини (Львівська область – ред..), зі села Дуліб. Опинився я на Майдані, ми приїхали зі своїми побратимами, другий раз я тут. Перший раз – це коли ми брали Український дім. Спочатку було страшно, тоді були прожектори, багато людей. Потім я поїхав додому. Другий раз я приїхав вже 18 лютого на підтримку людей.
– Ви були в Києві 18 лютого в центрі столиці України вже на той момент, коли до Верховної Ради люди пішли? І в тих подіях Ви брали участь, так?
Микола Токар: Так.
– Тобто, весь день Ви були?
Микола Токар: Весь день ми були, аж до ранку. Дуже був тяжкий день, тяжка ніч. Нас штурмували дуже часто і у них була і техніка, і зброя. Дуже багато гранат. Дуже багато було поранених. Наша була група, хлопців зі Стрийського району, зі Сколівського було кілька чоловік. Ну, різні. Ми не були від жодної організації…
– Тобто не від «Правого сектору», не від Самооборони Андрія Парубія, не від жодної політичної сили?
Микола Токар: Ні, нами керували з Майдану, ми були в найгарячіших точках.
– Ну, в певній сотні були?
Микола Токар: Ні.
Олег Томащук: Ні, не я, не він.
Микола Токар: Ні, нас просто просили «хлопці, треба допомогти там», то ми там і стояли. Ми стояли до ранку, хвилина за хвилиною йшла і ми вже рахували хвилини. Ми дивилися на прапор України і вже майже прощались один з одним. Через кожних кілька хвилин ми відносили поранених своїх.
– Це ще події до 19 лютого?
Микола Токар: Так, до 19.
– До речі, перш ніж ми перейдемо до подій 20-го числа, де було найбільше жертв, звісно не варто забувати і те, що вже 18 лютого з’явилися жертви. Ви, Олеже, трошки пізніше прибули, а Ви, Миколо, були учасником.
Микола Токар: Ми чекали підмогу, якраз йшла з Тернополя, хлопці вже їхали…
– Справді, праві були ті, хто казав, що це – пастка влади? Заманити в центр, до Верховної Ради, розпорошити сили Майдану, а потім завдати контрудару за допомогою тітушок так званих?
Микола Токар: Так.
Олег Томащук: Вони спеціально нас дражнили.
– А в чому це виражалося?
Олег Томащук: Вони підбігають, ми стоїмо. Вони підбіжать спеціально близько, щоб нас потягнути на себе. Але ні, «хлопці стоїмо». І слава Богу, що зі сцени нас тримали «хлопці, не вестися, хлопці, не йти».
– І потім одразу був той контрнаступ. Уже вони одразу перейшли через Грушевського, силовики, і підійшли до самісінького Майдану і почався штурм. Ось це було в гучномовці штурмовиків про «контртерористичну операцію», так? «Шановні жінки, відійдіть». І що ви робили тоді, якось згуртувалися?
Микола Токар: Вже тримали ми щити, вже стояли до останнього. Ми тримали оборону, щоб не прорвали далі.
– Ось ці моменти, коли атакував БТР, є на відео. Ви стояли поряд чи ні?
Микола Токар: Там якраз мого друга, я трохи далі стояв, мого друга зі Стрийщини, біля барикади він упав і зламали йому ногу від удару БТР. Тоді, коли БТР бив барикаду, ніхто навіть із барикади не зійшов.
– А чим підпалили, «коктейлями Молотова»?
Микола Токар: «Коктейлями Молотова», хлопці дуже вправно спрацювали.
– Скільки атак було БТР? Я бачив також таран цієї великої вантажівки «Урал»…
«Урал» десь два рази таранив, БТР ударив, від’їхав трохи і ми його закидали і спалилиМикола Токар
– І він змушений був відійти?
Микола Токар: Так.
– І це все під водомети водночас відбувалося?
Микола Токар: Так, і ми стояли біля пам’ятника засновникам Києва, водомет нас поливав і ця куртка, в якій я зараз, вона фактично до ранку, від температури вогню, що горів, вона вже до ранку висохла.
– На Ваш погляд, як безпосереднього учасника цієї оборони Майдану, чому все ж таки не вдалося тим, хто був на боці Януковича, перемогти? Що стало переломним моментом? Вони атакували всю ніч, чому ж усе-таки не вдалося, на Ваш погляд?
Були люди, віддані Україні. Просто ми стояли до кінця, вже назад дороги не було намМикола Токар
– У той же час і «Беркут» з того боку, він теж не стояв, склавши руки?
Микола Токар: Вони стріляли по нас, кидали гранати, газ, то все ми пережили.
– Яка саме у вас була зброя? Стверджують, що нібито і бойову зброю повстанці застосували. Що у вас було?
Микола Токар: У нас не було зброї. У нас були щити, каміння і «коктейлі Молотова».
– Якось ви змінювалися? Неможливо стояти усю ніч 12 годин на барикаді.
Микола Токар: Дуже тяжко було, мало хто заміняв. Ми стояли зі щитами, перша лінія оборони. Потім було кілька чоловік, які намагались кидати каміння…
– Вони підходили ззаду і через вас кидали, так?
Ми були без бронежилетів, без нічого. Ми стояли до останньогоМикола Токар
– Воду попити, просто якось відпочити, була можливість, бодай мінімальна?
Були навіть дівчата настільки сміливі, що підносили нам в той момент воду, молокоМикола Токар
– Звісно, медики були поряд теж?
Микола Токар: Були медики. А вже з 19-го на 20-е число було спокійніше. Ну, зранку вже почалось.
– Ми зараз перейдемо до цього. Нагадайте, Ви були далеко чи ні, від Будинку профспілок, який вигорів, Ви ці події теж спостерігали? Коли була пожежа?
Микола Токар: Спостерігали.
– Ви щось помітили, чому це відбувалося? Спецпідрозділи силовиків це зробили?
Микола Токар: Не знаю, такої інформації я не бачив.
– Але те, що горіло – це Ви бачили?
Олег Томащук: Я ще приїхав 19-го, воно ще палало, що огого.
Микола Токар: Все рівно був страх, таке коїлось. Просто таке не кожен день бачиш.
– Але думки тікати, здатися не було?
Микола Токар: Не було такого.
– Добре, трошки ми зупинилися на подіях 18-го числа, початку безпосереднього штурму силовиками Майдану. Потім, Ви кажете, 19 лютого було відносне затишшя, хоча і були жертви. Але 20-го вже були десятки жертв і тисячі поранених. І переходимо до цих подій. Пан Олег уже теж брав участь на Майдані. Ранок 20 лютого 2014 року. Напередодні Янукович, оголосили від нього, що мовляв домовилися про перемир’я з лідерами опозиції – Яценюком, Тягнибоком і Кличком – ніби була непогана погода, після кількох попередніх днів, ніяких атак, таких немає пожеж. І що ж сталося, що було першим, от початок цього всього – стрілянина снайпера, чи що було?
Олег Томащук: Зараз Вам скажу. Дивіться, от ми стоїмо, трохи повоювали з ними і ми на два метри пересунулися, пам’ятаєш, Миколо, і ми вже радісні…
– Я уточню – це момент, коли силовики займали вже стелу Незалежності, так, був такий період?
Олег Томащук: Трохи займали…
– Жовтневий палац їхній, все їхнє. От цей момент і є початком 20-го числа.
Микола Токар: Європейська площа була їхня.
Олег Томащук: Так, то ми зробили, що було трошки затишшя і сказали: «Все, перемир’я». Ми перескочили на другий бік, там був мій друг Ігор, і трошки відсунули щити від барикади на 2 метри. Ми були радісні, що виграли хоча б 2 метри тої території…
– Це самісінький ранок, так? Яка година, приблизно?
Олег Томащук: У мене хтось спитав, то було 8:10-8:15. Десь приблизно так, бо, кажу, що хтось спитав і я автоматично відповів. То вони почали вже штурм. Вони рвонули туди, де вже Микола стояв і вже хлопці не витримали там, де стела.
– Ви на 2 метри перенесли, а вони у відповідь почали черговий штурм, так?
Шини горіли, нічого не видно, вони кинули гранату і нас оглушилоОлег Томащук
– Ще раз, давайте уточнимо, яке це місце, це підйом до Жовтневого, ні?
Микола Токар: Ні, це як на Європейську, зі стели вниз.
Олег Томащук: Вони були на лівому фланзі, де прапор, бо ми якраз навпроти прапора. Ми розсуваємо свою барикаду, бо ми за ними побігли, ми побігли потім ще нижче. Хлопці, де стояли на куті, де горів Будинок профспілок, ще звідти побігли. Ми вже коли побігли, то Микола, вони трохи швидше бігли…
– Тобто ви наступаєте, а вони відступають?
Микола Токар: Так.
Олег Томащук: Вони почали тікати.
– Що стало поштовхом для їхньої втечі? Те, що ви так наполегливо наступали?
Олег Томащук: Ми бігли просто. Ми просто дружно всі бігли, а вони пробували там, знаєте як їх там вчать «-у-у-у», але вони відступали.
– А ви наступали?
Олег Томащук: Так, ми навіть бігли.
– Тобто, під вашим тиском вони відступали чи по команді своїх старших?
Микола Токар: Під тиском.
Олег Томащук: Під тиском, ми всі кричали, крик і бігом. Каміння, крик, то якби перемішка вся. І біля мене, пам’ятаю, то був лівий фланг, біля мене десь чотирьох хлопців пронесли, що вже з кров’ю були.
– Снайпери в цей момент уже почали роботу?
Олег Томащук: Ні, вони стріляли з помпових рушниць, що тих пацанів поранило. Але ми гнали їх. Найбільше, то ми вже зупинилися, то ми вже вас догнали, то ми вже зупинилися, можна сказати, на перехресті, де Львівська брама, де зупинилися. Вони стали і можна сказати, що ми їх відрізали. Вже ми потрошку починаємо з ними битися, із задньої сторони, в цих чорних, вони залишилися попереду, що ми трошки почали з ними шарпатися. А позаду, вже до Маріїнського, вони з нашивками, вже тікали якісь старші.
– Тобто, ті самі силовики, тільки інші підрозділи їхні?
Олег Томащук: Інші, а лишили тих усіх…
– «Беркутів»?
– Та ні, в чорних…
– ВВ-шників?
Олег Томащук: ВВ-шників. Ми почали їх бити. Ну, ми палицями били, потім почали їх витягувати на себе. Кажу, ми з однокласником, їх вдарили і кинули…
– Фактично в полон їх захопили?
Зловив його за каску, потягнув його на себе, каску скидаю і переді мною дитина стоїть, років 18-19Олег Томащук
– А де був «Беркут» в цей час?
Микола Токар: «Беркут» втік скоріше.
Олег Томащук: Догори побігли.
– Залишили ВВ-шників, так?
Олег Томащук: Залишили тих пацанів, їх може 25 було, всередині і їх фактично відрізали. Що ми почали і «коктейлями Молотова» палити, вони бідні не знали, що вони мали робити. Вони не знали, що вони мають робити, вони з тими щитами не мали порядку.
– Не вміли ними прикриватися?
Олег Томащук: Так, а ми як оси на них, почали з ними там товктися. Одного вдарили хлопці чимось тяжким, він впав…
– Ваші побратими, мається на увазі?
Олег Томащук: Так, мої побратими його вдарили, він впав і вже не рухається, його далі починають копати. Я на нього впав «не бийте, не бийте, бо заб’єте!». Потім я встаю, його лишили. І потім ми стали кільцем і кажемо: «забирайте», а вони бояться до нас підступити. Ми даємо слово: «Забирайте, це ваш». Вони його взяли під руки, відвели десь метрів 5, ми дали їм відійти. І потім знову, вони ж наші вороги. Потім, коли ми вже почали ще більший тиск, тоді ми їх нагнали вже можна сказати Грушевського, до самого переду, що вони відійшли туди, де ми були тоді на Грушевського, де підійматися на схил уже.
– Яка була мета вашого наступу? Якомога далі відсунути їх?
Олег Томащук: Так, і закріпити позиції.
– Розширити територію Майдану, так?
Олег Томащук: Так.
Микола Токар: Так.
– І у вас був якийсь командир, чи самі ви так стихійно це робили?
Олег Томащук: У нас було три пацани, наче якісь сотники, але ми не знали там, які сотники.
– Тобто, самі взяли і так масово пішли, не було наказів «вперед», «назад»?
Олег Томащук: Ні, ми гнали, просто перли, щоб закрити.
Микола Токар: А я підіймався до Жовтневого палацу, біля «Глобусу», там мене було гранатою оглушило, я повернувся назад, то вже були постріли.
– Коли почали силовики і снайпери стріляти?
Микола Токар: З Жовтневого палацу почали вони стріляти.
– Є відео: спочатку від, скоріше за все, «Беркута», автоматами почали стріляти...
Микола Токар: Так, із Жовтневого палацу. Вони відігнали нас до моста.
– А, до речі, коли силовики почали цю стрілянину, чи була загроза життю співробітників «Беркута»?
Микола Токар: Не було.
– Ви впритул до них стояли чи ні?
Микола Токар: Не впритул. Ми на одному боці були, а вони аж із Жовтневого…
– Тобто вище, на достатній відстані були?
Микола Токар: Так, на достатній відстані. Вони ніби притримували, щоб інші силовики відійшли від нас.
– Як Ви вважаєте, якби вони не застосували зброю, ви би захопили тих силовиків чи ні?
Микола Токар: Ми б просто розширили Майдан.
Олег Томащук: Так, ми не мали такої великої мети взяти їх і побити там.
Ніякого попередження, вони просто почали стріляти з автоматів. Почали ми виносити поранених, уже вбитих було кілька чоловікМикола Токар
Микола Токар: Ні, не було ніякого попередження, вони просто почали стріляти з автоматів. Почали ми виносити поранених, уже вбитих було кілька чоловік.
– Ви бачили поранених, загиблих з боку «Беркута»?
Микола Токар: Жодного не бачив.
Олег Томащук: Палицями було в них кидати чи як?
– Снайпери коли почали працювати?
Микола Токар: Снайпери пізніше почали працювати. Група перша піднялась до банку «Аркада» з правої сторони від готелю «Україна», а я вже почув зі сцени, що сказали, що потрібна допомога на передовій, на Інститутській, бо стріляє снайпер. І ми вже перекривали їм, щоб вони не бачили цих людей, які знаходились під банком «Аркада».
– Цей момент, коли ви не просто усвідомили, і коли вам чинили не просто спротив з боку силовиків, а що вас просто вбивають, коли ви чітко це зрозуміли? Це не якась випадковість, там не просто світло-шумові гранати чи стрілянина з помпової рушниці.
Коли піднявся до Жовтневого палацу і вже з боку «Аркади» почали тягнути, виносити мертвихМикола Токар
Олег Томащук: Я перед ним трошки, бо він був на лівій стороні…
Микола Токар: Так, я був на лівій стороні від Жовтневого палацу.
Олег Томащук: А я прийшов, бо носили покришки…
– Коли силовики почали стріляти безпосередньо бойовою зброєю, з боку повстанців була спроба застосувати бойову саме зброю чи ні?
Олег Томащук: У нас її не було, фактично.
– І що ви далі хотіли? Яка була мета далі?
Микола Токар: Запалити покришки, ми зсунули щити з лівої сторони від Жовтневого палацу.
– Там, де годинник той великий на схилі?
Микола Токар: Ні, то далі, вже за Жовтневим палацом. Ми зсунули щити, закрити барикаду і лінію обстрілу людей.
– Це вже тут близько – вихід зі станції метро Хрещатик? Самісінький верх і тут готель «Україна» стоїть?
Микола Токар: Так, ми думали запалити покришки там і прикрити щитами, щоб уже не розстрілювали…
– Щоб була завіса і не можна було стріляти?
Микола Токар: Так, щоб цих людей вже не добивали.
– Але стрілянина, ми бачили всі відео, йшла цілеспрямована.
Микола Токар: Ми підтягнули якраз щити до периметра цього майже і з правої сторони від мене впав хлопець, я його затягнув одразу за щит ми його передали…
– Кульове поранення?
Микола Токар: Так, у груди.
– І Ви стояли поряд у цей момент?
Микола Токар: Так, я його одразу затягнув за щит, бо він упав назад просто.
– Він загинув зрештою?
Микола Токар: Не знаю зараз…
– Медики забрали?
Микола Токар: Ну, ми його перенесли до барикади, медики там кололи йому обезболююче, притому ще багато людей через кілька хвилин, люди падали, кричали…
– Всі поряд вас стояли?
Микола Токар: Так, якраз нижче «Аркади», там на відео також видно, коли чоловік з ношами йшов, його вбили на моїх очах. Там ще жінка перебігла дорогу, ми ще чотирма щитами намагалися її прикрити.
– Трохи вгору і там – вхід-вихід станції метро «Хрещатик» на Інститутській?
Микола Токар: Саме там найбільше людей загинуло. Ми потрапили туди теж, як у пастку, туди прийшли медики, бо саме там був поранений і ми там стояли, як у полоні. Ми, як могли, рятували людей.
– Тобто, Ви були у напрямку до виходу станції метро «Хрещатик» праворуч (ближче до готелю «Україна»). Але ж були Ваші побратими і з іншого боку – ліворуч.
Микола Токар: Так, там було більше людей і там теж прострілювали. Хоча там було трохи безпечніше. Але і там були загиблі – три-чотири людини.
– За Вашими спостереженнями, звідки саме летіли кулі – від Кабміну чи ні?
Свист куль, що летіли, був з усіх сторін. Також багато шуму – крики людей, крики поранених. Просто пекло булоМикола Токар
– Скільки тоді загинуло Ваших побратимів, які саме в той момент були поряд із Вами?
Микола Токар: Не можу точно сказати – багато людей загинуло, не одна людина. Поранення були у них у груди, в шию. В голову також влучали.
– А що Ви, Олеже, робили саме в цей момент?
Ми стали відтягувати поранених із-під вогню і тут помітили, що і з готелю «Україна» стріляютьОлег Томащук
– Тобто, виходить з тилу стріляли теж, була стрілянина з готелю «Україна»?
Ми попали під перехресний вогонь. Ми відтягували поранених вниз, передавали їх іншим, а ті несли на ношах поранених даліОлег Томащук
Микола Токар: Стільки крові було…
– Скільки тривав цей обстріл снайперами загалом?
Олег Томащук: Десь до години часу.
Микола Токар: У мене і бронежилету не було…
– А хіба допомагали бронежилети від снайперських куль? Каски, щити хіба допомагали?
Я виставив каску. Сайпер стрільнув, просвердливши її, як і перед тим щит. А поранений стогне: «Брате, не дай мені померти!» І хочеш-не хочеш, але йдеш і забираєш. Бо треба забиратиОлег Томащук
– У медиків снайпери стріляли?
Олег Томащук: Стріляли.
Микола Токар: Стріляли. Бачать, що червоний хрест є на одязі й стріляють. В сумку медичну влучили, перекинули її всю.
– У наступні дні слідчі до Вас зверталися чи ні?
Микола Токар: До мене 25 лютого звернулися.
Олег Томащук: До мене – 26-го. Кулі виколупували із дерев. Слідчі просили допомогти у пошуку побратимів-свідків того, що відбувалося на Інститутській.
– Тепер Ви будете йти з Майдану?
Не поїду додому доти, доки не відбудуться зміни на краще в УкраїніМикола Токар
– А є у вас зараз забезпечення, харчування, дрова тощо?
– Олег Томащук: Ми зв’язуємося зі знайомими, шукаємо машини, дрова…
Ніхто з нас не боровся ні за яку партію, ми боролися за вільну Україну. А загиблих я накривав одним прапором – синьо-жовтимМикола Токар
– Що має змінитися в Україні, щоб Ви побачили, що недаремно проливали свою кров?
Ми маємо тримати на контролі нашу владу. І з нами мають рахуватисяМикола Токар
– Є такі представники від Вас? Ви не просто стоїте на Майдані?
Микола Токар: Ми шукаємо наших побратимів, ми організовуємося.
– От дивіться – наприклад, Андрій Парубій, секретар РНБО. Є вже ваші представники у владі.
Олег Томащук: Він – нормальний. Мені особисто він подобається. Або, наприклад, сотник Володимир Парасюк. Він прийшов, сказав так, як є. А вони що зі складом нового уряду зробили – вийшли на сцену, тупо (вибачте на слові) зачитали, людей поставили перед фактом, потім «Слава Україні!», співаємо зразу гімн і всі пішли зі сцени.
– Бачу, що у вас – далеко не переможний настрій…
Олег Томащук: Зовсім не переможний настрій. Не бачу підстав для переможного настрою.
