Варшава – Польща приймає на лікування українців, поранених під час акцій протесту в Києві. У спеціалізованому варшавському шпиталі лікують чотирьох постраждалих на вулиці Грушевського. Усі вони мають пошкоджені очі, а також травми кінцівок. Один із поранених перебуває у досить тяжкому стані. Серед прибулих до Варшави українців – два репортери, які документували січневі події на київських барикадах.
Ян Фалькевич, репортер «Спільнобачення», знімав і коментував події на вулиці Грушевського сумнозвісного 19 січня. Світлошумова граната, яка розірвалася перед ним, пошкодила репортерові око і ногу. Фалькевич говорить, що спершу не хотів їхати на лікування до Польщі.
«Якби не око, якби тільки нога була пошкоджена, то я, однозначно, залишився б на Майдані. Але оскільки з дитинства я майже не бачу на ліве око, а праве мені пошкодили, то хоч я хотів залишатися в Києві, та хлопці мене переконали, що треба. Після викрадення Ігоря Луценка та Юрія Вербицького вони сказали: «Янеку, можеш закінчити так само, як вони». Тож мене перетранспортували спочатку до Львова, а потім до Польщі, де безпечно і де продовжилось лікування», – каже Ян Фалькевич.
Як розповідає Фальккевич, у Польщі поранених із Києва зустріли більш ніж гостинно.
«Враження дуже хороші. Люди, крім того, що приймають, ще й переживають. Вони всім серцем переживають те, чим ми живемо. У 1981 році вони пережили те саме, що ми переживаємо тепер. Тобто вони добре знають, що саме ми відчуваємо», – розповідає він.
«Дух козацький, який століттями був приспаний, вирвався наче джин із пляшки»
Романа Малка, репортера тижневика «Український тиждень», на Грушевського поранили 20 січня. Він вважає себе щасливчиком. Каже, що, наче передчуваючи біду, незадовго перед пораненням зняв захисні окуляри. Ґумова куля поцілила йому просто в обличчя. Якби вона розбила окуляри, розмірковує Малко, то хтозна, чи вдалося б врятувати очі.
Репортер «Українського тижня» каже, що рішення приїхати до Варшави було слушним. Польські окулісти виявили проблему з оком, якою не можна занедбувати.
За словами Малка, настрій серед тих поранених, які залишилися в Києві, бойовий та оптимістичний. Рідко хто, твердить він, хоче покидати столицю України.
«Я переконаний, що ми переможемо, народ України переможе цю систему. Питання часу, питання ціни, але, знаючи це зсередини, я думаю, що ціна вже не має значення. Люди відчули себе вільними, цей дух козацький, який століттями був приспаний, вирвався наче джин із пляшки, і загнати його назад просто неможливо», – стверджує він.
Українські репортери жартують, що вже в перші дні свого перебування у Варшаві стали своєрідними послами України в Польщі. До них приходять польські журналісти, щоб розпитати не тільки про самопочуття, але й про бачення подій в Україні, про польсько-українські стосунки.
Єдине, що трохи докучає, скаржаться пацієнти варшавського шпиталю, – це суворий лікарняний режим. Обидва репортери мріють про якнайшвидше повернення в Україну.
Ян Фалькевич, репортер «Спільнобачення», знімав і коментував події на вулиці Грушевського сумнозвісного 19 січня. Світлошумова граната, яка розірвалася перед ним, пошкодила репортерові око і ногу. Фалькевич говорить, що спершу не хотів їхати на лікування до Польщі.
«Якби не око, якби тільки нога була пошкоджена, то я, однозначно, залишився б на Майдані. Але оскільки з дитинства я майже не бачу на ліве око, а праве мені пошкодили, то хоч я хотів залишатися в Києві, та хлопці мене переконали, що треба. Після викрадення Ігоря Луценка та Юрія Вербицького вони сказали: «Янеку, можеш закінчити так само, як вони». Тож мене перетранспортували спочатку до Львова, а потім до Польщі, де безпечно і де продовжилось лікування», – каже Ян Фалькевич.
Як розповідає Фальккевич, у Польщі поранених із Києва зустріли більш ніж гостинно.
«Враження дуже хороші. Люди, крім того, що приймають, ще й переживають. Вони всім серцем переживають те, чим ми живемо. У 1981 році вони пережили те саме, що ми переживаємо тепер. Тобто вони добре знають, що саме ми відчуваємо», – розповідає він.
«Дух козацький, який століттями був приспаний, вирвався наче джин із пляшки»
Романа Малка, репортера тижневика «Український тиждень», на Грушевського поранили 20 січня. Він вважає себе щасливчиком. Каже, що, наче передчуваючи біду, незадовго перед пораненням зняв захисні окуляри. Ґумова куля поцілила йому просто в обличчя. Якби вона розбила окуляри, розмірковує Малко, то хтозна, чи вдалося б врятувати очі.
Репортер «Українського тижня» каже, що рішення приїхати до Варшави було слушним. Польські окулісти виявили проблему з оком, якою не можна занедбувати.
За словами Малка, настрій серед тих поранених, які залишилися в Києві, бойовий та оптимістичний. Рідко хто, твердить він, хоче покидати столицю України.
«Я переконаний, що ми переможемо, народ України переможе цю систему. Питання часу, питання ціни, але, знаючи це зсередини, я думаю, що ціна вже не має значення. Люди відчули себе вільними, цей дух козацький, який століттями був приспаний, вирвався наче джин із пляшки, і загнати його назад просто неможливо», – стверджує він.
Українські репортери жартують, що вже в перші дні свого перебування у Варшаві стали своєрідними послами України в Польщі. До них приходять польські журналісти, щоб розпитати не тільки про самопочуття, але й про бачення подій в Україні, про польсько-українські стосунки.
Єдине, що трохи докучає, скаржаться пацієнти варшавського шпиталю, – це суворий лікарняний режим. Обидва репортери мріють про якнайшвидше повернення в Україну.
