(Рубрика «Точка зору»)
Керована Путіним Росія розпочала «війну» за територію України. До плану під умовною кодовою назвою «Малоросія» входить реалізація кількох варіантів розшматування української території. Але жоден із них, за задумом кремлеїнгів, не дає українцям шансу зберегти цілісність своєї держави.
Власне, нині багато що залежить від швидкої і адекватної реакції Заходу на неприкриту агресію Москви. І не виключено, що якщо все розвиватиметься таким чином і далі, то багато хто в Брюсселі нарешті задумається над тим, чому Захід не дав євроінтеграційного шансу Україні в 2005 році.
Тепер же Володимир Путін намагається поламати українців через коліно, так, як він зробив це з росіянами, і утвердити свій контроль над українськими землями.
Чому Росія Путіна так бореться за Україну? Бо Путіну потрібні не лише українські території чи чорноземи. Путін знає, що у російського етносу дуже погані демографічні справи.
І якщо ситуація розвиватиметься таким же чином і надалі, то китайці, кавказці і таджики можуть стати більшістю в Росії та незабаром керуватимуть Російською Федерацією замість корінних росіян.
І він бореться не тільки задля підпорядкування української економіки Росії, а щоб підпорядкувати українців Російській Федерації і перетворити їх на росіян.
Україна визначає російське майбутнє
Мова йде, в першу чергу, про продовження власного існування Росії, а не тільки про можливість відродження Російської імперії.
А це означає, що конфлікт в Україні і надалі буде підтримуватися Путіним, оскільки відпустити Україну з поля притяжіння російських інтересів означало б для нього змиритися з неприглядним російським майбутнім.
Але, що є в України, чого не вистачає Росії? Це – клімат і чорноземи. А також їй потрібні поставки українського продовольства до Росії. Плюс Кривий Ріг, плюс Донбас. Плюс сталь, якісна і дешевша. Бо на даний час «Северсталь» змушена розробляти вугілля у Воркуті.
Але якщо Єврореволюція зірве путінські плани втягування України до складу новітньої Російської імперії, то тут у нього є запасний варіант. Змусити Україну остаточно визнати свій статус, як незалежної, але нейтральної держави (а ще краще союзної), якій буде нав’язано договір про спільну оборону. Що, у свою чергу, мало б означати, що шлях для «такої» України до ЄС і НАТО назавжди заказаний.
Та якщо новий СССР Путіну відновити не вдасться, то у разі втягування України до Євразійського союзу, у Кремля вже є готові плани перемішування українського населення.
При цьому, на особливо непоступливих чекає Колима і Воркута, а покірливі можуть розраховувати на «добровільне» освоєння неозорих просторів Сибіру. А на вільні від українців місця будуть знову, як і в часи СССР, мільйонами завозитися «посиленці» з Калуги, Магадану і Рязані.
Росії потрібен промисловий потенціал України
Проте Росія ще й тому так прагне повернути контроль над Україною, що у неї немає можливостей і коштів відновити промисловий потенціал підприємств разом із містами та кадрами, щоб компенсувати втрату Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька, Херсона, Миколаєва, Кривого Рогу, Одеси, Луганська, Севастополя, Сімферополя, Краматорська та Кременчука. А без цього вона не може відчувати себе промислово розвиненою країною.
До того ж, можна зробити припущення, що Російській Федерації недовго залишилося бути сировинною нафтогазовою наддержавою. Адже, знаючи підходи Володимира Путіна до України, навряд чи він вирішив би знизити ціну на газ до 260 доларів із чисто меркантильних міркувань.
Скоріше за все, Путін вже знає, що через декілька місяців, після зняття ембарго з Ірану, ціна на нафту на світових ринках має різко упасти. А це, у свою чергу, означатиме, що й ціна на російських газ для Європи також стрімко впаде.
Таким чином, це не поступка Путіна Україні, а дія на випередження. Оскільки він намагатиметься ще раз використати газове питання для того, щоб отримати політичні дивіденди і ще більше прив’язати до себе Україну.
Також Росії потрібні українські фрукти і овочі. Кремлівці пробують працювати за принципом – «все своє ношу з собою». Білорусь і Казахстан намагаються заміщати частину імпорту, але Сибіру потрібні українські груші і яблука, вишні і сливи, мелітопольська черешня та херсонські абрикоси, кавуни і дині.
У Москві вже продумують планування раціонального розподілу навантаження у Митному союзі. І якщо туди вдасться затягнути ще й Україну та паралельно вирішити проблему транспортування товарів, то таким чином Митний союз розширить ще й свої кліматичні зони.
А йдучи далі у своїх планах щодо України, Кремль планує відновити технологічні ланцюжки з виробництва літаків та іншої військової техніки, які будуть конкурентоспроможні у світі. За це обіцяють, що Україна стане наддержавою разом із Росією.
Не менш цікавою є запланована доля українських олігархів. Їх Путін неодмінно замінить російськими. А російським олігархам місцеві заводи на Півдні і Сході України будуть потрібні лише для того, щоб вичавити з них останні соки.
Російська Федерація – вкрай нестабільне утворення
Ще однією причиною, з якої Москва хоче отримати контроль над Україною, є те, що сама Російська Федерація внутрішньо вкрай нестабільне утворення. І її територіальний устрій – це не що інше, як міна уповільненої дії.
Більшість народів, що входять до складу Російської Федерації, розглядають своє перебування в ній як тимчасове і вимушене явище. Їхньою метою є набуття незалежності. Така логіка національного розвитку.
Будь-який територіально відокремлений етнос прагне до самостійного державного будівництва.
Тому створення власної незалежної держави ніколи (принаймні в осяжному майбутньому) не зійде з порядку денного для еліт більшості російських національних республік.
Справитися з цим негативним фактором Москві не допоможе і всебічна прискорена модернізація (навіть якби Кремль був готовий на неї піти).
Тому єдиний спосіб для Росії зміцнити власну цілісність – це створити по периметру скріплювальне кільце із союзників – сателітів.
Без такого обруча Російська Федерація рано чи пізно розвалиться як прогнила бочка. І ключовою ланкою у цьому ланцюзі союзників є саме Україна. Без України ніякого кільця не вийде.
Без України всі інші пострадянські держави так чи інакше «втечуть» від впливу Москви.
Без України Росія рано чи пізно втратить більшість власних національних республік та перетвориться на національну державу росіян. Тобто перестане бути імперією.
Так що не дарма стільки апологетів російського гегемонізму ще у ХІХ столітті вважали Україну ключовою ланкою в існуванні Російської імперії. Тому й іде за Україну така затята боротьба.
Але парадоксом українсько-російських взаємин є те, що Україна не проти існування Росії, а Росія проти існування України. Ось у цьому й вся різниця у відносинах двох держав.
Росії необхідно перебороти свою хронічну хворобу – манію величі і спробувати уживатися з усіма країнами, поважаючи їхній вибір.
Але якщо в Росії не поважають вибір багатьох власних громадян, то говорити про позбавлення російського суспільства від імперської хвороби, на жаль, можна буде не скоро...
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
