(Рубрика «Точка зору»)
Юрій Костенко
20 років тому, 18 листопада 1993 року, Верховна Рада ратифікувала Договір СТАРТ-1. Цим кроком Україна зобов’язувалася скоротити частину носіїв ядерної зброї та ядерних боєголовок – взамін мільярдних компенсацій та інтеграції до європейських систем безпеки.А 14 січня ще одне 20-річчя – з дня підписання «Тристоронньої заяви» президентів України, США та Росії. Цей документ дав зелене світло на негайне вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося вже 1 червня 1996 року) – без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій.
Ядерне роззброєння України – одна з найбільш міфологізованих сторінок новітньої української історії. Переважна більшість українців досі точно не знає: Що відбулося 20 років тому? Що саме було предметом роззброєння? Чи могли ми технічно зберігати цю зброю на нашій території і чи мали право це робити? Чи отримали ми компенсацію – чи взагалі, слава Богу, що від нас забрали цей небезпечний ядерний брухт?.. А нове покоління може навіть і не здогадуватися, що Україна володіла третім у світі ядерним потенціалом.
Зважаючи на складність самої ядерної тематики, на яку наклалися ще й неоднозначні юридичні аспекти, цей період обріс неймовірною кількістю домислів і політизованих тлумачень. Попри це, досі в Україні не опубліковано жодного дослідження, яке б документально представило найважливіші аспекти цієї теми.
Чому це важливо зараз? Ми часто кажемо, що українці не знають своєї історії – розуміючи при цьому події, віддалені від нас у часі на століття. Але досі невідомою лишається навіть сторінка, написана нашими сучасниками – людьми, яким ще можна зазирнути у вічі. Тим часом саме ядерне роззброєння було першим «практичним завданням» для нової держави на тему «сформулювати національні інтереси та домогтися їх дотримання від міжнародної спільноти». Україна як держава його провалила.
Однак причиною цього результату стали не Росія чи США, а власні високопосадовці, які ще напередодні були «республіканською ланкою єдиного радянського загону». Тоді УРСР від незалежної України відділяли 1-2 роки, і переважна більшість керівного апарату ментально продовжувала існувати в рамках єдиної радянської ієрархії та єдиних інтересів уже неіснуючого СРСР. Вони не встигли змінити внутрішні установки, аби діяти відповідно лише до національних інтересів незалежної України. Можна сказати, тоді, 20 років тому, закладалися наші специфічні «традиції» державного управління, які так популярно критикувати сьогодні. Саме тому потрібно знати, як відбувалося ядерне роззброєння України – не за емоціями, а за фактами.
У перші роки незалежності я мав честь очолювати Спеціальну робочу групу з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1, а також бути першим керівником української урядової делегації на переговорах із Росією щодо ядерної зброї. Як міністр охорони довкілля та ядерної безпеки, я входив до складу Ради нацбезпеки. Наша група була центром збору інформації про український ядерний потенціал, розробки концепції роззброєння та проектів рішень Верховної Ради з ядерної тематики.
У моїх особистих архівах зібрано сотні документів. Серед них є унікальні, у тому числі ціла добірка – з грифом «для службового користування». Ці архіви дозволяють назвати обґрунтовану вартість українського ядерного арсеналу, яка досі у світовій пресі не була оприлюднена. Вони також дозволяють поіменно назвати осіб, які готували та підписували документи щодо долі української ядерної зброї. Тут є інформація, яка дозволяє предметно вести мову про період ядерного роззброєння.
Одразу зазначу таке. Відправною точкою в цій історії є те, що разом із незалежністю Україна стала власницею радянської ядерної зброї, яка була на її території. Ми не порушили жодного міжнародного правового документа. Ми не повинні були ні виправдовуватися перед кимось за своє багатство, ні терміново його позбуватися. Ми повинні були заявляти світу свої умови, на яких готові роззброюватися, і досягати їх виконання.
І ще. Україна ніколи не прагнула використовувати цю зброю з військовою метою. Тут на всіх рівнях української влади був консенсус. Питання полягало тільки в пошуку адекватної трансформації цього колосального стартового капіталу в політичні, фінансові, економічні вигоди та в його заміні іншою безпековою системою.
У цих публікаціях я зупинюся лише на найбільш поширених міфах, хоча, зрозуміло, ними тематика не вичерпується.
(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: «Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»)
Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
