Шахтарі у Луганську добре пам’ятають, як і їх бив «Беркут» у 1998 році

Луганськ – Спецпідрозділ «Беркут» в історії незалежної України бив не лише студентів та журналістів 30 листопада 2013 року у Києві, а й шахтарів у 1998 році в Луганську. Тоді кільки сотень гірників вимагали зароблені гроші біля облдержадміністрації, а у відповідь отримали кийки «Беркуту». На знак протесту проти таких дій влади один із шахтарів вчинив акт самоспалення. Михайло Мікерін, учасник тих подій, а тепер голова незалежної профспілки шахти імені Баракова, розповів Радіо Свобода, як все було та пояснив, що спільного між шахтарським протестом та Євромайданом.

– Розкажіть про ті події 1998 року у Луганську. Чому шахтарі тоді вийшли на акцію протесту?

– Вийшли ми у липні 1998 року. У нас виникла більш ніж річна заборгованість із зарплати персоналу шахти. У тих, хто в 1997 році на подібній акції забрав гроші, була порівняно невелика заборгованість – десь 5-6 місяців. Але у головної частини персоналу заборгованість була рік і більше. Тому і визріла така ситуація. Люди захотіли, щоб їм віддали їхню зарплату, пенсію, регресні виплати і все інше. Також у вимоги входило виконання норм Конституції України – це і дотримання прав людини, і зарплата, і участь в профспілках… Почали людей душити, що вони знаходяться в профспілці, тоді адміністрація відчула безкарність, тому ось такий виступ вийшов. Там 250 людей з трьох шахт: дві людини були з шахти «Дуванна», 150 людей з шахти імені «Баракова» і людей 70-75 приїхали з шахти «Суходільська-Східна».

Нічого кримінального ми не робили. О 8:00, коли починався робочий день в Луганській обласній адміністрації, ми сідали біля головного входу до будівлі, у нас були пластикові пляшки з камінцями, і ми ними лупили по асфальту – це була така рок-музика – привітання до влади, щоб вона не забувала, що ми тут перебуваємо. Такий само концерт проводили і після завершення роботи обласної адміністрації. Влаштовували ми походи по місту, але не заважали руху громадського транспорту. Ми вважали, що причин бути нами незадоволеними немає. Хоча провокації з боку міліції були постійно. То вони когось заберуть, то когось знайдуть нібито п’яним, почнуть руки викручувати, везуть у витверезник, а виявляється, що людина твереза – може за руль сідати, то речі перенесуть в інше місце, – різне було.

А те, що стосується «Беркуту», я не знаю, хто там винний, хто це спровокував, але врешті-решт винним зробили полковника Никитенка, який у той час заміщував генерала Буднікова, що начебто, як він віддав наказ, хоча нам не повідомили, які санкції було застосовані до нього. У той день, коли виникла сутичка з «Беркутом» – це був День Незалежності, ми зробили опудало паразита – такий образ. По словнику Даля – це той, хто заважає вам жити. Як раніше капіталістів палили, так ми палили опудало тієї людини, яка заважає нам жити. Міліція оточила штабний намет, де знаходилося 25-30 людей, і прийшли сапери, сказала, що в цьому опудалі закладено вибуховий пристрій, і вимагали, аби ми його віддали. Ми віддавати його не збиралися. Виходить, що ми самі його робили, і самі себе будемо підривати? Ми вирішили, що це чергова провокація зі сторони влади, принаймні міліції. Від своїх планів ми ніколи не відмовлялися, опудало ми нікому не віддали, і тут пішов «Беркут». Була група, напевно, людей 50. Вони в кілька шеренг стояли. Після першої сутички я відразу відключився. Прийшов до тями уже в машині швидкої.

– Вас вдарив працівник «Беркуту»?

– Так, у мене була розсічені брова, лоб, рана десь сантиметрів 5-6. Був струс мозку. І синці, садна. Як вдарили, я не пам’ятаю і не бачив.

– Шахтарі чинили опір «Беркуту»?

– Ми одразу розступилися, вони почали бити. Потім ті, хто стояв позаду нас, підключилися, взяли турнікети і пішли з турнікетами на «Беркут». І «Беркут» відійшов. Але це я знаю зі слів колег. Сам я цього не бачив.

– Скільки тоді людей постраждало?

– Тоді у важкому стані було шість людей – це ті, які потрапили в лікарню на стаціонар. А тих, хто з шишками і синцями… Майже всі були з синяками.

– Шахтар Олексій Михалєвич, якщо я не помиляюсь, він спалив себе начебто в протест проти розгону шахтарів. Ви знали цю людину?

– Він примкнув до нас, бо у нього була заборгованість близько 10 тисяч по регресу, чи 7 тисяч, щось таке. Він працював на держпідприємстві «Ровенькиантрацит», там платили вчасно, або з невеликими затримками. Він сюди прийшов через регресні виплати. У нього було троє дітей. Старшому сину було 15 років, а молодшій донці років п’ять.

– Це дійсно був такий протест ­– акт самоспалення?

– Він ніколи не казав, що у нього є такі наміри. Там була група хлопців, будемо казати збуджених до серйозного ступеня людей, саме морально. Які казали, писали заяви, що у разі провокації з боку міліції вони можуть зробити з собою такі речі, як самоспалення. А він мовчав, він ніколи такого нічого не казав. У нас був такий порядок, що кожен міг раз протягом тижня, або двох тижнів повернутися в сім’ю. Як раз перед цим він їздив додому. І ось вночі 14 грудня це сталося. Ніхто цього не чекав, всі люди спали. Почули, коли хтось почав кричати, що людина горить. Повискакували з наметів, почали гасити.

– Це сталося безпосередньо біля обласної адміністрації?

– Так, це в районі фонтана. По алеї, якщо обличчям до адміністрації стояти – друге дерево від фонтану. На тому місці якраз це і сталося. 24 серпня і 14 грудня всі ці 15 років ми присвячуємо згадуванню тих подій.

– Ви знаєте, хто тоді дав наказ проти людей застосовувати силу?

– Тоді формально проводилося розслідування. Чутки ходили про те, що це зробив полковник Нікитенко – заступник начальника обласного управління МВС. Матеріалів, які б підтверджували це, нам ніхто не надав. Перед нами ніхто не відзвітував. Хто винний, ми, фактично, не знаємо. Хоча я на 100 % упевнений, що Нікитенко, якщо і був там, то не головною ланкою. Все воно вирішувалося в міністерствах, у Єфремова у кабінетах. Там навіть Будніков (тодішній начальник обласного управління МВС), я думаю, грав останню скрипку. Він, коли приїхав в область, одразу пальці віялом: «Та я зараз гроші знайду, я всю цю мафію знищу». Пройшло два-три місяця і він заспокоївся. Тому там грали зовсім інші люди.

– Олександр Єфремов тоді був головою Луганської обласної державної адміністрації?

– Так, він тоді був головою обласної адміністрації. А Тихонов – головою обласної ради. Можливо, це було спільне рішення, а можливо цей наказ віддавався з більш високих кабінетів.

– Що Ви думаєте про тих людей, які сьогодні вийшли на Євромайдан?

– Я їх вітаю. Мене радує, що у нас стільки людей з активною громадянською позицією. Мене радує, що люди починають себе поважати. У нас профспілка створилася саме на цих принципах, на цій базі, коли окремій частині колективу шахти набридло, що над ними знущаються начальники і тримають їх за ідіотів, у нас створилася профспілка, і ми досі ці принципи відстоюємо. Протест – це дуже хороша річ, це показник владі, що вона в чомусь недопрацьовує. А якщо такі протести, значить багато в чому недопрацьовує.

– Ви можете порівняти протестні настрої 2008 року і 2013. Що спільного, а яка різниця між цими, можна сказати, Майданами – луганським і київським?

– Різниця в тому, що у нас тоді протест був не політичний. Сьогодні він розпочався через непідписання угоди про асоціацію з ЄС. А у нас він був чисто економічний. Заробив гроші за рік, за півтора і отримуючи 20 гривень в місяць замість 300 – такого люди не захотіли терпіти. Хоча, як і в нашому випадку, сьогодні люди пішли проти брехні. Нам завжди говорили, що грошей немає. На все інше грошей вистачало: на купівлю машин директорам і всього іншого, гроші були, а на виплату зарплат їх не було. Так само зараз, коли не підписані домовленості по євроінтеграції, люди зрозуміли, що все що їм показувалося протягом двох років – це була надумана казка. Ніхто не збирався в цю Європу, ніхто туди і не хотів, тому що такий уряд і таку державу в Європі довго терпіти не будуть. Неможливо з тими інструментами, якими зараз користується ця влада, жити у європейській спільноті. А у нас кожен, як тільки прийде, так і черговий транш. Через три роки виявляється, що на 95 % він був розкрадений, розсований по різних кишенях, по різним офшорах. Повна безвідповідальність…

Зараз ось намагалися на прикладі Тимошенко показати, що у нас є суд, є стремління до справедливості. Якщо порахувати, скільки разів Масол був прем’єр-міністром і скільки за той час цих бюджетів було розкрадено, скільки разів Пустовойтенко і всі інші – не одного правителя не розслідували його діяльність і не притягнули до відповідальності. Такі методи вибіркові і показують людям всю гнилість цієї системи. Вона згнила не лише політично, гнила і прокурорська, і судова система – всі органи влади. Зараз ми пишемо в інспекцію з праці, що в нас порушується одне, друге, третє. Якщо вони п’ять років тому писали, що то, дійсно, є такі порушення, то зараз пишуть, що порушень не виявлено, а вони ті ж самі. Ось це спільне з Майданом – те, що люди відчули себе обманутими, і спільне, що було застосовано силу. Ми нещодавно говорили, намагалися згадати такі факти, коли «Беркут» був застосований до населення, ми не змогли до нашого випадку, 24 серпня 1998 року, згадати таких випадків.