Андрухович про «зачистку» історії, телефонні підслуховування і Майдан

Відомий український письменник Юрій Андрухович вважає Євромайдан головною подією не тільки 2013 року, але й останнього десятиліття. В підсумковому інтерв’ю про головні літературні, соціальні й культурні події року, яке він дав Радіо Свобода, Юрій Андрухович також торкнувся проблем побутування української мови, «зачисток» в історії України і найбільших небезпек, які можуть підстерегти Майдан, зокрема, його «закарнавалення».
– Пане Андрухович, чим особливим для Вас був літературний 2013 рік? Які події запам’ятались найбільше?

– Зараз, поклавши руку на серце, важко зосередитись виключно на літературному житті. Мабуть, це був під оглядом літературних подій цілком непоганий рік. Що мені запам’яталося, так це на дуже гарному рівні відбувся вже вчетверте фестиваль Meridian Czernowitz у Чернівцях, дуже гарно доповнений потім міжнародним літературним фестивалем у Львові, який пов’язаний також із черговим Форумом українських книговидавців. Спеціальним гостем цьогорічного форуму була Польща. Ну, і напевно також появою хоча б кількох нових яскравих книжок.

– Які твори Ви назвали б?

– Я б назвав, безумовно, збірку есеїстики Тараса Прохаська «Одної і тої самої», вона кілька днів тому відзначена новою літературною премією імені Шевельова. Я б відзначив кілька поетичних збірок, які видав Іван Малкович у своєму видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – це така серія «Українська поетична антологія» – скорочено УПА. У цій серії вийшли цього року прекрасні томики віршів Віктора Неборака, Аттили Могильного і самого Івана Малковича. Тобто, був це якийсь такий період перевидання поезій, більшість із яких була написана вже достатньо давно, але ось якби перевидані в наші дні вони зазвучали якось по-особливому.

– Підсумовуючи рік, що минає, чи дочекалась українська книжка підтримки, якихось пільг з боку держави, наприклад, українська література, яка перекладається на інші мови? Чи існують якісь важелі, які цю працю стимулюють?

– Мені про це нічого невідомо. Можливо, якість нормативні акти і діють, але насправді перекладні книжки – це переважно проблема самого українського видавця. Досить часто ці переклади підтримують якісь культурні інституції відповідних країн. Ми цього року у травні представляли, наприклад, твір сучасної чеської літератури – Ярослава Рудіша. Його видали в київському видавництві «Темпора» за великого сприяння Чеського культурно центру в Києві.

– Тобто, з боку інших європейських країн така підтримка є. Але все ж чи існують українські нормативні акти, які підтримують українську літературу?

– Ні, я про це не знаю нічого. Тобто, на мій погляд, у нас ситуація видавця книжок залишається доволі складною, якихось відчутних змін у тому, як цей книжковий ринок функціонує, я не зауважив.

– У середньому, за статистикою, наприклад, кожен чех купує за рік до від 7 до 17 книжок, залежно від успішності виданої літератури. В Україні припадає менше однієї друкованої книжки на особу. Який вихід із цього становища, що робити?

– Безумовно, вихід є з кожного становища, але наздогнати Чехію нам буде справді важко. Я цієї статистики не знав, і вона, безумовно, вражає. Але, можливо, не те щоб наздогнати, але хоча б трошки виправити ситуацію в Україні ми можемо. Тут, безумовно, повинні, з одного боку, діяти якісь суто економічні механізми, тобто відповідна законодавча політика, нормативна база, яка дозволить українським книговидавцям працювати не так скуто, вільніше і прибутковіше. А з іншого боку, певні зміни в самому читацькому середовищі, тобто кількість людей, які захоплюються книжкою, які її купують, читають, повинна насправді не зменшуватись, як воно в нас відбувається, а зростати.

Це не досягається в якійсь короткостроковій перспективі. Мені здається, це такий великий полігон для роботи. На жаль, загальна ситуація в країні не стимулює в наші дні якогось такого вільного гуманітарного розвитку суспільства.

– Яким у 2013 році, на Вашу думку, був вплив Закону про засади мовної політики, ухвалений у серпні минулого року, на стан української, тобто державної мови?

– Наскільки я пригадую, цей Закон був створений і підтриманий з метою торпедувати функціонування державної мови – української, протиставити йому de facto функціонування російської мови. Відповідно зміни, які ми можемо сьогодні спостерігати, вони стосуються переважно розширення сфери використання російської мови. Тобто, з’явилося досить багато російськомовної реклами в медіях, у столиці країни Києві. До речі, на території Києва, наскільки мені відомо, цей Закон не вступав у дію, але якось це все одно помітно. Також побільшало вивісок, написів російською мовою.

Я насправді не дуже дивлюся наше теперішнє телебачення, але в кожному разі я майже впевнений, що на головних телеканалах країни, на тих, які мають найбільшу оглядальність, відсоток російськомовної продукції теж значно збільшився. У чому начебто збереглися пропорції, це, наскільки пригадую, в освітній статистиці. Начебто кількість школярів, які навчаються в школах з українською мовою викладання, не зменшилась.

– Відомий чеський учений, професор Карлового університету Їржі Марван стосовно стану мови використовує таке поняття, як лінґвоекологія. На його думку, в Україні самі викладачі, вчителі української мови, письменники, письменницькі організації не допрацьовують, не надто дбають про стан мови. Якої Ви думки про це, чи вистояла у 2013 році українська мова?

– Мабуть, пан професор має рацію, загалом дуже цікавий термін – лінґвоекологія. Але не варто якось так узагальнювати. Є люди, які активно присутні в нашому суспільному житті, в медіях і в літературному процесі, які роблять, що можуть. Тобто, стверджувати загальниково, що в нас уся наша інтелектуальна частина суспільства нічого не робить або цією проблемою нехтує, мабуть, не варто. З іншого боку, мені здається, тут усе взаємопов’язане в такий досить тісний вузол із загальною політичною ситуацією в країні.

Досягнути якогось відчутного прогресу у справі української мови, на мій погляд, просто неможливо за збереження цього владного режиму, який ми маємо сьогодні, тому що це той режим, який свідомо і послідовно позиції української мови торпедує. Він намагається поступово звужувати сферу її використання і так само звужувати функціонування цієї мови в суто географічному сенсі, тобто локалізувати її виключно на Західній Україні. Це і є така наче б то першочергова справа, якою тишком-нишком, тихою сапою чи іноді цілком відкрито перейняті наші сьогоднішні урядовці.

– Чи вдалось упродовж 2013 року відстояти позицію школи у справі вилучення Міністерством освіти України з її програм окремих сторінок історії, окремих імен, подій?

– Мені відомо про існування альтернативних підручників і посібників. Мені здається, поки ще гайки не закручено до стану якихось радянських кошмарних часів. Страшенно багато в цьому сенсі залежить від ініціативи вчителя. Він може користуватися підручником реакційним, який вже подає нашу історію з купюрами, в якому цілі її епізоди, розділи цензуровано. А може звертатися до альтернативних джерел і продовжувати говорити так, як йому підказують істина і його власні переконання. Тут поки що, на мій погляд, ще відбувається таке позиційне протистояння, і вся подальша доля цієї освітньої галузі дуже тісно пов’язана з подальшою долею політичного режиму.

– У Вашому блозі «Топтуни» на сайті ТСН Ви пишете про прослуховування телефонів. Чи можна говорити в цілому про наступ цензури в Україні у 2013 році, про активізацію підслуховувань телефонів, підглядань у дірку від замку?

– Я думаю, що це один із виразніших проявів, візьму ці два слова в лапки – «революційної ситуації», політичного протистояння, які ми маємо зараз. Думаю, що це такий надзвичайно тривожний симптом. Передусім він свідчить про якісь величезні кошти, це при тому, що країна, виявляється, була на грані дефолту і ледь не оголосила себе банкрутом. При цьому в шпигунську галузь, у цю тайняцьку діяльність інвестуються якісь чималенькі суми.

Насправді це все страшенно анахронічне, це якась така пародія на шпигунські пристрасті 60-70-х років.Силою сьогоднішніх суспільств є їхня відкритість. І ось намагання розвертати ситуацію, розвертати реальність до стану якоїсь там «холодної війни» мені здаються досить пародійними.

Мабуть, оці якісь роздуті бюджети спеціальних служб – вони просто в такий спосіб намагаються відпрацювати, іншими словами, як у нас кажуть – роздерибанити бюджет і ось таким чином виявляють свою активність.

– Пане Андрухович, 25 листопада президент України Віктор Янукович у Зверненні до співгромадян згадував Бога, дослівно сказав «Молитви і мрії мільйонів покладаються на Господнє рішення». Знаємо також, що український президент, головні державні лідери полюбляють показатися у церкві. Чи можна говорити про те, що у 2013 році активізувався такий ресурс, як релігія в політиці?

– Так, я думаю, що це не є якоюсь його новацією. Наші політики, наскільки я пригадую, починаючи з перших посткомуністичних часів, всіляко загравали і заграють досьогодні з релігійними символами, показово, у присутності журналістів, телекамер, фотокамер відвідують всілякі молебні. Таким чином, мабуть, спрацьовує та об’єктивна статистична істина, що, здається, з усіх суспільних інститутів в нашій країні найбільша довіра зберігається у церкви або церков, якщо говорити формально за конфесіями.

Щодо вислову пана Януковича, то він, на мій погляд, якийсь такий дещо безвідповідальний. Це так, наче ось від мене, як від глави держави, насправді не залежить нічого. Тоді варто запитати «А навіщо було іти у президенти, щоб, ставши президентом, сказати, що все залежить тільки від Господнього рішення?». Мабуть, якийсь черговий невдалий спічрайтер готував цей документ із надією на те, що таким псевдорелігійним популізмом вдасться здобути прихильність більшої кількості громадян. На мій погляд, це не працює.

Громадяни нашої країни чудово поінформовані, в яких непомірно розкішних умовах живе президент, наскільки він дбає про своє постійне збагачення і водночас наскільки убожіють мешканці його країни – українці. Це жодним чином не свідчить про віддану християнським ідеалам релігійну базу його поведінки, його вчинків.

– А як Ви сприймаєте Молитву на Майдані, чи і тут використовується релігія?

– Я думаю, що вона використовується тут тією ж мірою, як використовується національний гімн. Майдан – це є свого роду такий екстремальний топос, це люди, які зібралися в одному місці для виконання певного, надзвичайно складного і важливого суспільного завдання, а саме – зміни своєї країни. Вони свідомі якоїсь висоти цього моменту, його важливості.

У цій ситуації ця релігійна потреба в Молитві створює ще один шар моральної підтримки цих людей, які опинилися власною волею, зі свідомого свого вибору перед таким тяжким випробуванням. Вони мусять його витримати, вони хочуть досягнути своєї мети і вони звертаються до Бога.

– Пане Андрухович, Майдан – це політичне, культурне чи соціальне явище, яку характеристику Ви б дали?

– Я думаю, що жодна із запропонованих вами не вичерпує цього явища, тобто в ньому поєднуються всі вони. Я сказав би так: якщо брати політичний вимір Майдану, то він виходить за межі того, що ми загалом розуміємо як політичне в нашому щоденному українському обігу. Ми розуміємо це завжди як, наприклад, боротьбу партій чи виступи партійних лідерів. Натомість Майдан політичний у значно ширшому сенсі, в тому сенсі, в якому політика – це є просто суспільна справа. Тому політичне і соціальне на Майдані значною мірою перетинаються. Зрештою, і культурне також. Тут, з одного боку, надзвичайно цікава майданна антропологія, тобто люди, які являють собою достатньо різні культурні й соціальні верстви українського суспільства, які починають виконувати якісь, скажімо,
нетипові для них функції в силу ось такої польової необхідності.

У той же час Майдан концентрує дуже багато цікавих, непересічних, важливих знакових особистостей, культурних героїв. Коли я буваю на Майдані, зустрічаю там найвідоміших сучасних художників, музикантів, поетів. Там відкрито ще одну меншу сцену – це такий «Вільний університет», де з певною періодичністю відбуваються публічні лекції науковців, активістів, митців. Тобто Майдан почав жити своїм життям, і з нього виникла якась така певна суспільна модель, достатньо диференційована і в той же час достатньо злагоджена.

– Недавно у Празі відома чеська дисидентка, учасниця Оксамитової революції в Чехословаччині 1989 року згадувала, що велику допомогу студентам тоді надали актори, які оголосили страйк і вийшли на демонстрації. Наскільки нині активна українська театральна громада?

– Я впевнений, актори також є на Майдані, зокрема всім запам’ятався виступ Ади Роговцевої зі сцени Майдану. Я перепрошую, я не згадав акторів у переліку, але я їх там зустрічаю і бачу також. На мій погляд, той страйк театрів, про який ви запитуєте, навряд чи відіграв би аж таку важливу роль. Мені здається, цікавіше було б, якби знову ж таки якісь невеликі акторські колективи запропонували на сцені Майдану щось на кшталт перформенсів, спектаклів. Є ще такий певний простір, куди б можна прийти зі своїми проектами.

З іншого боку, тут є одне побоювання, що вся ситуація надміру закарнавалиться, дозволю собі вжити таке слово. У нас насправді з Майданом усе розвивається значно складніше, сказав би, в’язкіше, ніж це було 2004 року, коли той карнавал на майдані настільки розцвів. А нині так багато труднощів доводиться долати, передусім через достатньо специфічний характер теперішнього режиму. У зв’язку з цим, можливо, і не варто аж так багато надій покладати на те, що там актори врятують ситуацію чи музиканти. Вони всі там потрібні, звичайно, і вони роблять усі велику справу, але, мабуть, не це найголовніше.

– Ви висловили одне побоювання: «закарнавалення» Майдану. На Вашу думку, чи стоять інші загрози перед Майданом?

– Передусім, на мій погляд, загроза того, що він почне втомлюватись і без якихось видимих помітних зрушень у політичному процесі люди почнуть дедалі більше розчаровуватись. Ось тому, я думаю, вкрай необхідно знаходити якісь нові сильні ідеї для нового, дедалі більш непередбачуваного стимулювання Майдану. Якісь світлі голови над цим працюють, ці світлі голови не тільки задіяні там, у заготівлі деревини і в постачанні харчами, бо це також украй важливо для Майдану. Але вони також думають про якийсь серйозний креатив.

– Які Ваші прогнози щодо розвитку подій на Майдані, чи виживе Майдан без свого політичного лідера?

– Мені здається, така кристалізація почалася. Тобто, громадськість Майдану намагається якось структуризуватись. Структури громадянського суспільства там були від самого початку активні. Але в процесі, так би мовити, майданного життя вони переформатовуються. І ця ідея нового лідерства набуває актуальності. Інша справа, що мені дуже складно уявити, що ось зараз Майдан визначить якусь одну таку єдину людину. Там так чи інакше буде якась група представників тих чи інших груп. Принаймні, мати в перспективі якусь таку нову політичну якість, втілену у цих людях, дуже корисно і потрібно.

– Скажіть, будь ласка, які Ваші прогнози розвитку подій до кінця року чи на ближче майбутнє? Новий рік і Різдво – на Майдані?

– Я поки що не відкидаю такої можливості. Я не можу робити якихось чітких і твердих прогнозів зі зрозумілих причин. Увесь протест, який розпочався 21 листопада, для мене був непрогнозований. Я не очікував, тому я зустрів цю ситуацію, цю хвилю з великим піднесенням, але не беруся бути їй якимось арбітром, який буде тепер визначати, куди воно все далі піде. Тому я просто скажу, що я не виключаю такої можливості, що там святкуватимемо Новий рік, потім і Різдво за нашим східним календарем. Але я і не виключаю того, що вже за декілька днів у загальній ситуації настане настільки різкий поворот, що відбудуться якісь цілком інші речі.

Ось бачите, я намагаюся вживати такі якомога обтічніші слова і формулювання, тому що тут для мене важливіший принцип не нашкодити своїми індивідуальними партизанськими діями.

– Назвіть, будь ласка, найважливішу подію для України у 2013 році?

– Все таки це Євромайдан, він поза конкуренцією. Я б сказав, це не тільки цього року, що минає, а, можливо, останнього десятиліття