(Рубрика «Точка зору»)
Щоразу, коли перевага переходила на бік влади, а не протестувальників, щоразу, коли здавалося, що протести сходять нанівець, – українцям пропонували звернути увагу на закордонний досвід. У таких випадках люди готувалися братися до подальшої боротьби в умовах авторитарного режиму і тоді згадували про польську «Солідарність». Профспілковий рух, що зародився на теренах західної сусідки у 1980 році і пришвидшив падіння в ній комуністичного режиму.
Мабуть, багатьом уже знайомі методи боротьби цього руху: від створення профспілкових комітетів по всій Польщі і до глузливого висміювання режиму, за допомогою іронічних вистав чи перформансів. Проте в нашім випадку увагу слід зосередити не стільки на методах боротьби, скільки в самій ідеї, котра криється в назві руху – «Солідарність». Солідарність – це не лише співпереживання та співчуття, не лише відчуття співпричетності та співіснування в межах одного простору, не лише перебування у процесі співтворення чогось нового, а й готовність до співввідповідальності. Себто відповідальності не лише за себе, а й за інших, у тому числі і за життя всієї країни. Це готовність не тільки заявляти вголос про свої права, а й брати на себе обов’язки і мати готовність їх виконувати.
Солідарність по-українськи – це не лише вихід на Михайлівську площу 30 листопада після силового розгону студентського Майдану, щоб заявити, що ми не будемо терпіти насилля. Це ще й коли Міс Україна робить на Майдані чай для протестувальників. Коли депутати стоять поруч із тобою на барикадах і кидаються під «Беркут», не чекаючи допомоги. Коли ті, хто не поділяє твоїх позицій, але приносить тобі теплий одяг. Коли українки годують голодних хлопців зі внутрішніх військ, хоча стоятимуть із ними по різний бік барикад. Коли дружним гуртом відбивають із автозаків затриманих. Коли спільно пікетуються суди, щоб відстояти незаконно засуджених.
Солідарність – це те, що робить народ народом, це взаємовідповідальність, а не взаємопоборність. Коли українці різних політичних течій та переконань на Майдані стоять один за одного. Це майже тримушкетерське «Один за всіх і всі за одного». Це творення політичної нації, за яким можна не лише спостерігати у прямому ефірі телеканалів чи в інтернеті, а й безпосередньо беручи в цьому процесові участь. На Майдані, плечем до плеча, брат за брата, сестра за сестру, проти колон «Беркута» та внутрішніх військ, що тиснуть зусібіч, проти тих, хто віддає їм накази.
Євромайданівська солідарність вилилася й у різні народні акції. У шалену підтримку діаспори та закордонних українців по цілому світі. У заклик машиніста потяга метро виходити на Майдан і переповідання сонним людям подій попередньої ночі. У бажання таксистів безплатно возити людей до центру вночі на 11 грудня, щоб тільки прийшли на підмогу людям проти міліції. У єдність церков із народом і надання людям прихистку в храмах. В акції солідарності студентства та підтримка їх ректорами.
І ця готовність до відстоюваннях своїх ідей та цінностей породжує солідарність інших. З часу появи Євромайдану в світі відбулася не одна акція солідарності з нашим народом. Це і прохання німецьких митників в аеропорту до українців проходити контроль через віконце для жителів країн ЄС. Це і акція журналістів «Речі Посполитої» за відміну візового режиму для українців із країнами Євросоюзу. Це солідарність європарламентарів, грузинських депутатів та вірменської опозиції. Це білоруські співаки на Майдані та литовські товариші, що приїхали підтримати українців до Києва. Це підсвітка будівель у Польщі та українські стяги на вулицях у Кельце. Це поява на сцені Євромайдану польського журналіста, котрий постраждав при розгоні мітингу в ніч на 30 листопада від рук «беркутівців», проте не поїхав з країни. І ще багато інших прикладів. Від чого видається, що українці стоять на своєму Майдані не самі.
Добре, що таки не під орудою Януковича країна пішла до Європи. Добре, що ми отримали цей шанс стати єдиним народом. Відчути внутрішню солідарність та підтримку ззовні. Відчути, що ми не одні.
Усі ці акти солідарності дають неабияку надію. На можливість порозуміння всередині країни. Між політиками, громадськими активістами та простими людьми.
Вперше за стільки часу в одному місці зібралося багато хороших людей, що об’єдналися не довкола якоїсь персони, а довкола ідей та цінностей. Соціуму вдалося врешті самоорганізуватися. Витворити місто-державу Євромайдан, де не смітять, не впускають п’яних, де готові захищати одні одних і піклуються про всіх. Де за незнайомців переживають, як за рідних. Це дуже хороший шанс для країни на зміни, котрий просто не можна втратити.
Назарій Заноз – публіцист, політичний оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
