Брюссель – Оксамитова революція колишньої Чехословаччини, розстріли демонстрантів у румунській Тімішоарі в часи Чаушеску і нинішній Євромайдан в Україні мають спільні риси. Насамперед, в кожному випадку, громадяни прагнули стати частиною Європи та покінчити із минулим. Відомі американські експерти і публіцисти в коментарях для Радіо Свобода намагалися проаналізувати, що вберегло від насилля мирних демонстрантів Чехословаччини і що керувало румунським диктатором, який дав наказ стріляти по маніфестантах.
У новітній європейській історії єдиним прикладом зміни влади, протягом якого мали місце жорстокі придушення та розстріли демонстрантів, була Румунія часів диктатури Ніколае Чаушеску.
Володимир Тісманяну, професор університету Меріленду та директор Центру досліджень посткомуністичних суспільств. Він є автором багатьох публікацій, зокрема, відомої книги «Сталінізм на всі пори року: політична історія румунського комунізму».
На його думку, застосування брутальної сили щодо учасників мітингів у Румунії в часи Чаушеску пояснюється тим, що диктатури в більшості східно- та центральноєвропейських країн керувалися олігархіями, прямо пов’язаними із Москвою. Тогочасні реформування Радянського Союзу вдарили по довірі до цих комуністичних еліт. Але так не сталося в Румунії, де Чаушеску скористався своєю ізоляцією та міг чинити речі, яких інші сатрапи в інших державах дозволити собі не могли.
З іншого боку, каже професор Тісманяну, жорстке придушення маніфестантів у Румунії було відображенням, власне, характеру Ніколає Чаушеску.
«Візьмімо до уваги ще й особистість лідера, – пояснює пан Тімманяну. – Очевидно, що Чаушеску був непохитним сталіністом і не був готовим до компромісів та ніжностей. Він був безкомпромісним до останнього і це – одна з причин, чому він вдався до насильства проти мирних демонстрантів».
«Ми не є подарунком Москві»
Втім, на думку експерта, в цій трагічній історії кінця 1980-х років просліджуються й паралелі з нинішніми подіями в Україні.
«Одна вкрай важлива річ – це роль революційної політичної міфології, – каже він. – Під міфом я маю на увазі розповідь, яка надихає на колективні дії. 1989 рік значною мірою був часом вираження прагнень возз’єднання з Європою. Це дуже подібне до нинішніх Києва, Львова та інших місць. В принципі, ідея така: «ми не повинні залишатися наодинці» чи «ми не є подарунком Москві».
Припускаючи, що нинішня путінська Росія якоюсь мірою є відродженням епохи та стилю управління часів Андропова, професор Тісманяну зауважує, що президента Януковича з боку Москви заохочують, а не відмовляють від авторитаризму.
За іншим, значно людянішим сценарієм, відбувався перехід влади в 1989 році у тодішній Чехословаччині.
Українці дуже розколоті – експерт
Джон Феффер, співголова відділу «Зовнішня політика у фокусі», що діє при вашингтонському Інституті політичних досліджень, пояснює, чому революції Чехословаччини та Східної Німеччини мали мирний характер.
«Уряди цих країн зненацька опинилися в ізоляції через те, що Радянський Союз припинив підтримку їх, тож вони не знали, як бути. В цій атмосфері нерішучості, громадянським рухам, які в обох державах були незначними, вдалося мобілізуватися й, фактично, перехопити ініціативу. В Румунії, тим часом, була дещо інша ситуація. Чаушеску не збентежила нерішучість Радянського Союзу, де тривала зміна політики. Тому, великою мірою, Румунія була поза радянським впливом».
Втім, як стверджують історики, комуністичний уряд Чехословаччини, якщо б зважився, то міг би легко придушити демонстрації навіть незначною кількістю війська. Сьогодні, порівнюючи тодішню Оксамитову революцію з українською Єврореволюцією, Джон Феффер звертає особливу увагу на розкол, що панує серед українців.
«Коли у 1989-му опозиція в Польщі, Угорщині та Чехословаччині твердила «ми хочемо повернутися до Європи», незгідних із цим закликом (у суспільстві) було дуже мало. Тобто, доволі невелика кількість людей в цих державах могла б сказати: «Власне, ми не хочемо приєднання до Європи, нам подобається бути в радянському блоці» чи «ми любимо зв’язки із Радянським Союзом», – пояснює політичний експерт.
Автор книги «Карнавал революцій: Центральна Європа 1989», директор Інституту Росії та Східної Європи при університеті Індіани Падраіч Кенні зазначає, що ключовим елементом постань громадян проти комуністичних режимів у 1989-му були громадянські суспільства. А щодо рівня потужності сьогоднішнього громадянського суспільства України він зазначив: революційна зміна найефективніша тоді, коли є люди, що були активними протягом тривалого часу. Саме це, на його думку, стало можливим в Україні. Падраіч Кенні теж вбачає головну подібність між подіями в Україні та революціями кінця 80-х років у прагнення маніфестантів та опозиції стати частиною зовнішнього світу, бажання знайти в ньому своє місце.
Україна чи Грузія в Москві сприймаються, як власність
«Особливо вражає те, що українці не просто кажуть, що їм набрид Янукович, що вони хочуть політичних змін чи звільнення Тимошенко й такого іншого, – пояснює Падраіч Кенні. – Головне, що вони відстоюють конкретну річ, пов’язану із зовнішнім світом. Хочуть не просто загального повернення до Європи, а фактичної угоди (про асоціацію) з Європейським союзом, непідписання якої їх глибоко засмутило. Тобто, в цьому є відмінність».
Американський політолог, порівнюючи ставлення Росії до країн колишнього радянського табору та держав, що входили до Радянського Союзу, на кшталт, України, наголошує: безумовно, сприйняття Москвою таких колишніх радянських сателітів, як Польща чи Болгарія, все ще має деякі натяки на власність. Але цього не зрівняти зі ставленням до тих, що були частиною Радянського Союзу. «Мене б не здивувало, якби навіть в опозиційних колах Москви виявилося багато тих, що притримуються думки: «ми маємо особливі й міцні зв’язки із Україною, Грузією та іншими».
Підсумовуючи, Падраіч Кенні навіть проводить аналогію з колишньою Югославією: після її розпаду, скажімо, в дисидентських колах Сербії було багато тих, що ненавиділи Милошевича. «Однак, якщо ви б запитали їх про Боснію чи Хорватію, то вони б притримувалися доволі націоналістичної просербської лінії», – зауважує американський аналітик.
У новітній європейській історії єдиним прикладом зміни влади, протягом якого мали місце жорстокі придушення та розстріли демонстрантів, була Румунія часів диктатури Ніколае Чаушеску.
Володимир Тісманяну, професор університету Меріленду та директор Центру досліджень посткомуністичних суспільств. Він є автором багатьох публікацій, зокрема, відомої книги «Сталінізм на всі пори року: політична історія румунського комунізму».
На його думку, застосування брутальної сили щодо учасників мітингів у Румунії в часи Чаушеску пояснюється тим, що диктатури в більшості східно- та центральноєвропейських країн керувалися олігархіями, прямо пов’язаними із Москвою. Тогочасні реформування Радянського Союзу вдарили по довірі до цих комуністичних еліт. Але так не сталося в Румунії, де Чаушеску скористався своєю ізоляцією та міг чинити речі, яких інші сатрапи в інших державах дозволити собі не могли.
З іншого боку, каже професор Тісманяну, жорстке придушення маніфестантів у Румунії було відображенням, власне, характеру Ніколає Чаушеску.
«Візьмімо до уваги ще й особистість лідера, – пояснює пан Тімманяну. – Очевидно, що Чаушеску був непохитним сталіністом і не був готовим до компромісів та ніжностей. Він був безкомпромісним до останнього і це – одна з причин, чому він вдався до насильства проти мирних демонстрантів».
«Ми не є подарунком Москві»
Втім, на думку експерта, в цій трагічній історії кінця 1980-х років просліджуються й паралелі з нинішніми подіями в Україні.
«Одна вкрай важлива річ – це роль революційної політичної міфології, – каже він. – Під міфом я маю на увазі розповідь, яка надихає на колективні дії. 1989 рік значною мірою був часом вираження прагнень возз’єднання з Європою. Це дуже подібне до нинішніх Києва, Львова та інших місць. В принципі, ідея така: «ми не повинні залишатися наодинці» чи «ми не є подарунком Москві».
Припускаючи, що нинішня путінська Росія якоюсь мірою є відродженням епохи та стилю управління часів Андропова, професор Тісманяну зауважує, що президента Януковича з боку Москви заохочують, а не відмовляють від авторитаризму.
За іншим, значно людянішим сценарієм, відбувався перехід влади в 1989 році у тодішній Чехословаччині.
Українці дуже розколоті – експерт
Джон Феффер, співголова відділу «Зовнішня політика у фокусі», що діє при вашингтонському Інституті політичних досліджень, пояснює, чому революції Чехословаччини та Східної Німеччини мали мирний характер.
«Уряди цих країн зненацька опинилися в ізоляції через те, що Радянський Союз припинив підтримку їх, тож вони не знали, як бути. В цій атмосфері нерішучості, громадянським рухам, які в обох державах були незначними, вдалося мобілізуватися й, фактично, перехопити ініціативу. В Румунії, тим часом, була дещо інша ситуація. Чаушеску не збентежила нерішучість Радянського Союзу, де тривала зміна політики. Тому, великою мірою, Румунія була поза радянським впливом».
Втім, як стверджують історики, комуністичний уряд Чехословаччини, якщо б зважився, то міг би легко придушити демонстрації навіть незначною кількістю війська. Сьогодні, порівнюючи тодішню Оксамитову революцію з українською Єврореволюцією, Джон Феффер звертає особливу увагу на розкол, що панує серед українців.
«Коли у 1989-му опозиція в Польщі, Угорщині та Чехословаччині твердила «ми хочемо повернутися до Європи», незгідних із цим закликом (у суспільстві) було дуже мало. Тобто, доволі невелика кількість людей в цих державах могла б сказати: «Власне, ми не хочемо приєднання до Європи, нам подобається бути в радянському блоці» чи «ми любимо зв’язки із Радянським Союзом», – пояснює політичний експерт.
Автор книги «Карнавал революцій: Центральна Європа 1989», директор Інституту Росії та Східної Європи при університеті Індіани Падраіч Кенні зазначає, що ключовим елементом постань громадян проти комуністичних режимів у 1989-му були громадянські суспільства. А щодо рівня потужності сьогоднішнього громадянського суспільства України він зазначив: революційна зміна найефективніша тоді, коли є люди, що були активними протягом тривалого часу. Саме це, на його думку, стало можливим в Україні. Падраіч Кенні теж вбачає головну подібність між подіями в Україні та революціями кінця 80-х років у прагнення маніфестантів та опозиції стати частиною зовнішнього світу, бажання знайти в ньому своє місце.
Україна чи Грузія в Москві сприймаються, як власність
«Особливо вражає те, що українці не просто кажуть, що їм набрид Янукович, що вони хочуть політичних змін чи звільнення Тимошенко й такого іншого, – пояснює Падраіч Кенні. – Головне, що вони відстоюють конкретну річ, пов’язану із зовнішнім світом. Хочуть не просто загального повернення до Європи, а фактичної угоди (про асоціацію) з Європейським союзом, непідписання якої їх глибоко засмутило. Тобто, в цьому є відмінність».
Американський політолог, порівнюючи ставлення Росії до країн колишнього радянського табору та держав, що входили до Радянського Союзу, на кшталт, України, наголошує: безумовно, сприйняття Москвою таких колишніх радянських сателітів, як Польща чи Болгарія, все ще має деякі натяки на власність. Але цього не зрівняти зі ставленням до тих, що були частиною Радянського Союзу. «Мене б не здивувало, якби навіть в опозиційних колах Москви виявилося багато тих, що притримуються думки: «ми маємо особливі й міцні зв’язки із Україною, Грузією та іншими».
Підсумовуючи, Падраіч Кенні навіть проводить аналогію з колишньою Югославією: після її розпаду, скажімо, в дисидентських колах Сербії було багато тих, що ненавиділи Милошевича. «Однак, якщо ви б запитали їх про Боснію чи Хорватію, то вони б притримувалися доволі націоналістичної просербської лінії», – зауважує американський аналітик.
