(Програму було записано 28 листопада)
У нашій програмі ми продовжуємо тему ефективності дій громадянського суспільства на шляху до втілення прагнень до більшої свободи. У розрізі тих подій, які відбуваються в Україні, наростаючого руху за євроінтеграцію, важливою проблемою боротьби мас за свободу і демократію – є роль у цьому політичних верхів та лідерів опозиції.
Конфлікти між партійними групами і стихійними організаторами сьогоднішніх Євромайданів показують, що тут є велика проблема, проблема недовіри людей, активної частини суспільства, до нинішніх лідерів української опозиції. Для політиків, насамперед, опозиційних, які за роки Незалежності витворили своєрідну окрему субкультуру і пов’язані, так чи інакше, з владою, важливішим є питання повернення до влади, аніж реальний зв’язок з інтересами більшості суспільства. В Україні стався серйозний розрив між діючими політиками і народом.
Незалежний політолог і громадянський активіст із Києва, Володимир Чемерис вважає: «Я думаю, що сьогоднішні протести у багатьох формах, навіть організаційних, схожі на студентське голодування 1990 року, на акцію «Україна без Кучми», а не на події 2004 року. Різниця є у тому, що якщо студентське голодування 1990-го і акція «Україна без Кучми» були суто громадянськими акціями, то події 2004 року – це вже були суто партійні проекти за своїм керівництвом і намірами. І дуже багато людей, які тоді брали участь на Майдані, розчарувалися саме у тому, що було партійне керівництво, і що вимоги учасників подій, які були набагато ширші, обмежилися після лише зміною президента. Тому сьогодні одним із уроків громадянського суспільства в Україні є – бажання йти на площі все-таки не під партійними прапорами, щоб не стати простою масовкою для політиків, котрі розглядають ці події лише як елемент у виборчій кампанії. І тому ми бачили, що одного з лідерів «Свободи» студенти відправили з площі, майдану Незалежності, не допускали партійні прапори. Тому політики від опозиції змушені були цього разу приєднатися до громадянського Майдану без партійних прапорів, і, я думаю, що у цьому є дуже великий сенс».
Правда й те, що окремі аналітики, взагалі, вважають, що в Україні нині відбувається якісний ріст громадянського суспільства, що проявляється у новій хвилі громадянського руху за євроінтеграцію, коли старі лідери опозиції змушені рахуватися з критичними позиціями цієї нової хвилі.
Так, московський політолог Андрій Піонтковський називає нинішні події в Україні «другим етапом Помаранчевої революції»: «Я до цього ставлюся з подвійним відчуттям – через те, що з’явився громадянський рух, котрий діє над партіями і який скептично ставиться до партійних структур, і коли у цьому є й плюс. Така надпартійна хвиля додає масовості суспільному рухові. Я б на місці лідерів опозиційних партій ставився б до цього без ревнощів. Навпаки, вітав би оцю як би зовсім нову хвилю на підтримку європейського вибору України. Я не бачу тут суперечності. Я бачу, що це дуже потужна підтримка такому напрямкові і це дуже добре, що вона всенародна, а не лише політизована акція, яка підтримує лише якісь конкретні партійні структури».
Громадянське суспільство має ставити якісно нові вимоги до політиків і держави
Можливо, якраз сьогодні, у вирі нових Євромайданів, в Україні виростає якісно нове громадянське суспільство, з більш високими вимогам до політики і влади, коли з’являються якісно нові лідери, більше пов’язані з широкими соціальним прошарками суспільства. Спроби по-новому оцінити роль політиків та їхній зв’язок з масами в Україні проявляються, зокрема, у нових громадських рухах та організаціях на кшталт «Третьої республіки», яка є поки-що чимось проміжним між політиками від опозиції, які рвуться до влади, і самим громадянським суспільством.
Ось як досить суперечливо розцінює нинішню політичну ситуацію в Україні та роль політичних верхів у вирі євроінтеграційних збурень суспільства один із лідерів «Третьої республіки», досвідчений польовий командир Помаранчевої революції, Тарас Стецьків, з яким ми розмовляли 26 листопада, напередодні саміту «Східного партнерства» ЄС у Вільнюсі,
«Лідери політичних партій мають думати, що робити у п’ятницю, 29 листопада, більше нічого вони придумати не можуть. Зараз, серед буднього дня, зранку, ніхто в Києві підніматися не буде, це було очевидно ще до акції 24 листопада і ми про це попереджали. Мова йде про те, що ввечері кожного дня на Європейській площі будуть збиратися люди. Вже є не два Майдани, вже є один Майдан. У вівторок з приводу цього була заява керівників обох Майданів, і Європейського і Незалежності, що це є частини одного Майдану. Так що ніяких двох Майданів немає. Є один Майдан. А от на п’ятницю треба знову мобілізовуватися і виходити на ще одну пікову акцію, ну дай Бог, таку, яка була у неділю, 24 листопада, на Європейській площі. І там, в залежності від результатів Вільнюського саміту, лідери опозиційних сил мають оприлюднити спільний план дії про те, що ми робимо далі. І у випадку підписання, і у випадку не підписання, угоди про асоціацію України з ЄС. Над таким планом дій, на мою думку, має зараз працювати координаційна рада опозиційних сил, якщо вона, правда, існує. Я не знаю,чи вона взагалі існує», – зазначив Тарас Стецьків.
Чи не є це свідченням нових змін в громадянському русі в Україні, які, як кажуть аналітики, лише набирають силу? Так, Володимир Чемерис схильний вважати, що цієї осені якихось нових досягнень у громадянському русі в Україні очікувати не варто: «Я думаю, що після того, як стане відомо, які результати саміту у Вільнюсі, буде великий мітинг. І надалі все цим і обмежиться. Якщо лідери опозиції знову проголосять чергову акцію «Вставай Україно!», то, я думаю, що вона буде мати такий же скромний результат, як це було навесні цього року. Так що після великого мітингу в Україні, я думаю – все поки-що піде на спад».
Великий капітал і гроші – одна з причин відриву політиків від народу.
Громадянське суспільство міцніє лише за рахунок нових результатів його дій. Якщо цих результатів немає, то наростає апатія і втеча громадян від ілюзорної свободи. Чи не головну практичну відповідальність за результати дій громадянського суспільства несуть чинні політики. Але витворення своєрідної субкультури українських політиків, базованої на союзі з великим капіталом і бажанням особистої влади, привело сьогодні до відриву цих політиків, як опозиційних, так і владних, від широких мас.
Наприклад, Володимир Чемерис, вважає, що більшість політиків у сьогоднішній Україні захищають інтереси великого капіталу: «А відносно політичної опозиції, ми бачимо, що до лідерів її, попри все, є досить невисока довіра. Хоча й на тлі того ж Януковича люди готові підтримувати того чи іншого лідера опозиції, але, насправді, до них, взагалі, довіра є дуже невисока. І це пояснюється, по-перше, тим, що «помаранчеві» вже були при влади і в принципі не залишили по собі якогось позитивного сліду. По-друге, опозиційні політичні партії, навіть включно з комуністами, не представляють інтереси цілих соціальних груп, так би мовити, найширших прошарків населення. Вони так само є представниками класу капіталістів і люди все це прекрасно розуміють. Тому я думаю, що у теперішньої української опозиції є досить такі невеликі перспективи у майбутньому».
Громадянське суспільство повинно шукати нових шляхів посилення ефективності реальних політиків і у цьому чимала роль належить подоланню непрозорості капіталістичного ринку та присвоєння його здобутків невеличкою групою людей, політиків та олігархів, в Україні. Корупція – один із недугів, котрий підточує великі сподівання громадянського суспільства на більшу свободу і демократію, відриває верхи від народу.
Засилля олігархів в політиці – одна з причин наростаючої апатії народу до боротьби за свободу, така тема нашої наступної програми «Втеча від свободи».
