Розповісти сучасникам в Україні та в інших країнах Європи про події 80-літньої давнини за допомогою художніх засобів вирішили актори харківського театру «Арабески». «Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова». Таку назву має нова вистава присвячена 80-й річниці Голодомору. Ця документальна драма складена за листами з Харкова італійських дипломатів та за інформаційними повідомленнями британських журналістів, які описували справжню ситуацію в селах, а також про злидні і відчай людей, які немов тіні пересувалися вулицями столиці Радянської України. У виставі глядач побачить відео інтерв’ю зі свідками трагедії 1932–1933 років, кадри з фільму Олександра Довженка «Земля» та безликих селян Малевича. Прем’єра відбудеться наприкінці листопада.
«Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» – ця вистава не є спектаклем у традиційному розумінні глядача. Тут головна роль віддана документам італійських дипломатів, матеріалам британських журналістів та свідченням жертв Голодомору, записаним на відео, які на початку 30-х років були дітьми. Актори глядачеві допомагають зануритися в атмосферу безнадії, страху і голоду, про що писали консули з Харкова у своїх донесеннях італійському керівництву на чолі з диктатором Муссоліні.
«Мені страшно цікаво експериментувати, поєднувати в одній формі сухі документи, документальні свідчення, поезію із фолком – чорним народним гумором. Ці ж пісні про голод вони ж невигадані. Люди їх пам’ятають з того часу. Ну а щодо кадрів із «Землі» Довженка, цей фільм знятий у 30-х роках і одразу ж його зняли з прокату за натуралізм і якісь там ще гріхи. Я думаю, що Довженко дозволив би мені у виставі на таку тему використати кадри з «Землі». Що ж до Малевича, він дуже любив Україну, і якраз на початку 30-х він повертається в країну. У нього є селянський цикл, де вже селяни зображені не такими, знаєш сонячними, а без облич, або з хрестами на обличчях. Оця тема смерті, голоду на селі вочевидь йому була близька», – розповіла Радіо Свобода про естетичне рішення вистави керівник театру «Арабески» Світлана Олешко.
Устань Ленін, подивися,
як ми в СОЗІ розжилися:
Що на хаті серп і молот,
А у хаті смерть та голод.
Вимучений фольклор українських селян доносить до наших днів повну зневіру в ідеї совєтів, ненависть до колгоспів Леніна і Сталіна.
Листи дипломатів
Італійські дипломати після почутого й побаченого на Слобожанщині, у своїх зведеннях подають емоційні, пронизані розпачем оповіді про судові процеси над канібалами, грабежі та масові поховання померлих від голоду та напівживих спухлих українців. Автори вистави наводять протоколи виконувача обов’язків консула Італії в Харкові Серджо Ґраденіґо
«Невлаштованих, покинутих, спекулянтів тощо виловлюють із такою неухильністю та енергією, що мені довелося забезпечити мого служника посвідкою, яку він міг показати якби його раптом схопили і посадили на одну із вантажівок смерті. Схоже, що цей вилов теж має свій затверджений план» – запис із протоколу виконувача обов’язків консула Ґраденіґо від 16 грудня 1932 року.
В офіційному дипломатичному листуванні Серджо Ґраденіґо з керівництвом Італії подавалася інформація і від колег із німецького та польського консульств. Вони переказували йому про продаж на базарах м’яса людини, а також, як ставали жертвами злочинців заради харчу.
Серед глядачів допрем’єрного показу документальної драми був і представник сучасного польського дипломатичного корпусу – генеральний консул Польщі у Харкові Ян Гранат. Він розповів, що у Польщі теж пильно стежили за голодом в Радянському Союзі за допомогою дипломатів при консульствах у різних містах України, але Польща, як і решта європейських держав, не могла висловити рішучого спротиву проти геноциду українців.
«Ми будемо старатися, щоб інформація польських дипломатів була перекладена українською мовою. А з того, що мені доводилося читати, то можу розповісти про зворушливу сцену. У Харкові двічі на тиждень від посольства забирали сміття. І вже за два дні до того, як очищали урни від залишків, там стояла величезна черга людей, яка намагалася хоч щось собі схопити з харчових залишків», – розповів генеральний консул Ян Гранат.
Радянські ЗМІі закордонні журналісти
Про Голодомор 1932-33 ані слова на шпальтах радянських газет чи в ефірі московського та й українського радіо. Духові оркестри, патріотичні пісні і звіти про успіхи колгоспного будівництва транслювалися робочим та інтелігенції союзних республік і на іномовлення 58 країн світу.
Сьомого листопада 80 років тому «всесоюзний староста» Михайло Калінін із трибуни червоної площі вітав людей з Днем Жовтневої революції таким зверненням: «Цього року при співпраці з партією і політичними відділами, селянські маси, організовані в колективи, міцно взялися за роботу на полях, за колективне господарство! І результати цих зусиль величезні! Ці результати великі не лише тим, що отримано багато зерна та інших сільськогосподарських продуктів, але й тим, що селянин, колгоспник на практиці на полях, городах, пасовиськах побачив усі вигоди колгоспів! Він побачив, що шлях Леніна веде до дійсно соціалістичного, дійсно культурного життя!»
А тепер замальовка села де виживали ті самі українські колгоспники очима британського журналіста Гарета Джоунса. Він єдиний із представників іноземної преси, хто насмілився у березні 33-го навмання вийти з поїзду на одній із маленьких станцій і провести у слобожанських селах два тижні.
«На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша» – безумовно, такий репортажний опис у радянській пресі не міг з’явитися. Українським, а тим паче закордонним журналістам заборонялося виїжджати за місто без супроводу спецслужб.
Натомість його американський колега з Пуліцерівською премією Уолт Дюранті публічно заперечував існування голоду. Його журналістку діяльність в СРСР підтримував більшовицький Кремль. Більш того, у замовчуванні правди з голодом в Україні були зацікавлені і впливові власники «Нью-Йорк Таймс», аби не зіпсувати дипломатичних стосунків Америки з Радянським Союзом. Цього ж 1933 року якраз були встановлені офіційні дипломатичні відносини між двома країнами.
«Голодні, але не голодують. Російські та іноземні спостерігачі в Україні не бачать підстав передбачати катастрофу», – писав на шпальтах «Нью-Йорк Таймс» Уолт Дюранті. У той час, як у приватних розмовах і у повідомленнях для посольства він оцінював кількість смертей від голоду до 10 мільйонів. «Але кого це обходить, це ж лише росіяни», – пояснював Дюранті свою байдужість до долі замордованих українців, називаючи їх загальним терміном для жителів всієї радянської імперії.
Під тиском радянських чиновників європейські журналісти зрадили Гарета Джоунса. Зокрема британським кореспондентам погрожували заборонити діяльність в СРСР і не дати можливості висвітлення публічного судового процесу проти шести їхніх земляків. Вони спростували публікації Гарета. Із зіпсованою репутацією журналіст був змушений виїхати з території червоного терору. А через два роки його вбили під час перебування в північному Китаї. За припущеннями рідних Джоунса, до цього приклали руки радянські спецоргани.
Посттравматичний синдром
Вистава «Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» розповідає не лише про минуле, а й про посттравматичний синдром теперішнього покоління. Актори пропонують своє бачення щодо звички українців ховати в льохах бочки, банки із соліннями, варенням та м’ясними консерваціями.
На думку режисера театру «Арабески» Світлани Олешко, українці яким випало пережити голод і їхні діти, вже на підсвідомості запасаються харчем, так-би мовити, на чорний день. Актор, музикант Місько Барбара зізнається, колись по приїзді до Харкова його здивували цілі мережі вентиляційних труб, що стирчали з льохів.
«Коли приїхав працювати в «Арабески», я побачив у спальних районах біля висотних будинків масу труб які стирчали із землі. У Львові немає такого. І я зрозумів, що це стратегічний запас про всяк випадок. І це був мій перший дотик до реальності, що пов’язана з тими, хто пережив цей голод. Західна Україна, слава Богу, цього не знала», – каже актор Місько Барбара.
Зрозуміти самим та розповісти іншим – так говорить про мету театральної постановки режисер Світлана Олешко. Передусім їй хочеться на виставах бачити молодь. Акторська трупа планує показати документальну драму в Україні та в інших країнах Європи, де мало знають про Україну та про визначальні моменти її новітньої історії. Вистава «Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» буде третьою із циклу документального театрального триптиху, до якого ще входять спектаклі «Чорнобиль ТМ» та «Декалог: локальна світова війна» (присвячена Волинським подіям під час Другої світової війни).
«Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» – ця вистава не є спектаклем у традиційному розумінні глядача. Тут головна роль віддана документам італійських дипломатів, матеріалам британських журналістів та свідченням жертв Голодомору, записаним на відео, які на початку 30-х років були дітьми. Актори глядачеві допомагають зануритися в атмосферу безнадії, страху і голоду, про що писали консули з Харкова у своїх донесеннях італійському керівництву на чолі з диктатором Муссоліні.
«Мені страшно цікаво експериментувати, поєднувати в одній формі сухі документи, документальні свідчення, поезію із фолком – чорним народним гумором. Ці ж пісні про голод вони ж невигадані. Люди їх пам’ятають з того часу. Ну а щодо кадрів із «Землі» Довженка, цей фільм знятий у 30-х роках і одразу ж його зняли з прокату за натуралізм і якісь там ще гріхи. Я думаю, що Довженко дозволив би мені у виставі на таку тему використати кадри з «Землі». Що ж до Малевича, він дуже любив Україну, і якраз на початку 30-х він повертається в країну. У нього є селянський цикл, де вже селяни зображені не такими, знаєш сонячними, а без облич, або з хрестами на обличчях. Оця тема смерті, голоду на селі вочевидь йому була близька», – розповіла Радіо Свобода про естетичне рішення вистави керівник театру «Арабески» Світлана Олешко.
Устань Ленін, подивися,
як ми в СОЗІ розжилися:
Що на хаті серп і молот,
А у хаті смерть та голод.
Вимучений фольклор українських селян доносить до наших днів повну зневіру в ідеї совєтів, ненависть до колгоспів Леніна і Сталіна.
Листи дипломатів
Італійські дипломати після почутого й побаченого на Слобожанщині, у своїх зведеннях подають емоційні, пронизані розпачем оповіді про судові процеси над канібалами, грабежі та масові поховання померлих від голоду та напівживих спухлих українців. Автори вистави наводять протоколи виконувача обов’язків консула Італії в Харкові Серджо Ґраденіґо
«Невлаштованих, покинутих, спекулянтів тощо виловлюють із такою неухильністю та енергією, що мені довелося забезпечити мого служника посвідкою, яку він міг показати якби його раптом схопили і посадили на одну із вантажівок смерті. Схоже, що цей вилов теж має свій затверджений план» – запис із протоколу виконувача обов’язків консула Ґраденіґо від 16 грудня 1932 року.
В офіційному дипломатичному листуванні Серджо Ґраденіґо з керівництвом Італії подавалася інформація і від колег із німецького та польського консульств. Вони переказували йому про продаж на базарах м’яса людини, а також, як ставали жертвами злочинців заради харчу.
Серед глядачів допрем’єрного показу документальної драми був і представник сучасного польського дипломатичного корпусу – генеральний консул Польщі у Харкові Ян Гранат. Він розповів, що у Польщі теж пильно стежили за голодом в Радянському Союзі за допомогою дипломатів при консульствах у різних містах України, але Польща, як і решта європейських держав, не могла висловити рішучого спротиву проти геноциду українців.
«Ми будемо старатися, щоб інформація польських дипломатів була перекладена українською мовою. А з того, що мені доводилося читати, то можу розповісти про зворушливу сцену. У Харкові двічі на тиждень від посольства забирали сміття. І вже за два дні до того, як очищали урни від залишків, там стояла величезна черга людей, яка намагалася хоч щось собі схопити з харчових залишків», – розповів генеральний консул Ян Гранат.
Радянські ЗМІі закордонні журналісти
Про Голодомор 1932-33 ані слова на шпальтах радянських газет чи в ефірі московського та й українського радіо. Духові оркестри, патріотичні пісні і звіти про успіхи колгоспного будівництва транслювалися робочим та інтелігенції союзних республік і на іномовлення 58 країн світу.
Сьомого листопада 80 років тому «всесоюзний староста» Михайло Калінін із трибуни червоної площі вітав людей з Днем Жовтневої революції таким зверненням: «Цього року при співпраці з партією і політичними відділами, селянські маси, організовані в колективи, міцно взялися за роботу на полях, за колективне господарство! І результати цих зусиль величезні! Ці результати великі не лише тим, що отримано багато зерна та інших сільськогосподарських продуктів, але й тим, що селянин, колгоспник на практиці на полях, городах, пасовиськах побачив усі вигоди колгоспів! Він побачив, що шлях Леніна веде до дійсно соціалістичного, дійсно культурного життя!»
А тепер замальовка села де виживали ті самі українські колгоспники очима британського журналіста Гарета Джоунса. Він єдиний із представників іноземної преси, хто насмілився у березні 33-го навмання вийти з поїзду на одній із маленьких станцій і провести у слобожанських селах два тижні.
«На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша» – безумовно, такий репортажний опис у радянській пресі не міг з’явитися. Українським, а тим паче закордонним журналістам заборонялося виїжджати за місто без супроводу спецслужб.
Натомість його американський колега з Пуліцерівською премією Уолт Дюранті публічно заперечував існування голоду. Його журналістку діяльність в СРСР підтримував більшовицький Кремль. Більш того, у замовчуванні правди з голодом в Україні були зацікавлені і впливові власники «Нью-Йорк Таймс», аби не зіпсувати дипломатичних стосунків Америки з Радянським Союзом. Цього ж 1933 року якраз були встановлені офіційні дипломатичні відносини між двома країнами.
«Голодні, але не голодують. Російські та іноземні спостерігачі в Україні не бачать підстав передбачати катастрофу», – писав на шпальтах «Нью-Йорк Таймс» Уолт Дюранті. У той час, як у приватних розмовах і у повідомленнях для посольства він оцінював кількість смертей від голоду до 10 мільйонів. «Але кого це обходить, це ж лише росіяни», – пояснював Дюранті свою байдужість до долі замордованих українців, називаючи їх загальним терміном для жителів всієї радянської імперії.
Під тиском радянських чиновників європейські журналісти зрадили Гарета Джоунса. Зокрема британським кореспондентам погрожували заборонити діяльність в СРСР і не дати можливості висвітлення публічного судового процесу проти шести їхніх земляків. Вони спростували публікації Гарета. Із зіпсованою репутацією журналіст був змушений виїхати з території червоного терору. А через два роки його вбили під час перебування в північному Китаї. За припущеннями рідних Джоунса, до цього приклали руки радянські спецоргани.
Посттравматичний синдром
Вистава «Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» розповідає не лише про минуле, а й про посттравматичний синдром теперішнього покоління. Актори пропонують своє бачення щодо звички українців ховати в льохах бочки, банки із соліннями, варенням та м’ясними консерваціями.
На думку режисера театру «Арабески» Світлани Олешко, українці яким випало пережити голод і їхні діти, вже на підсвідомості запасаються харчем, так-би мовити, на чорний день. Актор, музикант Місько Барбара зізнається, колись по приїзді до Харкова його здивували цілі мережі вентиляційних труб, що стирчали з льохів.
«Коли приїхав працювати в «Арабески», я побачив у спальних районах біля висотних будинків масу труб які стирчали із землі. У Львові немає такого. І я зрозумів, що це стратегічний запас про всяк випадок. І це був мій перший дотик до реальності, що пов’язана з тими, хто пережив цей голод. Західна Україна, слава Богу, цього не знала», – каже актор Місько Барбара.
Зрозуміти самим та розповісти іншим – так говорить про мету театральної постановки режисер Світлана Олешко. Передусім їй хочеться на виставах бачити молодь. Акторська трупа планує показати документальну драму в Україні та в інших країнах Європи, де мало знають про Україну та про визначальні моменти її новітньої історії. Вистава «Треба жити – не можна вмирати... або листи з Харкова» буде третьою із циклу документального театрального триптиху, до якого ще входять спектаклі «Чорнобиль ТМ» та «Декалог: локальна світова війна» (присвячена Волинським подіям під час Другої світової війни).
