Київ – «Ви вбиваєте нас!» – такі слова вигукують в обличчя президентам США, архієреям католицької церкви, генеральним директорам фармацевтичних компаній герої документального фільму «Як пережити чуму». Стрічка зображує історію боротьби активістів громадських об’єднань ACT UP та TAG за права ВІЛ-інфікованих у 1980-1990-х роках. Її головний герой Пітер Стелі та режисер Девід Франс цими днями перебувають з візитом у Києві, де й відбувся показ стрічки.
Герой стрічки «Як пережити чуму», хворий на СНІД, кричить: «Ми помираємо! Що ви збираєтеся робити зі СНІДом?» Його слова звернені до Білла Клінтона. «Це – частина моєї президентської програми», – відповів на той момент кандидат на президентське крісло Білл Клінтон.
Цього активіста американського руху за права ВІЛ-інфікованих ніхто спеціально не запрошував на зустріч із політиком, який невдовзі після того стане президентом. Він прийшов із власної ініціативи, щоб його та мільйони інших почули.
Інший герой фільму – Пітер Стелі, лідер американського руху за права людей, які живуть з ВІЛ. Свого часу він сам пережив шок, дізнавшись про те, що є носієм вірусу імунодефіциту. У 1980-х це звучало, як смертний вирок. У фільмі є кадри, коли Пітер визнає, що не доживе до того часу, коли будуть віднайдені ліки, що могли б врятувати життя хворих і гарантувати природну тривалість життя. Але завдяки його особистій мужності та рішучості кількох десятків активістів у Нью-Йорку, які наважилися вигукувати в обличчя політикам, що ті вбивають їх своєю бездіяльністю, у США прискорили дослідження нових ліків. І віднайшли, зрештою, засоби, які блокували розвиток хвороби.
Активісти громадських організацій ACT UP та TAG без запрошень ішли до офісів фармацевтичних компаній, спроможних налагодити випуск ліків, вони без запрошень пробивалися на засідання федеральних органів, відповідальних за тестування та затвердження ліків, щоб їх почули. Вони змагалися за кожен місяць, на який можна було скоротити термін апробації нових засобів для протидії вірусу.
Не треба чекати високої смертності від хвороби, щоб почати діяти – активіст
На запитання про те, якою є червона лінія, після котрої бездіяльність уряду в питаннях боротьби з інфекційними хворобами є злочином, і люди мають повставати так, як повстали активісти ACT UP та TAG, Пітер Стелі відповідає:
«Я не думаю, що треба дочекатися того рівня смертності від ВІЛ/СНІДу, який ми мали в гей-громаді Америки, щоб ініціювати рух, який спонукав би уряд щось змінювати в своїх підходах. Але я знаю, що в Україні є менші групи активістів, спроможні діяти за підтримки лише кількох десятків людей чи кількох сотень хворих, це стосується, приміром, прав людей, хворих на гепатит С, чи людей з іншими хворобами. Є певний рівень співчуття, до якого ви можете апелювати як група активістів, яка примушує уряди діяти».
В Україні Пітеру громадські активісти подарували футболку, напис на якій емоційно закликає вичавити корупцію з українського життя. Саме у ній він був під час показу фільму. Поглянувши на свою антикорупційну футболку, Пітер додає: «Я не думаю, що Україна досягла такого стану, коли уряд зовсім нікого не чує. Маючи рішучість, креативність і здоровий глузд, можна й треба діяти».
Вони створили нову парадигму громадського активізму – режисер фільму
Режисер фільму Девід Франс наголошує, що такі активісти, як Пітер, які після невтішного діагнозу подивилися в очі смерті, своєю боротьбою створили нову модель захисту прав пацієнтами. І вона поширилася по всьому світі. Її суть у тім, що рішення, які впливають на шанси людей вижити, мають ухвалюватися за участі пацієнтів. Саме це головний меседж ACT UP.
«Вони зробили те, що ніхто інший до них не робив. Це – нова парадигма громадської активності. Як звичайні громадяни вони сказали, що наука – це не лише заняття для обраних та методологів – пацієнти, доля яких залежить від її відкриттів, також повинні мати право слова щодо того, як відбувається пошук нових ліків і як вся медична система організована навколо проблем хвороб», – наголошує Девід Франс.
Автори та герої фільму визначають двох головних ворогів людей, у яких виявляли ВІЛ у 1980-х: бездіяльність уряду та дискримінація гомосексуалів, які найбільше потерпали від епідемії. Пітер Стелі розповідає, що дискримінація була первинною причиною байдужості.
«Ми точно мали достатньо ресурсів, щоб вирішити проблему раніше. Ми спостерігали приклади епідемій значно меншого масштабу, ніж ВІЛ/СНІД, як-от, приміром, свинячий грип у 1977-му, коли уряд відреагував дуже активно й вдалося врятувати життя багатьох людей. Отож, влада показала, що може швидко протидіяти епідеміям нових хвороб. Але через дискримінацію гомосексуалів вони не зробили цього в 1980х», – пригадує активіст.
Девід Франс зауважує, що й досі навіть у США є прояви такого негативного ставлення до людей, які живуть із ВІЛ.
Попри існування ліків, які дають змогу зупинити розвиток вірусної інфекції та прожити повноцінне життя, близько 15 тисяч американців помирають від цієї хвороби щороку, зауважує Пітер Стелі. За даними Держслужби з питань протидії ВІЛ/СНІДу України, тут щодня від СНІДу помирають в середньому 11 людей.
Герой стрічки «Як пережити чуму», хворий на СНІД, кричить: «Ми помираємо! Що ви збираєтеся робити зі СНІДом?» Його слова звернені до Білла Клінтона. «Це – частина моєї президентської програми», – відповів на той момент кандидат на президентське крісло Білл Клінтон.
Цього активіста американського руху за права ВІЛ-інфікованих ніхто спеціально не запрошував на зустріч із політиком, який невдовзі після того стане президентом. Він прийшов із власної ініціативи, щоб його та мільйони інших почули.
Інший герой фільму – Пітер Стелі, лідер американського руху за права людей, які живуть з ВІЛ. Свого часу він сам пережив шок, дізнавшись про те, що є носієм вірусу імунодефіциту. У 1980-х це звучало, як смертний вирок. У фільмі є кадри, коли Пітер визнає, що не доживе до того часу, коли будуть віднайдені ліки, що могли б врятувати життя хворих і гарантувати природну тривалість життя. Але завдяки його особистій мужності та рішучості кількох десятків активістів у Нью-Йорку, які наважилися вигукувати в обличчя політикам, що ті вбивають їх своєю бездіяльністю, у США прискорили дослідження нових ліків. І віднайшли, зрештою, засоби, які блокували розвиток хвороби.
Активісти громадських організацій ACT UP та TAG без запрошень ішли до офісів фармацевтичних компаній, спроможних налагодити випуск ліків, вони без запрошень пробивалися на засідання федеральних органів, відповідальних за тестування та затвердження ліків, щоб їх почули. Вони змагалися за кожен місяць, на який можна було скоротити термін апробації нових засобів для протидії вірусу.
Не треба чекати високої смертності від хвороби, щоб почати діяти – активіст
На запитання про те, якою є червона лінія, після котрої бездіяльність уряду в питаннях боротьби з інфекційними хворобами є злочином, і люди мають повставати так, як повстали активісти ACT UP та TAG, Пітер Стелі відповідає:
«Я не думаю, що треба дочекатися того рівня смертності від ВІЛ/СНІДу, який ми мали в гей-громаді Америки, щоб ініціювати рух, який спонукав би уряд щось змінювати в своїх підходах. Але я знаю, що в Україні є менші групи активістів, спроможні діяти за підтримки лише кількох десятків людей чи кількох сотень хворих, це стосується, приміром, прав людей, хворих на гепатит С, чи людей з іншими хворобами. Є певний рівень співчуття, до якого ви можете апелювати як група активістів, яка примушує уряди діяти».
В Україні Пітеру громадські активісти подарували футболку, напис на якій емоційно закликає вичавити корупцію з українського життя. Саме у ній він був під час показу фільму. Поглянувши на свою антикорупційну футболку, Пітер додає: «Я не думаю, що Україна досягла такого стану, коли уряд зовсім нікого не чує. Маючи рішучість, креативність і здоровий глузд, можна й треба діяти».
Вони створили нову парадигму громадського активізму – режисер фільму
Режисер фільму Девід Франс наголошує, що такі активісти, як Пітер, які після невтішного діагнозу подивилися в очі смерті, своєю боротьбою створили нову модель захисту прав пацієнтами. І вона поширилася по всьому світі. Її суть у тім, що рішення, які впливають на шанси людей вижити, мають ухвалюватися за участі пацієнтів. Саме це головний меседж ACT UP.
«Вони зробили те, що ніхто інший до них не робив. Це – нова парадигма громадської активності. Як звичайні громадяни вони сказали, що наука – це не лише заняття для обраних та методологів – пацієнти, доля яких залежить від її відкриттів, також повинні мати право слова щодо того, як відбувається пошук нових ліків і як вся медична система організована навколо проблем хвороб», – наголошує Девід Франс.
Автори та герої фільму визначають двох головних ворогів людей, у яких виявляли ВІЛ у 1980-х: бездіяльність уряду та дискримінація гомосексуалів, які найбільше потерпали від епідемії. Пітер Стелі розповідає, що дискримінація була первинною причиною байдужості.
«Ми точно мали достатньо ресурсів, щоб вирішити проблему раніше. Ми спостерігали приклади епідемій значно меншого масштабу, ніж ВІЛ/СНІД, як-от, приміром, свинячий грип у 1977-му, коли уряд відреагував дуже активно й вдалося врятувати життя багатьох людей. Отож, влада показала, що може швидко протидіяти епідеміям нових хвороб. Але через дискримінацію гомосексуалів вони не зробили цього в 1980х», – пригадує активіст.
Девід Франс зауважує, що й досі навіть у США є прояви такого негативного ставлення до людей, які живуть із ВІЛ.
Попри існування ліків, які дають змогу зупинити розвиток вірусної інфекції та прожити повноцінне життя, близько 15 тисяч американців помирають від цієї хвороби щороку, зауважує Пітер Стелі. За даними Держслужби з питань протидії ВІЛ/СНІДу України, тут щодня від СНІДу помирають в середньому 11 людей.
