Київ – В село Садове якісний мобільний зв'язок ще не дійшов, натомість тут відчутний бриз моря. До баз відпочинку Чорного моря – всього 15 кілометрів, а тут тихо і чути цвіркунів. До цього села вже п’ять років не ходять автобуси. Тут немає дороги, школи, церкви, а ще магазину і газу. Та попри це , місцеві жителі вважають Садове земним раєм.
У селі Садовому на Одещині одна вулиця і провулок. У ньому прописано 76 людей, але проживає не більше 50-ти. Займаються сільським господарством, обробляють великі – по 1 гектару – городи, вирощують та продають виноград місцевому винзаводу, тримають овець, кіз, роблять смачну бринзу. Баба Варка, яка прожила тут все життя і багато працювала на фермі, на морі була лише двічі.
«Як тільки організували колхоз, у нас тут такого було народу, такого молодьожі. І було чотири ланки, і в кожній ланці по шістдесят душ. Усі степи сапали, садили, за плужкам ходили, це все люди руками. А щас шо? Позабирали, пустота, геть нема людей, залишилося 5 сімей молодих. І так вимирають – вимирають, і пустіє геть село», – пригадує вона.
Дістатись до Садового: справа для сильних духом
Щовихідних по вщент зруйнованій дорозі в Садове з Татарбунарів їздить провідати маму Наталя. І хоч відстань від районного центру до села не така вже й велика – близько 50 км – дістатись їй сюди непросто. Останніх 5 років громадський транспорт до Садового і ще двох сусідніх сіл не ходить взагалі. Аргументи перевізників – мало пасажирів, а ще необхідність щоразу ремонтувати автобус після проїзду розбитою дорогою. Місцеві чиновники пояснюють – дорога районного значення, а оскільки район дотаційний, то і грошей на неї не виділяють. Тож Наталя виходить на найближчій від села зупинці. А звідти – пішки три кілометри.
З напіврозваленої сільської зупинки дітей забирає шкільний автобус і відвозить в єдину школу на 4 села. Дорослі пересуваються власним транспортом – хто стареньким «Москвичем», а кому досі в нагоді стає віз.
Якщо до Садового дорога зруйнована, то в селі її просто немає. У радянські часи поклали асфальт лише до ферми, що знаходиться на околиці, щоб зручно було збирати молоко, а в селі так і лишилась ґрунтовка. Після розпаду СРСР були спроби насипати її камінням, але за зиму все знову перетворювалось на багнюку. Сьогодні селяни по-своєму укріплюють дорогу – висипають сміття в глибокі борозни від тракторів.
Більшість хат у Садовому – чамурі
Газу, як і дороги, в селі ніколи не було. Взимку місцеві топлять вугіллям і сухою виноградною лозою. Вже 6 років в селі немає магазину. За Наталиним підрахунком у селі лишилось 17 «живих» хат. А оскільки будинки на Півдні будували з саману (невипаленої цегли з суміші глини, соломи), без господаря вони перетворюються на пустку – «чамур». Тепер чамурів у Садовому більшість.
«Все зруйновано, нічого немає. Є тільки один фермер. Виходить люди, які залишилися, працюють, займаються землеробством, обробляють землю. Не свою, а працюють на хазяїна», – розповідає вона.
Самотніх старожилів села двічі на тиждень відвідує соціальна працівниця – привозить продукти, допомагає по господарству. ЇЇ кличуть «нянічка». Фельдшер , якого у селі називають «врачок на дирчику», через те, що він робить об’їзд хворих на мопеді, теж працює на 3 села.
Вертута, плачинда і вино
Оскільки навколо – молдавські, румунські, болгарські села – кулінарні традиції в Садовому змішались. Баба Варка готує вертуту з бринзою (печене листкове тісто з начинкою), плачинди (великий круглий пиріжок з найрізноманітнішими начинками) і мамалигу (каша з вареного в окропі кукурудзяного борошна). Жінка розказує, що раніше кожен двір робив власне вино, але не на продаж:
«Коло хати весь город у виноградові – Зайбер, Тисячний, Білий. Люди надушували бочку, дві чи п’ять бочок, та понятія не мали цукру туди класти. Вони літом молотять, сіють, а зима – тільки в гості ходять. Потихеньку випивали», – розказує бабця.
Навколо Садового – заповідний скіфський степ, лиман і екологічно чисті виноградники. І цю відрізаність від світу, баба Варка не вважає недоліком, а навпаки – чи не найбільшою перевагою Садового. Своє село вона називає земним раєм.
Матеріал підготували Ірина Стельмах та Юлія Марушевська.
У селі Садовому на Одещині одна вулиця і провулок. У ньому прописано 76 людей, але проживає не більше 50-ти. Займаються сільським господарством, обробляють великі – по 1 гектару – городи, вирощують та продають виноград місцевому винзаводу, тримають овець, кіз, роблять смачну бринзу. Баба Варка, яка прожила тут все життя і багато працювала на фермі, на морі була лише двічі.
«Як тільки організували колхоз, у нас тут такого було народу, такого молодьожі. І було чотири ланки, і в кожній ланці по шістдесят душ. Усі степи сапали, садили, за плужкам ходили, це все люди руками. А щас шо? Позабирали, пустота, геть нема людей, залишилося 5 сімей молодих. І так вимирають – вимирають, і пустіє геть село», – пригадує вона.
Дістатись до Садового: справа для сильних духом
Щовихідних по вщент зруйнованій дорозі в Садове з Татарбунарів їздить провідати маму Наталя. І хоч відстань від районного центру до села не така вже й велика – близько 50 км – дістатись їй сюди непросто. Останніх 5 років громадський транспорт до Садового і ще двох сусідніх сіл не ходить взагалі. Аргументи перевізників – мало пасажирів, а ще необхідність щоразу ремонтувати автобус після проїзду розбитою дорогою. Місцеві чиновники пояснюють – дорога районного значення, а оскільки район дотаційний, то і грошей на неї не виділяють. Тож Наталя виходить на найближчій від села зупинці. А звідти – пішки три кілометри.
З напіврозваленої сільської зупинки дітей забирає шкільний автобус і відвозить в єдину школу на 4 села. Дорослі пересуваються власним транспортом – хто стареньким «Москвичем», а кому досі в нагоді стає віз.
Якщо до Садового дорога зруйнована, то в селі її просто немає. У радянські часи поклали асфальт лише до ферми, що знаходиться на околиці, щоб зручно було збирати молоко, а в селі так і лишилась ґрунтовка. Після розпаду СРСР були спроби насипати її камінням, але за зиму все знову перетворювалось на багнюку. Сьогодні селяни по-своєму укріплюють дорогу – висипають сміття в глибокі борозни від тракторів.
Більшість хат у Садовому – чамурі
Газу, як і дороги, в селі ніколи не було. Взимку місцеві топлять вугіллям і сухою виноградною лозою. Вже 6 років в селі немає магазину. За Наталиним підрахунком у селі лишилось 17 «живих» хат. А оскільки будинки на Півдні будували з саману (невипаленої цегли з суміші глини, соломи), без господаря вони перетворюються на пустку – «чамур». Тепер чамурів у Садовому більшість.
«Все зруйновано, нічого немає. Є тільки один фермер. Виходить люди, які залишилися, працюють, займаються землеробством, обробляють землю. Не свою, а працюють на хазяїна», – розповідає вона.
Самотніх старожилів села двічі на тиждень відвідує соціальна працівниця – привозить продукти, допомагає по господарству. ЇЇ кличуть «нянічка». Фельдшер , якого у селі називають «врачок на дирчику», через те, що він робить об’їзд хворих на мопеді, теж працює на 3 села.
Вертута, плачинда і вино
Оскільки навколо – молдавські, румунські, болгарські села – кулінарні традиції в Садовому змішались. Баба Варка готує вертуту з бринзою (печене листкове тісто з начинкою), плачинди (великий круглий пиріжок з найрізноманітнішими начинками) і мамалигу (каша з вареного в окропі кукурудзяного борошна). Жінка розказує, що раніше кожен двір робив власне вино, але не на продаж:
«Коло хати весь город у виноградові – Зайбер, Тисячний, Білий. Люди надушували бочку, дві чи п’ять бочок, та понятія не мали цукру туди класти. Вони літом молотять, сіють, а зима – тільки в гості ходять. Потихеньку випивали», – розказує бабця.
Навколо Садового – заповідний скіфський степ, лиман і екологічно чисті виноградники. І цю відрізаність від світу, баба Варка не вважає недоліком, а навпаки – чи не найбільшою перевагою Садового. Своє село вона називає земним раєм.
Матеріал підготували Ірина Стельмах та Юлія Марушевська.
