Юля залишається в тюрмі – тоді в тюрмі й Україна – Андрій Любка

Прага – «Psí víno» – «Собаче вино» – так називається збірка оповідань молодих чеських, словацьких і українських письменників, яка нещодавно побачила світ у Празі. Серед авторів – український поет і письменник Андрій Любка. У збірнику в перекладі на чеську є кілька творів молодого автора.

– Як Вам вдалося дістатися до цього збірника, чи було запрошення від чехів?

– Олексій Севрук, який уже майже 15 років живе у Празі, переклав кілька моїх віршів уже давно, він друкував їх у різних часописах, а потім запросив до друку в цьому журналі. Власне вони запросили на свій ювілейний вечір, це була їхня ініціатива, вони запросили авторів із Чехії, Словаччини і також із України. Але все це зробив Олексій Севрук, який це переклав чеською мовою.

– А наскільки комфортно Ви почуваєте себе в середовищі чеської сучасної поезії?

– Не знаю, як себе почувати у середовищі чеської поезії, але загалом, наприклад, я в Австрії, Швейцарії й Німеччині почуваю себе добре і маю добрі рецензії. Я не цілком обізнаний з тим, що відбувається зараз в сучасній літературі, в поезії в Чехії, тому що не володію мовою. Але мені здається з реакції публіки, з того, що вони друкують і як цікавляться, що це становить для них певний інтерес.

– Моє наступне запитання стосується Вашої громадської діяльності. Відомо, що Ви були пов’язані з білоруськими дисидентами, білоруським визвольним рухом. Наскільки сьогодні ці ваші відносини актуальні?

– Після того, як я очолював страйковий комітет в Ужгороді під час Помаранчевої революції, вони мене справді запросили, Олександр Мілінкевич у 2006 році, консультувати їх на виборах президента Білорусі. І я працював з ними, а потім сидів у в’язниці, і до зараз я персона нон-ґрата, тобто я в Білорусь не можу в’їхати до 2016 року.

Зараз моя співпраця з білоруським блоком полягає лише, скажімо, в перекладах або в організації якихось творчих, громадсько-політичних зустрічей в Україні, Польщі, за кордоном, і з підтримкою. Тобто ми співпрацюємо, але я не можу в’їхати в саму країну. Не знаю, чи це така біда, можливо це мене лише підштовхує до ще активнішої роботи, ще активнішої співпраці, тому що це – як нерв, який постійно болить, і я ніколи про це не забуваю. Тому Білорусь залишається якоюсь такою лейтмотивною в моєму житті й надалі.

– А українська громадськість, культурні кола, чи Ви маєте якісь контакти з тими людьми, які можуть назвати себе сьогодні культурною опозицією?

– Більшість із нормальних людей – це культурна опозиція, в культурному світі – це переважна більшість і мені здається, що саме вона і є тією частиною суспільства, яка зараз задає тон і не здає позицій попри якісь євроатлантичні прагнення влади. Вона каже, що ні, їхні прагнення можуть зараз співпасти з нашими інтересами, але насправді окупаційна влада – це окупаційна влада, і ми нічого спільного з цими людьми не хочемо мати і руки подавати їм не хочемо.

– А кого Ви називаєте окупаційною владою?

– Влада, яка є зараз, є окупаційною, тому що парламентські вибори 2012 року і місцеві 2010 року були сфальсифіковані, і, відповідно, вся влада, яка зараз є в Україні, є окупаційною. Це, мені здається, зрозуміло для всіх.

– Коли можна чекати в Україні Ваших нових творів?

– Наступного року вийдуть дві книжки. Meridian Chernowitz видає у лютому книжку «Тут жив хтось до нас»: це книжка есеїстки і публіцистики, книжка «колонок». І десь між травнем і вереснем вийде книжка «Тунель» про українське прикордоння. Це художня книжка, але в стилі Кустуріци, про різні ситуації, які трапляються з українцями на кордоні – від смішних до трагікомічних ситуацій, які українці переживають, прилітаючи дельтопланами з сигаретами або перепливаючи річками кордони з Євросоюзом. Але документальною основою послужила та історія, яка трапилася в Ужгороді, коли там вирили практично метро. Під кордоном з Євросоюзом – між Ужгородом і Словаччиною був тунель і власне з цього тунелю і починається моя книжка.

– Ви торкнулись теми Європейського Союзу. Чи вірите Ви в те, що Україна інтегрується і стане частиною європейського світу?

– Безумовно, вірю. Мені здається, що вона якоюсь мірою – духовно і інтелектуально – і зараз є частиною Європейського союзу. Не впевнений, що вона мала би стати складовою частиною ЄС у цих територіальних межах, тобто я не впевнений, що вся Україна є Україною. Але загалом мені здається, що найближчі 10-15 років – це вже невідворотній процес інтеграції саме із Заходом.

– Навіть якщо Юлія Володимирівна залишиться в тюрмі?

– А вона не залишиться в тюрмі.

– Ви в це вірите?

– Я впевнений, що вона не залишиться в тюрмі, тому що її доля настільки пов’язана із долею України, що або вона виходить, і тоді виходить і Україна на якийсь рівень, або вона залишається в тюрмі, й тоді залишається в тюрмі Україна.