Київ – Яким має бути музей сьогодні? Фахівці стверджують: щоб не перетворитися на архаїзм, він мусить сфокусуватися на суспільстві, а не на предметі. У сучасних музеїв з’явилося багато конкурентів у розважальній сфері, тож їм доводиться шукати нові підходи до побудови експозиції та спілкуванню з відвідувачами. Зокрема, відмовлятися від так званої «товарної естетики» музею та уважно вивчати свою аудиторію.
Минулого року Львівський природничий музей отримав грант на суму 10 мільйонів гривень від проекту «Динамічний музей» Фонду Ріната Ахметова. Упродовж 20 років там тривав капітальний ремонт, тож разом із грішми команда музею отримала шанс побудувати його з нуля. Вони розробили стратегію розвитку, вчаться працювати з відвідувачами, а також створюють інфраструктуру для людей з обмеженими можливостями. Що ж до експозиції, то вона буде інтерактивною. Ідея у тому, щоб відвідувач вийшов із музею із певним масивом знань, розповідає головний зберігач фондів та керівник грантового проекту Наталія Дзюбенко.
«Певно, більшість людей приходить до Природничого музею, щоб подивитися на опудала. Це цікаво, особливо зважаючи на те, що у Львові немає зоопарку. Однак ми хочемо показати причинно-наслідкові зв’язки: те, як побудований світ, як наша діяльність може на нього впливати, і те, як світ впливає на нас», – каже музейниця.
Наталія Дзюбенко зауважує, що більшість українських музеїв зберігають величезні колекції, однак не вміють правильно представити їх громаді.
Як боротися з «товарною естетикою»?
Традиційні музеї просто презентують об’єкти, таким чином використовуючи односторонню форму спілкування, стверджує професор Берлінського університету мистецтв, музеєзнавець Міхаель Фер.
«Експонати, представлені без контексту, можна порівняти із тваринами у зоопарку. Там відвідувач так само бачить їх поза звичним середовищем. Окрім того, презентація зумовлює певну дисципліну. Ми називаємо таку форму подачі «товарною естетикою» – коли об’єкти виставляють, немов на продаж. У Німеччині це визначення з’явилося ще у 70-х роках», – розповідає дослідник.
Разом з тим Фер критикує надмірне використання техніки в музеях. Аудіогіди позбавляють відвідувачів можливості ставити питання, а плазмові екрани затьмарюють саму виставку. До того ж, як зауважує Наталія Дзюбенко, у сучасному цифровому світі будь-які інформаційні технології дуже швидко застарівають.
«Товарну естетику» у досить цікавий спосіб долає, наприклад, лондонський Музей Вікторії та Альберта – найбільший у світі музей декоративного мистецтва. Деякі його зали буквально переповнені експонатами, тож глядач має сам вибрати, що роздивлятися, розповідає Міхаель Фер.
Або Музей Джона Соуна, побудований ще у 1834 році у тому ж таки Лондоні: один із його залів має площу десять квадратних метрів і дуже високі стіни, завішані картинами. Коли відвідувач закінчує їх оглядати, наглядач розсуває стіни, і з’являється новий шар картин. Це повторюється кілька разів, поки маленька кімната не перетворюється на цілу галерею.
Музей має працювати з конкретною особистістю – фахівець
У одній із своїх статей Міхаель Фер пише, що його ідеальний музей мав би кілька входів. Те, що побачать відвідувачі, залежало б від входу, який вони обрали. А для того, щоб оглянути усю експозицію, їм потрібно було б детально пояснити охоронцю, чого вони він неї чекають і на який досвід розраховують.
Успіх музею вимірюється не кількістю відвідувачів, а якістю їхніх візитів, каже Фер. За його словами, концепція «музей для кожного» сьогодні змінилася на «кожному по музею». Звісно, що існують великі інституції, розраховані на масового відвідувача. Однак у більшості випадків сучасні музеї мають дуже добре уявляти свою аудиторію.
Так само вважає український музеєзнавець Микола Скиба.
«Я думаю, що кожна людина є одиницею культури. Музей має будувати роботу не стільки з аудиторією, скільки з конкретною особистістю і дати їй можливість знайти в музеї те, що вона хоче», – каже він.
Українська «нова музейна людина»
Сьогодні кожен музей намагається налагодити зворотній зв’язок із публікою, каже Микола Скиба. Здебільшого використовують такі засоби, як анкетування. Однак для кращого результату потрібно проводити роботу з фокус-групами, а на це у музеїв зазвичай не вистачає людей та грошей, зауважує фахівець.
Хто є класичним відвідувачем музеїв в Україні? Масштабне дослідження, яке нещодавно провів київський Музей Ханенків, свідчить про те, що найменшу частку їхньої аудиторії становить якраз найактивніша частина суспільства – працездатні люди віком від 30 до 40 років. Найбільшу – організовані шкільні екскурсії.
Зрозуміло, що аудиторія залежить, перш за все, від профілю музею, зазначає Микола Скиба. Наприклад, якщо музей має освітню програму, то це, швидше за все, будуть здебільшого люди з дітьми. Однак за останні десять років в Україні сформувалася так звані «нові музейні люди» – невелика група людей, орієнтована на особистісний розвиток.
Минулого року Львівський природничий музей отримав грант на суму 10 мільйонів гривень від проекту «Динамічний музей» Фонду Ріната Ахметова. Упродовж 20 років там тривав капітальний ремонт, тож разом із грішми команда музею отримала шанс побудувати його з нуля. Вони розробили стратегію розвитку, вчаться працювати з відвідувачами, а також створюють інфраструктуру для людей з обмеженими можливостями. Що ж до експозиції, то вона буде інтерактивною. Ідея у тому, щоб відвідувач вийшов із музею із певним масивом знань, розповідає головний зберігач фондів та керівник грантового проекту Наталія Дзюбенко.
«Певно, більшість людей приходить до Природничого музею, щоб подивитися на опудала. Це цікаво, особливо зважаючи на те, що у Львові немає зоопарку. Однак ми хочемо показати причинно-наслідкові зв’язки: те, як побудований світ, як наша діяльність може на нього впливати, і те, як світ впливає на нас», – каже музейниця.
Наталія Дзюбенко зауважує, що більшість українських музеїв зберігають величезні колекції, однак не вміють правильно представити їх громаді.
Як боротися з «товарною естетикою»?
Традиційні музеї просто презентують об’єкти, таким чином використовуючи односторонню форму спілкування, стверджує професор Берлінського університету мистецтв, музеєзнавець Міхаель Фер.
Експонати, представлені без контексту, можна порівняти із тваринами у зоопарку. Там відвідувач так само бачить їх поза звичним середовищемМіхаель Фер
Разом з тим Фер критикує надмірне використання техніки в музеях. Аудіогіди позбавляють відвідувачів можливості ставити питання, а плазмові екрани затьмарюють саму виставку. До того ж, як зауважує Наталія Дзюбенко, у сучасному цифровому світі будь-які інформаційні технології дуже швидко застарівають.
«Товарну естетику» у досить цікавий спосіб долає, наприклад, лондонський Музей Вікторії та Альберта – найбільший у світі музей декоративного мистецтва. Деякі його зали буквально переповнені експонатами, тож глядач має сам вибрати, що роздивлятися, розповідає Міхаель Фер.
Або Музей Джона Соуна, побудований ще у 1834 році у тому ж таки Лондоні: один із його залів має площу десять квадратних метрів і дуже високі стіни, завішані картинами. Коли відвідувач закінчує їх оглядати, наглядач розсуває стіни, і з’являється новий шар картин. Це повторюється кілька разів, поки маленька кімната не перетворюється на цілу галерею.
Музей має працювати з конкретною особистістю – фахівець
У одній із своїх статей Міхаель Фер пише, що його ідеальний музей мав би кілька входів. Те, що побачать відвідувачі, залежало б від входу, який вони обрали. А для того, щоб оглянути усю експозицію, їм потрібно було б детально пояснити охоронцю, чого вони він неї чекають і на який досвід розраховують.
Успіх музею вимірюється не кількістю відвідувачів, а якістю їхніх візитів, каже Фер. За його словами, концепція «музей для кожного» сьогодні змінилася на «кожному по музею». Звісно, що існують великі інституції, розраховані на масового відвідувача. Однак у більшості випадків сучасні музеї мають дуже добре уявляти свою аудиторію.
Так само вважає український музеєзнавець Микола Скиба.
Кожна людина є одиницею культури. Музей має будувати роботу не стільки з аудиторією, скільки з конкретною особистістю і дати їй можливість знайти в музеї те, що вона хочеМикола Скиба
Українська «нова музейна людина»
Сьогодні кожен музей намагається налагодити зворотній зв’язок із публікою, каже Микола Скиба. Здебільшого використовують такі засоби, як анкетування. Однак для кращого результату потрібно проводити роботу з фокус-групами, а на це у музеїв зазвичай не вистачає людей та грошей, зауважує фахівець.
Хто є класичним відвідувачем музеїв в Україні? Масштабне дослідження, яке нещодавно провів київський Музей Ханенків, свідчить про те, що найменшу частку їхньої аудиторії становить якраз найактивніша частина суспільства – працездатні люди віком від 30 до 40 років. Найбільшу – організовані шкільні екскурсії.
Зрозуміло, що аудиторія залежить, перш за все, від профілю музею, зазначає Микола Скиба. Наприклад, якщо музей має освітню програму, то це, швидше за все, будуть здебільшого люди з дітьми. Однак за останні десять років в Україні сформувалася так звані «нові музейні люди» – невелика група людей, орієнтована на особистісний розвиток.
