В Україні немає щасливих письменників – Таня Малярчук

Прага – До Праги приїхала відома українська письменниця Таня Малярчук, у Бібліотеці Вацлава Гавела відбулась її зустріч з українцями і чехами, тими, хто любить українське слово, літературу, письменницьку традицію. Залу до країв заповнила передусім українці з чисельного середовища заробітчан, серед яких, за статистикою, багато людей з вищою освітою, і чеська студентська молодь. Таня Малярчук також відвідала Радіо Свобода і дала інтерв’ю.

– Пані Малярчук, вітаємо вас у Празі, тут зовсім недавно вийшла антологія українського оповідання, в якій є і ваші твори. Відтепер і чехи можуть читати вас рідною мовою. На Вашу думку, що губиться у перекладах, як чужинці сприймають українську літературу?

– Я трохи розгублена, я не можу контролювати переклад чеською мовою. Польською можу, німецькою можу, англійською – так собі, але чеською я нічого не розумію. Тут ідеться швидше про довіру, наскільки я довіряю перекладачеві, я справді не можу порівнювати оригінал і переклад. Але в цьому є і щось справді приємне. Коли ти можеш себе відкрити, довіритись комусь і подумати: це твоя робота, роби, як найкраще ти можеш. Якщо погано, то погано, а добре, то добре. Така моя філософія.

– Колись Гаврило Костельник – філософ церкви і священик – сказав про Наталену Королеву, яка, до речі, жила і померла тут, у Чехії, в тодішній Чехословаччині, що «її слово всюди крилате». Якщо подивитись з цього кута зору на сучасну українську літературу в європейському контексті, як вдалось українському слову не загубитись, особливо зараз до української літератури такий великий інтерес?

– Я думаю, що ви перебільшуєте про великий інтерес до української літератури. Але, звичайно, сидячи в українській літературі, дуже приємно тішити себе надією, що ми в Європі комусь дуже потрібні. Я би не сказала, що ми аж так дуже комусь потрібні. Але ми будемо потрібні тільки тоді і настільки, коли будемо писати добрі тексти.

До України є досі інтерес як до політичної структури і до того, що відбувається зараз в Україні. Тобто спочатку була хвиля Помаранчевої революції, до і після були всі збуджені. Потім ця хвиля трохи притихла. А тепер просто ліниво споглядають, на мою думку, як же вони виборсаються з цієї ситуації, в якій вони опинилися. Але такого сильного інтересу до літератури, на мою думку, немає. Тобто, якщо порівняти кількість перекладів, а я знаю німецькомовний літературний простір, наприклад, переклади з чеської літератури, польської, балканських літератур, то частка української літератури там мізерна.

– Чим можна збудити інтерес до української літератури?

– Добрим писанням.

– Є така чеська письменниця Петра Гулова, вона недавно видала повість «Земля обітована» про долю українських заробітчан у Чехії. Можливо, важлива тема, яку обирають письменники, щоб привернути увагу до країни. А в Чехії це є одна з найболючіших проблем.

– Не думаю, що можна якось силоміць привернути до себе увагу. Вибираючи теми так, можливо, ця тема емігрантства дуже актуальна, але вона не є неописаною в Україні, в українській літературі. За останні кілька років вже з’явилося багато текстів на цю тему. На мою думку, цього вже аж забагато, бо що можна ще сказати? Їдуть емігранти, працюють на чорних роботах, їхні долі дуже подібні між собою.

– Але також часто це драма, навіть трагедія.

– Так, але ми знаємо цю драму вже наперед. Ні, я не бачу нічого нового. Може якось інакше спробувати цю тему описати. Я сама емігрантка, я вже три роки живу у Відні. Раніше мені все було якимось важливим, таким болючим, щемким – ця тема власної еміграції. Я думала щось про це писати, але потім якось зрозуміла, що мене особисто це не цікавить.

– Де краще, комфортніше, важливіше жити українському письменникові – в середовищі такому виваженому, надійному на Заході, де працюють демократичні механізми, чи у збуреному, не виваженому, бурхливому, яке є в Україні? Що важливіше для письменника?

– Дуже провокативне запитання. Я не думаю, що цей європейський простір аж такий тихий і виважений, як ви його називаєте. Там теж бушують різні води, може на поверхні цього не видно. Але й український простір не є, як ви кажете, збуреним і не виваженим. Я думаю, що українському письменникові добре там жити, де йому добре, де він сам себе почуває комфортно. Мені, чесно кажучи, ніколи не було комфортно в тому літературному середовищі, в якому я крутилася. В мене дуже багато друзів і знайомих, яких я, на жаль, втратила від часу мого переїзду.

Але сама атмосфера літературного процесу в Україні мені дуже не подобається, через те, що вона така маленька насправді, хоча величезна країна. Але цей літературний процес, літературне середовище настільки маленьке, це так, як би до склянки води пустити кілька величезних рибин. Вони поз’їдають одне одного. На мою думку, аж забагато якоїсь такої неприязні…

– Ворожості, можливо?

– Конкуренція – вона повинна бути, здорова конкуренція.

– Що Ви маєте на увазі – ворожість якусь, агресію?

– Так, якась така агресія, брудність. Тому що ніхто не є щасливим як письменник в Україні, ніхто не може жити і заробляти цим.

– А письменник взагалі може бути щасливим, на Вашу думку?

– Це вже щось інше. Не треба переводити на такі речі. Ясно, що письменник мусить бути завжди бідним, голодним, обдертим і закінчити життя у фосі. Дуже мало є тих прикладів письменників, які відбулися як письменники. Тобто тих, які можуть сказати, що в них є такі ось книжки, що вони стільки ось заробляють, над тими і тими темами працюють, тобто взяти письменництво як професію. Всі решту хотіли б це мати, але не мають. Не мають, тому що в Україні це не бізнес. На цьому гроші не заробиш. А тоді це завжди аматорство. А аматорство завжди породжує самонезадоволення, тобто я хотів би бути таким, але я таким не є. Коли я це чую, про всі ці стипендії і гранти, про те, що «вони продалися Америці», а ось ти поїхав за кордон на якусь стипендію, а я тебе за це ненавиджу, і починається…

– До речі про стипендії і нагороди. Зараз триває Нобелівський тиждень. Чи маєте Ви своє пояснення, чому досі в Україні немає Нобелівського лауреата серед письменників? Не дожили до цих премій два великих українці – Іван Франко і Василь Стус – смерть завадила. А якою є ситуація нині?

– Стус міг би напевно отримати. Можливо це неправильно так казати, багато є на цю тему статей про те, що йому ніхто не збирався давати Нобелівської премії. Але я думаю, що воно було тоді дуже на часі. Кілька років після того дали премію Бродському. Нобелівська премія – це завжди трохи політична штука. Але основна передумова отримання Нобелівської премії – це переклади. А Україна не може похвалитися величезною кількістю перекладів на різні мови.

– Нещодавно я була у Львові. Купуючи газету, на вітрині кіоску нарахувала 14 журналів, лише 2 з них були українською. Як може письменник допомогти українській мові, щоб вона більше побутувала і розвивалася як живий організм?

– Не знаю, я не соціолінгвіст. Я виходжу завжди ось від чого: говорити українською мовою, тільки говорити українською мовою зі своїми друзями, своїми дітьми, зі своїми батьками, працювати над собою, цінувати мову, тобто розуміти, що це дуже важливо – мова, якою ти говориш. І як ти говориш, якими ти словами послуговуєшся, тобто ставитися до мови трохи усвідомленіше. Можливо так, я не знаю.