Починається абсолютно «гоп-стопівська» тема – художник

Київ – Художник, учасник мистецького проекту «Жлобологія» Олекса Манн розповів в ефірі програми «Молодь плюс» про громадянську позицію «людей мистецтва». На його думку, митець в Україні не може бути відірваним від довколишнього світу. Він має озвучувати власне ставлення до соціальних чи політичних проблем.

– Потрібно робити це постійно. Ми живемо в такому інформаційно-маніпулятивному полі, що, якщо митець чи літератор не буде висловлюватись, то буде відбуватись «зомбація-перезомбація» суспільства.

– Кого чи що Ви «тавруєте ганьбою» у власній творчості найчастіше?

– Я займаюсь просто дослідженнями людини: антропологією, психологічними дослідженнями, маніпуляцією людиною, маніпуляцією свідомістю людиною. Взагалі, я просто досліджую людину для себе виключно. Якщо це стає цікаво соціуму, я тільки дуже радий. Але це мої власні дослідження.

– Але Ваші роботи виглядають «викривальними». На Ваших картинах правоохоронці, ЗМІ…

– Я серед цього просто живу. Я це бачу кожен день. Це потрапляє мені в око і, звичайно ж, реагую на це.

Мені не цікаві правоохоронці чи якісь конкретні діячі. Це дійсні явища, це наші проблеми… Я живу в цьому соціумі, в цій країні. У нас зараз відбувається становлення суспільства і громадянського суспільства. Це достатньо хвора і повільно прогресуюча країна. Я, як художник, це бачу і роблю для себе якісь репліки. Це не основний мотив моєї творчості, але фрагментарно це зустрічається.

– В Україні майже не лишилося митців, які не забруднили свої імена конформізмом, вважає критик Олег Вергеліс. На Вашу думку, чи лишилися в Україні митці, до яких дослухаються?

– Мені здається, що хтось, можливо, і є. У моєму колі спілкування є люди, які ведуть постійну трансляцію своїх думок, своїх громадянських думок. До них дослухаються, тому що аудиторія зростає постійно.

Наприклад, з нашого угруповання, ми постійно ведемо свою трансляцію через інтернет. Ми робимо окрему справу. Багато людей уже починають це читати, дивитись, ходити, цікавитись.

– А чи є хтось, хто транслює важливі для суспільства тези, але про чию думку наразі забувають, а не варто було б?

– Популярність – це достатньо хитка річ. Вона завойовується людиною під час її діяльності. Ми не можемо користуватися фондівськими ресурсами, щоб добиватися популярності. У нас є тільки майданчики в інтернеті, виставки, які, насправді, дуже рідко проходять, і декілька каталогів. Це, фактично, автономна річ. Те, що це набуло якоїсь популярності, це завдяки просто якомусь «сарафанному радіо».

Мистецьких видань, критиків, оглядачів настільки мало, що, фактично, це «власна трансляція». Зараз художник має бути одночасно і критиком, і літератором, який пише тексти, і художником, який малює і створює об’єкти, і який ще себе демонструє як соціального філософа – абсолютно кумулятивна річ склалась в Україні. Ти не можеш займатись тільки своїм мистецтвом, чимось одним.

– А є хтось, хто впливає на більш широкий загал?

– Я уже багато-багато років не дивлюсь телевізор, не слухаю радіо, я переважно користуюсь інтернетом. В інтернеті я бачу таких людей. Наприклад, Андрій Бондар. Він щодня транслює якісь нові свої сенси, історії, думки, висловлюється з різних приводів.

– Після подій, пов’язаних з арештом у Росії лідера опозиції Олексія Навального, які розгортаються у Москві, російська співачка Тетяна Буланова в коментарі інтернет-виданню «Сноб.ру» заявила: «Я, правда, не знаю, хто такий Навальний. Я навіть не уявляю, як Навальний виглядає, але багато разів чула його прізвище». А як з питанням «моральної відповідальності»? Коли людина, яка має можливість впливати на суспільну думку (має певну аудиторію, яка їй довіряє), не використовує такої можливості?

– Це власний вибір людини. Я не хотів би заганяти всіх під якісь однакові мірки. Є люди, які хочуть транслювати свої думки, а є ті, які хочуть займатись своєю чистою творчістю, які не впливають на громадську думку і не цікавляться громадськими питаннями.

– Солістка гурту «Крихітка» Саша Кольцова написала у Twitter: «Недалекоглядні люди вбачають у активній соціальній позиції романтизм. Дарма, це прагматизм чистої води, бо жити серед злочинців – відстій». А чому Ви висловлюєте власну позицію? Яка мотивація у Вас?

– Я просто бачу, що відбувається з країною. Абсолютно «вулична» історія, коли давлять і залякують, залякують і давлять – починається абсолютно «гоп-стопівська» тема така, районна, 90-і роки. І це згори донизу йде: те, що зараз відбувається в країні на верхівці, і те, що відбувається внизу з цим Тітушком, з райвідділами міліції, де катують, убивають, ґвалтують людей.

Розкачка суспільства відбувається. Якщо ти не будеш якимось чином на це впливати, то тебе просто задавлять. І перші, хто від цього страждає, це митці. Коли закручуються гайки, країна стає на рейки тоталітаризму, перше, що відбувається, це розбираються з людьми, які впливають на громадську думку, з художниками, з літераторами, з філософами, бо вони транслюють якісь сенси. Ми це переживали в 30-х роках, в 60–70-х. Історія нам підказує, що якщо ти не будеш зараз активно боротись, то потім тобі і твоєму оточенню «прийде торба».

– З останніх подій є щось, на що Ви хотіли б відреагувати як митець?

– Є громадянська позиція, але при цьому необов’язково цікавитись політикою. Є такий парадокс. Я не знаю багатьох наших політиків, що вони там роблять – мене це не цікавить абсолютно.

Але мене як художника торкаються теми, осторонь яких я не можу пройти. Наприклад, історія, яка заварилась з Юрієм Барабашем, з приводу того, що СБУ не дозволяє йому в’їхати в країну. Це людина, яка є книжковим дизайнером і фотографом. Він ходив по опозиційних мітингах і фотографував усі ці події. Виявляється, що книжковий дизайнер Юрій Барабаш становить небезпеку для нашої держави.

Це взагалі маразм абсолютний. Я думаю, що якийсь місцевий функціонер СБУ вирішив вислужитись. Зараз визнати, що це маразм, здається мені, було б набагато шляхетніше, ніж продовжувати всю цю історію з Барабашем. У людини тут родина, у людини тут робота, він тут живе і працює. І я не розумію, чому йому не дозволяють в’їхати. Дозволяють екстремістам російським в’їжджати, які тут постійно штовхають сепаратистські й екстремістські гасла про розкол нашої країни. І чомусь книжковий дизайнер не може в’їхати в цю країну. Для мене це абсурд.

Я взагалі цікавлюсь дуже абсурдизмом, тому дуже жваво реагую на всі ці історії.

– Як об’єктивно оцінити можливість «людей від культури» сьогодні в Україні впливати на суспільну думку?

– Я, чесно кажучи, не можу дати якусь об’єктивну оцінку.

Те, що я бачу, – люди прислухуються. Люди культури формулюють, хоча б тезово, те, що зараз якісь проблеми в країні відбуваються. Є такий «удар». Є небайдужі люди, які постійно про це говорять – з різних політичних і культурологічних таборів. Є трансляція така.

– Яким має бути оптимальний формат впливу: митець має говорити через творчість чи, як Ірена Карпа або Сашко Положинський, ходити на мітинги?

– Мені здається, що і так, і так. Насправді, мені здається, що найбільший вплив через власну продукцію відбувається. Мітинги, як показує зараз ситуація, в цій країні (крім розкачки суспільства мінімальної) мало впливові.

Фактично, коли були протести перед Українським домом проти мовного закону, було дуже мало людей, але було дуже багато знайомих облич, це люди з якоїсь культурологічної тусовки там були. Зібрались ті, кому не байдуже було.

– Ви активний користувач Facebook. На Вашій сторінці можна знайти багато «соціальних замальовок». Чи має якийсь «фідбек» така діяльність митців?

– Мені здається, що так. Я постійно щось записую у Фейсбук, це як блог, намагаюся вести його кожен день, роблю якісь замальовки соціально-критичного характеру, розповідаю історії, часто з чорним гумором, драматичні, але загорнуті в якусь безпечну фольгу. Я бачу, що багато людей це читають, поширюють.

Колись зробив проект – написав відкритого листа до міністра культури України з пропозицією поставити пам’ятник барону Енгельгардту на річницю Шевченка. Це був абсурдистський, концептуальний абсурдистський, постмодерністичний текст, де я навів 10 причин, чому в центрі Києва має стояти йому пам’ятник. Це мало декілька сотень поширень буквально за годину. І після того була маса якихось непорозумінь.

Це фактично був проект-тест на градус адекватності нашого суспільства на якісь гострі мистецькі проекти, які можуть зачепити. Адекватність нашого суспільства дорівнює нулю. Було стільки ідіотизму, який я пережив через Facebook! Мені погрожували, що вирвуть ноги, бо я україножер, жид, запроданець, «рука Москви»… З одного боку, образилися наші націоналісти. З іншого боку, якісь комуністи повилазили. Такий паноптикум! Я дивися на аватарки – і балдів, які ж такі страшні упирі можуть реагувати на те, що я в себе в блозі написав. Так що є фідбек, непоганий.

– Чи можна вважати Вашу участь у проекті «Жлобологія» виявом громадянської позиції?

– Звичайно. Це соціально-критичне мистецтво, там працюють різні художники, я є резидентом цього проекту. Ми робимо досить масштабні виставки з картинами, інсталяціями, відео-перфоменсами. Це фактично сприймається як фрік-шоу, і, звичайно, там викриваються соціальні проблеми.

Жлобство стало новою релігією, і не тільки українською. Це питання дуже широке. Фактично, це цілий збірник правил, за якими людина виживає в цьому соціумі. Це коли тваринність превалює над свідомістю.

– Що має робити людина мистецтва, яка хоче впливати на те, що відбувається навколо неї?

– Я можу навести такий приклад. У Мілані на початку 19-го століття місцеві жлоби, нуворіші почали активно забудовувати центр міста своїми жахливими хижами. Там теж була велика проблема. І було створене угруповання з художників і архітекторів, які піддавали це суспільному остракізмові. Дуже яскравому і дуже саркастичному. І таким чином ці люди почали перебудовувати свою свідомість. І це Італія, 19-е століття. Уявіть собі, що робиться в нас, у 2013 році. Звичайно, що це має вплив, бо ми показуємо абсолютно неприкритий, а іноді, навпаки, – закамуфльований алегоричний драматичний український контекст. Звичайно, що це має вплив.