Мирослав Скорик про себе, Параджанова, Соломію Крушельницьку і скандали в опері

13 липня святкує 75-річний ювілей композитор, художній керівник Національної опери України імені Тараса Шевченка Мирослав Скорик. Герой України, лауреат Шевченківської премії, він є автором музики до понад 40 фільмів, серед яких «Тіні забутих предків», багатьох камерно-інструментальних творів, кількох балетів та опери «Мойсей». Його й самого називають Мойсеєм української музики. Розмова про сучасну музику, ситуацію в Національній опері почалася з бліц-інтерв’ю.
– Ваше найбільше досягнення?

– Композиторська творчість.

– Поразка?

– Намагаюсь уникати.

– Чого б ніколи не пробачили близьким, друзям?

– Що мене ображають невинно.

– Головний життєвий принцип Мирослава Скорика?

– Намагаюся триматися певних правил.

– Які це правила?

– Які написані в Біблії.

– Чи можна буде колись на афішах прочитати: Мирослав Скорик, нижче – рок-опера або мюзикл?

– Чому ні? Може бути таке.

– Якщо я скажу: «Не топчіть конвалій», що Ви продовжите?

– Твіст.

– Чого Ви ніколи не писали і не могли б написати?

– Так сталося, що я не написав жодної симфонії, але не переконаний, що ще не напишу.
​
– Чим український композитор у Вашому віці відрізняється від середньостатистичного пенсіонера?

– Моя професія така, що я можу й не залежати дуже від пенсійних проблем.

– Від чого залежить розпорядок дня композитора, художнього керівника Національної опери Мирослава Скорика?

– Нерегулярністю відзначається, я б сказав.

– Як формується Ваш робочий день?

– Кожен день – інакше. Все було. Я вже звик до цього.

– Що потрібно для того, щоб написати оперу чи балет? Специфічний настрій? Бо ми згадали «Не топчіть конвалій» – це перший український твіст, Ваш твір, і так само опера «Мойсей» – Ваш твір. Це ж не може бути завдання?

– Чому? Композитор, професіонал повинен вміти все писати. А вже якесь натхнення – воно з’являється або не з’являється. Звичайно, з’являється час від часу, і треба тоді його зловити. Тому що є певна ідея, а потім йде серйозна і копітка праця.

– Сьогодні є натхнення на що?

– Якщо буде якесь завдання або бажання, а так я не можу сказати.

– Бажання є писати щось?

– Бажання є, але я не люблю наперед нічого говорити. Адже, як я Вам уже сказав, що я не написав жодної симфонії, тому що я колись пообіцяв написати симфонію і сказав: «це буде симфонія», навіть з’явилася стаття. І з тих пір симфонії не стало жодної. Тому я забобонний.

– Тобто я дарма запитала стосовно мюзиклу чи рок-опери?

– Чому? Якщо буде гарна ідея, гарне замовлення. Я часто працюю на замовлення. Усі композитори так працювали.

– Наскільки сучасний слухач, глядач готовий до того, щоб сприймати великі твори, адже зараз все таке швидкоплинне? Наскільки люди готові у цьому швидкому світі сприймати п’яти-шестигодинні твори? Наприклад, «Перстень нібелунгів» Вагнера навіть в «Ла-Скала» не завжди має аншлаг.

– Не знаю. Я бачу, що сприймають. І в деяких театрах, наприклад, на Вагнера, то також не можна дістати квитків. Наприклад, в Байройті – білети на рік наперед продаються. Так що це не обов’язково так є, хоча, безперечно, зараз в цілому світі більшою популярністю користується розважальна музика, причому її рівень падає, мені здається. Так що це прикро, але разом з тим я думаю, що це є хвилеве явище, тому що вже такі зигзаги були, а потім приходить відродження.

– Тобто на класичну музику чекає момент відродження і піднесення, з Вашої точки зору?

– Бачите, наприклад, був авангард, який прагнув іти в такій більш манері досить експресивній, і він якось не знайшов такого широкого шляху до слухача. І тепер знов повернулося до того, що зараз найпопулярніші композитори – це Бах, Бетховен, Чайковський, Шопен. Все ніби повертається. Я думаю, потім знов дійде до Дебюссі, Верді, може, і до нас дійде.

– Але разом з тим навіть у таких відомих композиторів, яких можна перерахувати в Україні по пальцях – Ви, Сильвестров та Станкович, мабуть, з найвідоміших – все одно є колажування, цитування класиків.

– Безперечно, є. Це була одна з таких мод, яка і зараз часом з’являється, хоча це необов’язково. Я думаю, що важливіше композитору знайти свій стиль. Я навіть колись, коли дуже був модний колаж, сказав, що якщо ми захопимося колажем, тоді композиторам наступних поколінь не буде взагалі що колажувати.

– Чому? Тоді вже можна буде колажувати Вас.

– Так. Але якщо я буду колажувати попередніх композиторів, то що їм лишиться тоді?

– Але, з іншого боку, це можливість нового прочитання. Наприклад, якщо Сильвестров колажує з Моцартом, Ви – з Пуччіні. «Повернення Батерфляй» можна назвати колажуванням з Пуччіні?

– Ні, це не колаж. Колаж в мене є в певних творах, які я написав, нібито постмодерн. Була в мене така «Партіта № 5 для фортепіано» – там є дійсно колаж, всякі натяки на різних композиторів. І навіть Сильвестров послухав цей твір, то він взяв одну тему звідти і написав іншу музику, власне, на мою тему. Бачите, можуть бути і такі варіанти.

– Це так само цікаво. Я згадала Пуччіні і «Повернення Батерфляй». Хай це не колаж, але цей твір був написаний неспроста, і, я так розумію, не на замовлення, а станом душі і Ваших родинних зв’язків. Так?

– Так. Безперечно. Я дуже поважаю діяльність, артистичну і життєву, Соломії Крушельницької.

– Яка була Вашою двоюрідною бабусею.

– Так. І вона в мене відмітила абсолютний слух і сказала батькам відправити мене в музичну школу, коли мені було 7 років. Так що я в боргу перед нею, тим більше, що вона допомагала сім’ї дуже часто. Вона – чудова людина. Я хотів зробити щось цікаве, зробити історію її життя в балеті, але на музику тих опер, які вона співала. Але також я вводив і свої теми. Це досить модно зараз так робити, починаючи із Щедріна, тепер – балети. Наприклад, балет «Анна Кареніна» на музику Чайковського, яку він ніколи не написав. Це з різних його симфоній взята музика.

– Якщо можна згадувати стосовно колажування, і «Кармен» Бізе- Щедріна…

– «Онєгін» в балеті.

– Якщо говорити про сучасні стилі музикування, якими вони є? Це нова формула? Композитор приходить до спілкування зі своїм слухачем через нову простоту чи, навпаки, музика сучасна – більш складна?

– Не обов’язково. Зараз є тенденція повернення до класичних норм. Але я думаю, що все ж таки композитору найважливіше, щоб його музика знаходила певний відгомін його душі. Для мене найважливіше – я бачу, що слухачі гарно сприймають музику, що вони її розуміють і навіть якось так відповідно реагують. Але це не так легко зробити і це треба мати почуття часу, почуття свого стилю і, разом з тим, як зробити так, щоб ця музика знайшла якийсь відгук.

– А як зробити так, щоб музика знайшла цей відгук?

– Це вже майстерність. Або вийде, або не вийде. Ніколи не можна передбачити, як твій твір буде сприйматися публікою.

– А якщо взяти Вашу «Мелодію» – чи не виникає бажання пристрелити, як казав один мій знайомий, того чергового скрипаля, який грає «Мелодію», бо написали і опери, і балети, хіба симфоній не писали, але «Мелодія» – це Ваша візитна картка, чи я помиляюся?

– Так сталося. Я до того не маю прямої участі.

– А як так сталося? Чому, на Вашу думку, «Мелодія» так припала людям?

– Це – явище, яке не можна пояснити якось раціонально. Це буває по-різному. І я також абсолютно не сподівався, що ця музика з кінофільму, що вона дістане такого розповсюдження. Але так пишуть (то про Верді говорили), якщо твій твір грають вуличні музиканти, то ти чогось досяг у житті.

– «Карпатська рапсодія». Ми говорили про Вашу двоюрідну бабусю Соломію Крушельницьку, яка допомогла у Вашому становленні. Чи зіграв якусь роль у Вашому житті Сергій Параджанов?

– Безперечно. Він запросив мене на працю. Причому він мене запросив не по якихось знайомствах, а прийшов на Львівське радіо і попросив поставити твори львівських композиторів. Послухав один мій твір і сказав, що «этот композитор будет писать музыку к моему гениальному фильму».

– Фільм виявився геніальним насправді.

– Ми ж тоді не знали.

– А як відбувалося знайомство з Параджановим?

– Він запросив мене. Я прийшов. Ми поговорили. Досить своєрідна людина. Ми не відразу знайшли спільну мову. Але потім виявилося, що, незважаючи на свою екстравагантність, різні потяги до шокуючих заяв чи виступів, він був все ж таки в душі дуже добра і вразлива людина. І ми потім з ним працювали дуже гарно і, фактично, були друзями.

– Ви вже кілька років працюєте в Національній опері. Наскільки просто там працювати і наскільки тяжко?

– Просто працювати в будь-якій опері не буває. Там завжди є якісь підводні камені, якісь бажання артистів, конфлікти інтересів.

– Оці підводні камені і конфлікти інтересів – вони гучні так само в Большому театрі Росії і в Національній опері України, якщо говорити про останній конфлікт?

– Який саме?

– Стосовно Дениса Матвієнка.

– Я думаю, що це надумане. Він – прекрасний танцівник, але він не балетмейстер, і він фактично нічого не поставив. Він тільки взяв те, що було в Москві, в Петербурзі – в цей період на сцені танцював він дуже добре. Але його ідеї щодо програм, щодо репертуару – вони не знайшли відповідь в керівництва, я повинен сказати, і в мене також. Наприклад, його ідея ставити нову постановку «Спартака» – я думаю, що це було непотрібно, тому що «Спартак» йде в дуже цікавому вирішенні Анатолія Шекери. Потім він хотів поставити Асаф’єва «В полум’ї Парижа». Асаф’єв – дуже слабкий композитор, і ставити такі вторинні явища, я вважаю, не було доцільно.

– Так само був колись конфлікт, коли прийшли Ви і звільняли Володимира Кожухаря. Це вже згасло?

– Конфлікт? Який конфлікт? Він працює в опері й диригує. Захотіло керівництво взяти ще одного диригента, тому трошки він… Але це було вже не при мені фактично. Зміни при мені, але я вже не брав фактично ніякої участі, хоча так буває, але це не вилилося в якийсь дуже великий скандал.

– Як цього позбутися, чи це нереально?

– Ні. Це нереально. Це було у всіх операх.

– Тобто і 300 років тому, і тепер? І буде ще через 300?

– Безперечно. То залежить від якихось обставин, часом буває так, що трішки гасне, а часом знов розпалюється.

– А як Ви вважаєте, чи не бракує Національній опері колоритного національного репертуару?

– Деякі йдуть. Безперечно, це вже відомі нам «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Лісова пісня» Скорульського. Станкович кілька балетів написав.

– Ви говорите про «Ніч перед Різдвом», «Вікінги»?

– Так. Але хотілося б більше, щоб українські композитори брали участь. Але це не так легко, тому що кожна постановка – це ризики, і вона вимагає спонсорів. І так всі ці опери і балети Станковича, одна моя опера, мій балет – вони всі мали спонсорів. Держава також допомагала, Міністерство культури. Але без спонсорів не можна було поставити, тому є також дуже сильна фінансова проблема.

– Якось Ви в одному інтерв’ю говорили про те, що українське музичне мистецтво перебуває в своєрідному гетто. Спонсори – спонсорами. А що може врятувати музику?

– «Гетто» я мав на увазі те, що сама по собі українська серйозна музика все ж таки має досить високий рівень, і якщо вона потрапляє в інші країни і ще й у відповідному виконанні, то дістає дуже схвальну оцінку. Але туди потрапити, пробити оцей мур – це дуже важко, тому що кожна країна, в першу чергу, піклується про своїх композиторів. І навіть, припустимо, у нас прекрасні оркестри і виконавці – їх запрошують на умовах, які ставить той, хто їх запрошує, і якщо вони пропонують українську музику, то вони на те кривляться і не дуже охоче на це йдуть. В інших країнах, особливо в скандинавських – це є такий обов’язок тих, які виїжджають, возити з собою національну музику. У нас – не завжди. Зараз такий час, що хочуть слухати музику, яку вже слухали, яку знають, і немає зараз потягу до якихось нових творів, щоб слухати їх, і тому така ситуація, що дуже важко пробитися на всесвітній рівень.

– А як тоді пробиватися молодим?

– Ще тяжче.

– Ви викладач і багато викладаєте. Як Ви оцінюєте Болонську систему освіти? Чи можна застосовувати ці методи в музичних вишах?

– Я вважаю, що вона не годиться для музичної освіти, тому що я повинен сказати, що радянська система музичної освіти, фактично, була ідеальною. Тому що, щоб зробити правдивого музиканта – вчилися у школі або в музичному училищі, або в десятилітці, потім консерваторія, потім аспірантура – за 18 років можна до чогось довчитися. От на Заході якраз в більшості немає такого. Є різні системи. Є японська система.

– А чим цікава японська система?

– Вона специфічна, але я б не сказав, що вона дуже ефективна. Музиканти з Китаю, з Японії, з Кореї працьовиті настільки, що вони є досконалі. Але спочатку, коли вони виступали на якихось конкурсах або концертах, то було помітно, що в них «немає душі». Як наші викладачі почали їздити туди, то вони їм «передали» душу, то тепер їх дуже важко перемогти на якихось міжнародних конкурсах, вони посідають перші місця завжди.

– Тобто конкуренція з душею?

– Так.

– Згадуючи оперу «Мойсей», кажуть, що Ви як Мойсей української музики. А куди Ви ведете своїх слухачів?

– Я намагаюся, як виходить, але я хочу, щоб моя музика сприймалася публікою, щоб вона її любила чи не любила, але то вже не від мене залежить. Якщо деякі твори мої дістають популярність, то це для композитора є, безперечно, приємно.

– Наскільки сучасному композиторові треба думати про стиль?

– Стиль – це людина, це не мої думки. Стиль – це вираз тих емоцій, які ти маєш, і якщо в тебе є емоції відповідні, то з’являється стиль. І також праця.