Кримські татари: у власному чужому домі

Історія повернення з вигнання цілого народу надихнула до створення нового документального фільму про кримських татар. Фільм «Татарські прагнення» польської документалістки Кристини Краузе нещодавно вперше продемонстрували у Празі, де вона живе і працює. Кореспондент Радіо Свобода зустрілася з нею на прем’єрі і запитала, що саме в історії кримських татар і в них самих змусило журналістку, яка приїхала в Крим відпочивати, відкласти купальник і пляжний рушник і взяти до рук мікрофон і камеру.

– Можливо, ми, поляки, маємо генетично закодовану повагу до депортованих народів, бо ми протягом століть також прожили багато депортацій. Мене особисто підкорила духовна сила цього народу. Ще одна річ, яка мене захопила, – їхнє родинне життя, те, як весь народ живе як одна родина. У нас міцні родинні зв’язки вже втрачені. Я думаю, що наша західна цивілізація прямує до великої духовної кризи, але вони зберігають духовне здоров’я. Вони навіть до чужих людей мають тепле ставлення.

Під час зйомки фільму сталося так, що Ґульнара – старша пані, яка пережила депортацію і з якою ми записали розмову – через дві години після цього загинула в автокатастрофі. Коли це сталося, нас запросили на похорон, уже як близьких людей. До лікарні, куди потрапив її чоловік, прийшло 70 родичів. Ви можете собі уявити 70 родичів біля лікарні? Ми, на Заході, не маємо стільки близьких людей.

– Ви вже друга кінематографістка з Праги, яка зняла фільм про кримських татар. В Україні таких документальних фільмів про них майже не знімають. Чому, на Вашу думку, історія, яка так приваблює чехів та поляків, залишає байдужими українських документалістів і громадськість взагалі?

– Мені важко як неукраїнці відповісти на це запитання. Але розкажу вам ось що: я зараз готую ще один фільм – про покійного президента Вацлава Гавела. І в архівах мені пощастило знайти унікальні записи про його зустріч з лідерами польської «Солідарності» на польсько-чехословацькому кордоні. І там Вацлав Гавел та Яцек Куронь, наші найшанованіші дисиденти, складали листа до тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова на захист кримських татар. Тобто вони вже у 1988 році на зустрічі десь на Снєжці, в горах, думали про те, що народи повинні мати право на повернення.

Тоді йшлося про малу групу дисидентів, які цікавилися цим питанням. Але тепер українці – і, зокрема, ті, які живуть у Криму, – мали б більше цікавитися своїм краєм.

Я, наприклад, народилася у Гданську. І я завжди почувалася трохи «чужинкою» в цьому культурному оточенні, бо Гданськ перед війною був німецьким містом. Але я намагаюся більше дізнатися про німецьку культуру, про тих німців, які, наприклад, жили у моєму будинку.

– Чи Ви б пустили до хати такого німця, який би прийшов і сказав, що це його дім?

– Це сталося. Звичайно, ми їх впустили. Це були дуже милі, приємні люди. Чому б ми не мали їм показати той будинок?! Думаю, що і ми в західній Україні в подібній ситуації, і ми, поляки, також би хотіли, щоб нас там хтось впустив до нашого колишнього дому. Ми не хочемо, щоб їх нам повернули.

Там до фільму ще не увійшла одна історія на цю ж тему. Чоловік цієї пані Ґульнари нам розповів, що колись, коли їм ще не дозволяли повернутися до Криму, вони приїхали до Бахчисарая у відпустку і знайшли там свій дім.

Українка, яка в ньому жила, не лише впустила їх до хати, вона сказала: «Знаєте, я вам тут під рогожкою залишу ключ. А ви, коли хочете, приїжджайте і живіть тут». Вони не могли в це повірити і казали, що це було надзвичайно: «Ми їздили у відпустку до свого власного будинку!»