Деколи про життя найближчих родичів можеш взнавати лише з соцмереж. Зате взнаєш таке, що за столом на Пасху не кожен розповість. І вкотре маєш змогу пишатися найнезвичайнішими з них. От як, приміром, з моєю молодшою сестрою, що рік тому покинула рутинну роботу спічрайтера міністра (небувалий початок кар’єри як для свіжої випускниці вишу, ахав широкий загал) і подалася в Азію вчитися на викладача йоги. А віднедавна ще й стала викладати англійську мову лаоським монахам. Отже, ось один із її останніх соцмережевих постів:
«Вчора. В бібліотеку приходять різні люди з різних країн поволонтерити кілька годин вільного часу, поспілкуватися з монахами. Я сиділа в куточку щось там перевіряла. До одного послушника підходить дівчина. Він питає: «А ви звідки?» Вона: «З Ірландії». Він відкриває атлас: «Це далеко від України?» Вона: «України? Ну не дуже...» (і показує на карті). Він: «А ви були в Україні?» Вона: не була, і розмова якось у них не клеїться. Мені трохи смішно, але голосу не подаю. Через хвилин 10 підходить до іншого послушника нова щойно прибула дівчина. Вона: «Я з Нової Зеландії». Послушник (наголошую, що це вже інший послушник): «А це далеко від України?» Я не витримую, починаю сміятися. А вся справа в тому, що я добре показала учням на карті, де є Україна, і з якими країнами вона межує)))))»
Як на мене, то це чудова ілюстрація давно знаного постулату про те, що кожен із нас мусить робити свою крихітну частину для промоції України, а не сварити посміховисьок-політиків чи кривоногих футболістів. Знаю по собі, як нелегко щоразу на пальцях пояснювати, що то за країна така, Україна. Тому для полегшення свого становища і справді корисно мати бодай у телефоні з собою політичну мапу світу і якийсь достойний промо-ролик України. (Сестра нещодавно для своїх студентів якраз такий шукала). Єдине, що мене в її історії непокоїть – аби не лишилася в Лаосі назавжди, надто сильно вже її про це монахи просять...
Буддистські монахи – взагалі народ просунутий. У тій самій М’янмі, де саме монахи не так давно організували повстання проти тоталітарного режиму, діти бідних рибалок, що навідували сільську школу при монастирі, доброю англійською мені розповідали, чим займаються їхні батьки, питали, що вдома роблю я, й не задумуючись, казали, де знаходиться та моя Україна («А, у Східній Європі!») і яка її столиця (щоправда, вона у М’янмі, як і в більшості країн ще й досі зветься «Кієв»). І все це діти вчили лише в курсі трьох дозволених урядом дисциплін: бірманської мови, математики й географії (в останню кмітливі монахи якраз і включили вивчення англійської).
У нас же священнослужителі інші. Вони добре знають, що від великих знань бувають великі біди, і особливо на тему інтелекту прихожан не заморочуються. Їх турбують фундаментальніші проблеми, так звана духовність. Тобто її головні вороги – гомосексуалісти й електронні паспорти, а ще всілякі «отступнікі» (всі, хто не належать до російського патріархату і не падають ниц при словосполученні «Русскій мір»). Я би не підіймала вкотре цю тему нашого всього «общого» (обща культура, обща історія, обща церква, общій язик... Де ж наш общій газ?!), аби уникнути потоків неконструктиву в коментарях. Ну, мало там, подобається українським побожним бабусям, що їхні пожертви на церкву переправляються прямісінько «голодающім» у Москву, що ж тут поробиш? Може, там сидить спеціальний бог і видає спеціальні індульгенції на общєпонятном, я не перевіряла. Але анекдот із життя розказати мушу.
Під час гімалайського треку в Непалі я познайомилася з хлопцем із Харкова і дівчиною з Єкатеринбурга. Зраділа: нечасто зустрічаєш у віддалених місцях українців, і ще рідше росіян, котрі розуміють українську мову. Він – інженер, вона – реаніматолог. Обоє вже котру відпуску проводять у Непалі.
– А от подружку нашу батюшка в гори не пустив. Сказав, що у Піст великий гріх до папуасів на развлєчєнія їхати.
(Я в цей час споглядала безмежну снігову хмару, що невблаганно насувалася на нас, і милувалася контрастністю наших червоних носів відносно неї. Добре, що не було під руками термометра – навіщо зайвий стрес?)
– Я би того батюшку хоча б через один перевал та навіть на ослі перевіз. Хай би він оцінив, які це «развлєчєнія»...
Мені заочно стало батюшку шкода: ніжками в Лавру ходити не прийнято, лише на чорних машинах (досі не можу забути чорне BMW із номером «666» у воротах древнього монастиря – от де реальний епатаж, друзі), а громадський транспорт, включно з осликами – то якось «нє по-хрістіанскі». Втім, деякі високі священнослужителі таки дбають за своє безцінне здоров’я і таки десь трохи рухаються.
– У нас у Харкові батюшка страшенно прогресивний, приїздить на «танку», з купою охорони, в той же басейн, що і я, – продовжує інженер. – Плаває «чоловік божий» тією ж доріжкою, що і я. І не приведи мене Господь спробувати бородатого плавця обігнати! Він хоч і повільно пливе, але як бачить, що ти хочеш його обійти, починає вихляти так, як пихатий паркетник на швидкісній смузі. А я і не знав, що основна чеснота «чоловіка божого» – бути Першим.
Гори, як ніхто інший вміють втихомирити Его. Той, хто репетує щось штибу «Я здєлаю цю вершину! Я тут хазяїн, ви чуєте, гори?!», навіть у фільмах обов’язково гине. В горах важливо пам’ятати про те, що твій похід – це не піонерський забіг, і що варто розраховувати час не лише на те, щоби пройти маршрут, паралельно клацаючи камерою, а й на те, щоби зупинитися і... попуститися.
Закінчу знову замальовкою авторства моєї сестри і запитанням:
«Зайшла в інтернет-кафе. Нікого нема. Коли голос з-під столу. Дивлюся під столом: лежить дядько з голим торсом на підлозі з вентилятором біля голови. Я його розумію, бо духота така страшна, що можна здуріти. Я питаю, чи можна мені в скайп зайти. Він кволо піднімає руку, показує пальцем в бік одного компіка. Я розумію, вмикаю собі скайп... За півгодини він вилазить з-під стола, вдягає сорочку, підходить і каже: ну я пішов, лишиш гроші на столі. І таки пішов... Лаос...»
І все-таки, спустившись з гір, я з подивом розумію, що тиша й краса не дала мені того, що давала зазвичай. Що внутрішній спокій і розуміння сенсу життя прийшли до мене не там, а... у натовпі загазованого Катманду. Дивилась я в ці лиця простих тибетців під час пуджі, на те, як вони просто під час служби попивають молочний чайок і їдять печенька, як гладять по головах своїх дітей і сміються, як ті самі діти, підкидаючи в повітря ритуальний рис, ладують собі в сумки отримані на «простибіг» чіпси зі смаком масали, як пояснюють розтелепам штибу мене, як правильно робити буддійські простирання. І з подивом спостерігаю, як канонічний індивідуаліст-мізантроп у мені поступається місцем тому, хто любить людей просто так.
Вік Христа підпирає, чи що?..
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
«Вчора. В бібліотеку приходять різні люди з різних країн поволонтерити кілька годин вільного часу, поспілкуватися з монахами. Я сиділа в куточку щось там перевіряла. До одного послушника підходить дівчина. Він питає: «А ви звідки?» Вона: «З Ірландії». Він відкриває атлас: «Це далеко від України?» Вона: «України? Ну не дуже...» (і показує на карті). Він: «А ви були в Україні?» Вона: не була, і розмова якось у них не клеїться. Мені трохи смішно, але голосу не подаю. Через хвилин 10 підходить до іншого послушника нова щойно прибула дівчина. Вона: «Я з Нової Зеландії». Послушник (наголошую, що це вже інший послушник): «А це далеко від України?» Я не витримую, починаю сміятися. А вся справа в тому, що я добре показала учням на карті, де є Україна, і з якими країнами вона межує)))))»
Як на мене, то це чудова ілюстрація давно знаного постулату про те, що кожен із нас мусить робити свою крихітну частину для промоції України, а не сварити посміховисьок-політиків чи кривоногих футболістів. Знаю по собі, як нелегко щоразу на пальцях пояснювати, що то за країна така, Україна. Тому для полегшення свого становища і справді корисно мати бодай у телефоні з собою політичну мапу світу і якийсь достойний промо-ролик України. (Сестра нещодавно для своїх студентів якраз такий шукала). Єдине, що мене в її історії непокоїть – аби не лишилася в Лаосі назавжди, надто сильно вже її про це монахи просять...
Буддистські монахи – взагалі народ просунутий. У тій самій М’янмі, де саме монахи не так давно організували повстання проти тоталітарного режиму, діти бідних рибалок, що навідували сільську школу при монастирі, доброю англійською мені розповідали, чим займаються їхні батьки, питали, що вдома роблю я, й не задумуючись, казали, де знаходиться та моя Україна («А, у Східній Європі!») і яка її столиця (щоправда, вона у М’янмі, як і в більшості країн ще й досі зветься «Кієв»). І все це діти вчили лише в курсі трьох дозволених урядом дисциплін: бірманської мови, математики й географії (в останню кмітливі монахи якраз і включили вивчення англійської).
У нас же священнослужителі інші. Вони добре знають, що від великих знань бувають великі біди, і особливо на тему інтелекту прихожан не заморочуються. Їх турбують фундаментальніші проблеми, так звана духовність. Тобто її головні вороги – гомосексуалісти й електронні паспорти, а ще всілякі «отступнікі» (всі, хто не належать до російського патріархату і не падають ниц при словосполученні «Русскій мір»). Я би не підіймала вкотре цю тему нашого всього «общого» (обща культура, обща історія, обща церква, общій язик... Де ж наш общій газ?!), аби уникнути потоків неконструктиву в коментарях. Ну, мало там, подобається українським побожним бабусям, що їхні пожертви на церкву переправляються прямісінько «голодающім» у Москву, що ж тут поробиш? Може, там сидить спеціальний бог і видає спеціальні індульгенції на общєпонятном, я не перевіряла. Але анекдот із життя розказати мушу.
Під час гімалайського треку в Непалі я познайомилася з хлопцем із Харкова і дівчиною з Єкатеринбурга. Зраділа: нечасто зустрічаєш у віддалених місцях українців, і ще рідше росіян, котрі розуміють українську мову. Він – інженер, вона – реаніматолог. Обоє вже котру відпуску проводять у Непалі.
– А от подружку нашу батюшка в гори не пустив. Сказав, що у Піст великий гріх до папуасів на развлєчєнія їхати.
(Я в цей час споглядала безмежну снігову хмару, що невблаганно насувалася на нас, і милувалася контрастністю наших червоних носів відносно неї. Добре, що не було під руками термометра – навіщо зайвий стрес?)
– Я би того батюшку хоча б через один перевал та навіть на ослі перевіз. Хай би він оцінив, які це «развлєчєнія»...
Мені заочно стало батюшку шкода: ніжками в Лавру ходити не прийнято, лише на чорних машинах (досі не можу забути чорне BMW із номером «666» у воротах древнього монастиря – от де реальний епатаж, друзі), а громадський транспорт, включно з осликами – то якось «нє по-хрістіанскі». Втім, деякі високі священнослужителі таки дбають за своє безцінне здоров’я і таки десь трохи рухаються.
– У нас у Харкові батюшка страшенно прогресивний, приїздить на «танку», з купою охорони, в той же басейн, що і я, – продовжує інженер. – Плаває «чоловік божий» тією ж доріжкою, що і я. І не приведи мене Господь спробувати бородатого плавця обігнати! Він хоч і повільно пливе, але як бачить, що ти хочеш його обійти, починає вихляти так, як пихатий паркетник на швидкісній смузі. А я і не знав, що основна чеснота «чоловіка божого» – бути Першим.
Гори, як ніхто інший вміють втихомирити Его. Той, хто репетує щось штибу «Я здєлаю цю вершину! Я тут хазяїн, ви чуєте, гори?!», навіть у фільмах обов’язково гине. В горах важливо пам’ятати про те, що твій похід – це не піонерський забіг, і що варто розраховувати час не лише на те, щоби пройти маршрут, паралельно клацаючи камерою, а й на те, щоби зупинитися і... попуститися.
Закінчу знову замальовкою авторства моєї сестри і запитанням:
«Зайшла в інтернет-кафе. Нікого нема. Коли голос з-під столу. Дивлюся під столом: лежить дядько з голим торсом на підлозі з вентилятором біля голови. Я його розумію, бо духота така страшна, що можна здуріти. Я питаю, чи можна мені в скайп зайти. Він кволо піднімає руку, показує пальцем в бік одного компіка. Я розумію, вмикаю собі скайп... За півгодини він вилазить з-під стола, вдягає сорочку, підходить і каже: ну я пішов, лишиш гроші на столі. І таки пішов... Лаос...»
І все-таки, спустившись з гір, я з подивом розумію, що тиша й краса не дала мені того, що давала зазвичай. Що внутрішній спокій і розуміння сенсу життя прийшли до мене не там, а... у натовпі загазованого Катманду. Дивилась я в ці лиця простих тибетців під час пуджі, на те, як вони просто під час служби попивають молочний чайок і їдять печенька, як гладять по головах своїх дітей і сміються, як ті самі діти, підкидаючи в повітря ритуальний рис, ладують собі в сумки отримані на «простибіг» чіпси зі смаком масали, як пояснюють розтелепам штибу мене, як правильно робити буддійські простирання. І з подивом спостерігаю, як канонічний індивідуаліст-мізантроп у мені поступається місцем тому, хто любить людей просто так.
Вік Христа підпирає, чи що?..
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
